Був-Жив купець, мав у себе двох дітей: дочка так сина. Став купець помирати (а купчиху-те раніше нього на цвинтар звезли) і наказує: «Діти мої! Живете добре — у любові й раді, так, як ми з покійницею жили». Ось і помер; схоронили його й пом'янули, як випливає. Незабаром задумав купецький син за морем торгувати; спорядив три кораблі, навантажив їхніми різними товарами й став сестрі карати: «Ну, мила сестриця, їжу я у далеку дорогу, залишаю тебе саму-самісіньку будинку; дивися ж, поводься скромно, у худі справи не вдайся, по чужих людях не тягайся». Після того помінялися вони своїми портретами: сестра побрала братів портрет, а брат — сестрин; поплакали на расставанье й попрощалися.
Купецький син знявся з якорів, відвалив від берега, підняв вітрила й вийшов у відкрите море; пливе рік, пливе інший, а на третій рік приїжджає до якогось багатого, стольному місту й зупиняє свої кораблі у гавані. Як скоро приїхав, зараз набрав блюдечко дорогоцінних каменів так згорток кращого оксамиту, камки й атласу й поніс до тамтешнього царя на уклін. Приходить у палац, подає цареві гостинець і просить дозволу торгувати у його стольному місті. Полюбився цареві дорогий гостинець, говорить він купецькому синові: «Гарний твій дарунок! Скільки років я на світі живу, ніхто так мене не учествовал; даю тобі за те перше місце по торгу. Продавай-Купуй, нікого не бійся, а коли образа буде — прямо до мене приходь; завтра я сам до тебе на корабель побуваю».
На інший день приїхав цар до купецького сина, став по кораблю походжати, товари оглядати й побачив у хазяйській каюті — портрет висить; запитує купецького сина: «Чий це портрет?» — «Моєї сестриці, ваша величність!» — «Ну, пан купець, такої краси я ще отродясь не бачив; а скажи по правді: яка вона вдачею й звичаєм?» — «Та тиха й чиста, як голубка!» — «Ну, коли так, бути їй царицею; поберу за себе заміж». А у ті пори був при царі генерал, так такий злющий, завистний: чуже щастя йому поперек у горлі становилося. Почув він царські мовлення й страшно озлобився: отак, мабуть, прийде нашим дружинам купчисі кланятися! Не витримав і говорить цареві: «Ваша величність! Не накажіть стратити, накажіть слово вимовити». - «Кажи!» — «Ця купецька дочка вам зовсім не пари; я сам її давно знаю, не раз із нею на постелі леживал, у любовні ігри поигривал; зовсім дівка розпусна!» — « Як же ти, іноземний купець, говориш, що вона тиха й чиста, як голубка, худими справами не займається?» — «Ваша величність! Коли генерал не бреше, нехай дістане від моєї сестри іменний перстень так довідається, яка у їй таємна прикмета є». - «Добре, — говорить цар і дає тому генералові відпустка, — коли у строк не дістанеш персня так прикмети не скажеш — те мій меч, твоя голова із плечей!»
Зібрався генерал і поїхав у той місто, де жила купецька дочка; приїхав і не знає, як йому бути? Ходить по вулицях назад і вперед, такий кручинний, замислений. Попадається йому назустріч старушонка, просить милостині; він їй подав. Запитує баба: « Про що, пан, задумався?» — «Що тобі казати? Адже ти моєму горю не пособишь». - «Хто знає — може, і пособлю!» — «Знаєш ти, де живе така-те купецька дочка?» — « Як не знати!» — «Ну так дістань у неї іменний перстень так дізнайся, яка у їй таємна прикмета є; зробиш цю справу, нагороджу тебе золотом». Старушонка потяглася до купецької дочки, постукалася у ворота, зійшла у світлицю, помолилася і стала розповідати, що йде до святих місць: не чи буде якої милостині? Повела такі хитрі мовлення, що червона дівиця зовсім заслухалася й не помітила, як прохопилася про свою таємницею приймете; поки те так рє, старушонка поцупила зі столика іменний перстень і у рукав заховала. Після того попрощалася з хозяйкою й бігцем до генерала, віддає йому перстень і говорить: «А таємна прикмета у купецької дочки — золотий волосок під левою мишкою».
Генерал нагородив її щедрої рукою й відправився у дорогу назад; приїжджає у свою державу і є у палац; і купецький син відразу. «Ну що, — запитує цар, — дістав іменний перстень?» — «Ось він, ваша величність!» — «А яка у купецької дочки таємна прикмета?» — «Золотий волосок під левою мишкою». - « чи Так?» — запитує цар купецького сина. «Точно так, государ!» — « Як же змів ти переді мною брехати? За твою провину велю стратити тебе». - « Цар-Государ! Не відмов у останній милості, дозволь написати до сестри лист; нехай приїде, із мною попрощається». - «Добре, — відповідав цар, — пиши; тільки я довго чекати не стану!» Відклав страту на строк, а до того часу наказав закувати його у заліза й посадити у темницю.
Ось купецька дочка, як одержала від брата лист так прочитала, негайно пустилася у дорогу; їде так золоту рукавичку у'яже, а сама гірко плаче: сльози падають діамантами; вона ті діаманти підбирає так на рукавичку саджає. Приїхала у стольне місто нашвидку, найняла у бідної вдови квартиру й запитує: «Що у вас у місті нового?» — « У нас новин немає ніяких, окромя того, що один іноземний купець через свою сестру страждает, завтрашній день його вішати будуть». Зранку встала купецька дочка, найняла карету, нарядилася у багате плаття й поїхала на площу; там уже шибениця готова, війська розставлені, і народу набралося багато чого безліч; геть уже й брата її ведуть. Вона вийшла з карети й прямо до царя, подає йому ту рукавичку, що дорогою зв'язала, і говорить: «Ваша величність! Оціните, що така рукавичка коштує?» Цар подивився. «Їй, — говорить, — і ціни немає!» — «Ну так ваш генерал був у мене у будинку й точно таку рукавичку украв — дружкові цієї самої; накажіть розшук зробити».
Цар покликав генерала: «Ось на тебе скарга, начебто ти дорогу рукавичку украв». Генерал почав божитися: нічого знати не знаю й відати не відаю. « Як же ти не знаєш? - говорить йому купецька дочка. - Скільки раз бував у моєму будинку, із мною на постелі леживал, у любовні ігри поигривал...» — «Так я тебе вперше бачу! Ніколи у тебе не бував, і тепер — хоч умерти — не знаю: хто ти й звідки приїхала». - «Так за що ж, ваша величність, мій брат страждает?» — «Який брат?» — запитує цар. «А геть якого на шибеницю привели!» Отут уся справа начистоту открилося; цар наказав купецького сина звільнити, а генерала повісити; а сам сіл із червоною дівицею, купецькою дочкою, у карету й поїхав у церкву. Там вони обвінчалися, зробили великий бенкет і стали жити-поживати, добра наживати, і тепер живуть.