У деякому царстві жив-був купець. Дванадцять років жив він у шлюбі й прижив тільки одну дочку, Василису Прекрасну. Коли мати померла, дівчинці було вісім років. Умираючи, купчиха призвала до себе дочку, вийняла з-під ковдри ляльку, віддала їй і сказала: «Слухай, Василисушка! Помни й виконай останні мої слова. Я вмираю й разом з батьківським благословенням залишаю тобі ось цю ляльку; бережи її завжди при собі й нікому не показуй; а коли приключиться тобі яке горе, дай їй поїсти й запитай у неї ради. Поїсть вона й скаже тобі, чим допомогти нещастю». Потім мати поцілувала дочку й померла.
Після смерті дружини купець потужив, як випливало, а потім став думати, як би знову одружитися. Він була людей гарна; за нареченими справа не стала, але більше всіх по вдачі довелася йому одна вдовиця. Вона була вже у літах, мала своїх двох дочок, майже одноліток Василисе, — стало бути, і господарка й мати досвідчена. Купець одружився на вдовиці, але обманулся й не знайшов у ній доброї матері для своєї Василиси. Василиса була перша на всі село красуня; мачуха й сестри заздрили її красі, мучили її всілякими роботами, щоб вона від праць схудла, а від вітру й сонця почорніла; зовсім життя не було!
Василиса усе переносила безмовно й з кожним днем усе гарнішала й повніла, а тим часом мачуха з дочками своїми худла й дурнела від злості, незважаючи на те, що вони завжди сиділи сложа руки, як барині. Як же це так робилося? Василисе допомагала її лялечка. Без цього де б дівчинці злагодити із всею работою! Зате Василиса сама, бувало, не з'їсть, а вуж лялечці залишить самий ласий шматочок, і ввечері, як усі вляжуться, вона замкнеться у чуланчике, де жила, і потчевает її, присуджуючи: «На, лялечка, поїж, мого горя послухай! Живу я у будинку у панотця, не бачу собі ніякої радості; зла мачуха жене мене з білого світла. Навчи ти мене, як мені бути й жити й що робити?» Лялечка поїсть, так потім і дає їй ради й утішає у горі, а ранком усяку роботу справляє за Василису; та тільки відпочиває у холодочке так рве квіточки, а у неї вуж і гряди виполоті, і капуста полита, і вода наношена, і пекти витоплена. Лялечка ще вкаже Василисе й травичку від засмазі. Добре було жити їй з лялечкою.
Пройшло кілька років; Василиса виросла й стала нареченою. Усі наречені у місті присватуються до Василисе; на мачехиних дочок ніхто й не подивиться. Мачуха злиться пущі колишнього й усім нареченим відповідає: «Не видам менший раніше старших!», а проводячи наречених, побоями зганяє зло на Василисе.
Ось одного разу купцеві знадобилося виїхати з будинку на довгий час по торговельних справах. Мачуха й перейшла на життя у інший будинок, а біля цього будинку був дрімучий ліс, а у лісі на галявині стояла хатинка, а у хатинці жила баба-яга: нікого вона до себе не підпускала і їла людей, як курчат. Перебравшись на новосілля, купчиха раз у раз посилала за чим-небудь у ліс ненависну їй Василису, але ця зазавжди верталася додому благополучно: лялечка вказувала їй дорогу й не підпускала до хатинки довбні-яги.
Прийшла осінь. Мачуха роздала всім трьом дівчатам вечірні роботи: одну змусила мережива плести, іншу панчохи у'язати, а Василису прясти, і всім по уроках. Погасила вогонь у всьому будинку, залишила одну свічку там, де працювали дівчини, і сама лягла спати. Дівчини працювали. Ось нагоріло на свічці, одна з мачехиних дочок побрала щипці, щоб поправити светабоню, так замість того, за наказом матері, начебто ненавмисно й згасила свічку. «Що тепер нам робити? - говорили дівчини. - Вогню немає у цілому будинку, а уроки наші не кінчені. Треба збігати за вогнем до баби-язі!» — «Мені від шпабоок світле! - сказала та, що плела мереживо. - Я не піду». - «Та я не піду, — сказала та, що у'язала панчоху. - Мені від спиць світле!» — «Тобі за вогнем іти, — закричали обидві. - Ступай до баби-язі!» — і виштовхнули Василису зі світлиці.
Василиса пішла у свій чуланчик, поставила перед куклою приготовлена вечеря й сказала: «На, лялечка, поїж так мого горя послухай: мене посилають за вогнем до баби-язі; баба-яга з'їсть мене!» Лялечка поїла, і ока її заблищали, як дві свічки. «Не бійся, Василисушка! - сказала вона. - Ступай, куди посилають, тільки мене тримай завжди при собі. При мені нічого не станеться з тобою у баби-яги». Василиса зібралася, поклала лялечку свою у кишеню й, перехрестившись, пішла у дрімучий ліс.
Іде вона й тремтить. Раптом скакає повз її вершник: сам білий, одягнений у білому, кінь під ним білий, і збруя на коні біла, — надворі стало розвиднюватися.
Іде вона далі, як скакає інший вершник: сам червоний, одягнений у червоному й на червоному коні, — стало сходити сонце.
Василиса пройшла всю ніч і весь день, тільки до наступного вечора вийшла на галявинку, де стояла хатинка яги-баби; забір навколо хати з людських костей, на заборі стирчать черепа людські, з очима; замість верей у воріт — ноги людські, замість запорів — руки, замість замка — рота з гострими зубами. Василиса обімліла від жаху й стала як укопана. Раптом їде знову вершник: сам чорний, одягнений у всім чорному й на чорному коні; підскакав до воріт баби-яги й зник, як крізь землю провалився, — настала ніч. Але темрява тривала недовго: у всіх черепів на заборі засвітилися очі, і на всій галявині стало світле, як середи дня. Василиса тремтіла зі страху, але, не знаючи куди бігти, залишалася на місці.
Скоро почувся у лісі страшний шум: дерева тріскотіли, сухі листи хрумтіли; виїхала з лісу баба-яга — у ступі їде, пестом поганяє, помелом слід заметає. Під'їхала до воріт, зупинилася й, обнюхавши навколо себе, закричала: « Фу-Фу! Російським духом пахне! Хто тут?» Василиса підійшла до баби зі страхом і, низько поклонясь, сказала: «Це я, бабуся! Мачехини дочки надіслали мене за вогнем до тебе». - «Добре, — сказала яга-баба, — знаю я їх, поживи ти наперед так попрацюй у мене, тоді й дам тобі вогню; а коли ні, так я тебе знімання!» Потім звернулася до воріт і скрикнула: «Агов, запори мої міцні, відімкніть; ворота мої широкі, відчинитеся!» Ворота відчинилися, і баба-яга у'їхала, посвистуючи, за нею ввійшла Василиса, а потім знову усе замкнулося. Увійшовши у світлицю, баба-яга розтяглася й говорить Василисе: « Подавай-но сюди, що там є у печі: я їсти прагну».
Василиса запалила скіпу від тих черепів, що на заборі, і почала тягати із грубки так подавати язі страва, а страви сфабриковано було людей на десять; з льоху принесла вона квасу, меду, пива й вина. Усе з'їла, усе випила баба; Василисе залишила тільки щец трошки, краюшку хліба так шматочок поросятини. Стала яга-баба спати лягати й говорить: «Коли завтра я виїду, ти дивися — двір вичисти, хату вимети, обід сфабрикуй, білизна приготуй, так піди у засік, побери чверть пшениці й очисть її від чорнушки. Так щоб усе було зроблено, а то — знімання тебе!» Після такого наказу баба-яга захропла; а Василиса поставила старухини недоїдки перед куклою, залилася сльозами й говорила: «На, лялечка, поїж, мого горя послухай! Важку дала мені яга-баба роботу й грозить з'їсти мене, коли всього не виконаю; допоможи мені!» Лялька відповіла: «Не бійся, Василиса Прекрасна! Повечеряй, помолися так спати ложися; ранок мудреней вечора!»
Ранешенько прокинулася Василиса, а баба-яга вже встала, визирнула у вікно: у черепів ока потухають; ось мигнув білий вершник — і зовсім розвидніло. Баба-Яга вийшла на двір, свиснула — перед нею з'явилася ступа з пестом і помелом. Промайнув червоний вершник — зійшло сонце. Баба-Яга села у ступу й виїхала знадвору, пестом поганяє, помелом слід заметає. Залишилася Василиса одна, оглянула будинок баби-яги, подивувалася изобабою у всьому й зупинилася у роздум: за яку роботу їй насамперед прийнятися. Дивиться, а вся робота вже зроблена; лялечка вибирала із пшениці останні зерна чорнушки. «Ах, ти, рятівниця моя! - сказала Василиса лялечці. - Ти від лиха мене врятувала». - «Тобі залишилося тільки обід сфабрикувати, — відповідала лялечка, улазячи у кишеню Василиси. - Сфабрикуй з богом, та й відпочивай на здоров'я!»
До вечора Василиса зібрала на стіл і чекає довбню-ягу. Почало смеркти, мигнув за воротами чорний вершник — і зовсім стемніло; тільки світилися очі у черепів. Затріщали дерева, захрумтіли листи — їде довбня-яга. Василиса зустріла її. « чи Всі зроблене?» — запитує яга. «Прошу подивитися сама, бабуся!» — мовила Василиса. Баба-Яга усе оглянула, подосадувала, що немає за що розсердитися, і сказала: «Ну, добре!» Потім крикнула: «Вірні мої слуги, серцеві други, змеліть мою пшеницю!» З'явилися три пари рук, схопили пшеницю й віднесли геть із очей. Баба-Яга наїлася, стала лягати спати й знову дала наказ Василисе: «Завтра зроби ти те ж, що й нині, так поверх того побери із засіку мак так очисти його від землі по зернятку, бач, хтось по злості землі у нього намешал!» Сказала баба, повернулася до стіни й захропла, а Василиса прийнялася годувати свою лялечку. Лялечка поїла й сказала їй по-вчорашньому: «Молися богу так лягай спати; ранок вечора мудренее, усе буде зроблено, Василисушка!»
Ранком баба-яга знову виїхала у ступі знадвору, а Василиса з лялечкою всю роботу негайно виправили. Баба відвертала, оглянула всі й крикнула: «Вірні мої слуги, серцеві други, вичавте з маку масло!» З'явилися три пари рук, схопили мак і віднесли з очей. Баба-Яга села обідати; вона їсть, а Василиса коштує мовчачи. «Що ж ти нічого не говориш із мною? - сказала довбня-яга. - Коштуєш як німа!» — «Не змела, — відповідала Василиса, — а якщо дозволиш, то мені хотілося б запитати тебе який про що». - «Запитуй; тільки не всяке питання до добра веде: багато будеш знати, скоро состареешься!» — «Я прагну запитати тебе, бабуся, тільки про те, що бачила: коли я йшла до тебе, мене обігнав вершник на білому коні, сам білий і у білому одязі: хто він такий?» — «Це день мій ясний», — відповідала довбня-яга. «Потім обігнав мене інший вершник на червоному коні, сам червоний і весь у червоному одягнений; це хто такий?» — «Це моє сонечко червоне!» — відповідала довбня-яга. «А що значить чорний вершник, який обігнав мене у самих твоїх воріт, бабуся?» — «Це ніч моя темна — усі мої слуги вірні!»
Василиса згадала про три парах рук і мовчала. «Що ж ти ще не запитуєш?» — мовила довбня-яга. «Буде з мене й цього; сама ж ти, бабуся, сказала, що багато довідаєшся — состареешься». - «Добре, — сказала баба-яга, — що ти запитуєш тільки про те, що бачила за двором, а не у дворі! Я не люблю, щоб у мене сміття з хати виносили, і занадто цікавих їм! Тепер я тебе запитаю: як устигаєш ти виконувати роботу, яку я задаю тобі?» — «Мені допомагає благословення моєї матері», — відповідала Василиса. « Отож що! Убирайся ж ти від мене, благословенна дочка! Не потрібно мені благословенних». Витяглася вона Василису зі світлиці й виштовхнула за ворота, зняла із забору один череп з палаючими очима й, наткнувши на ціпок, віддала їй і сказала: «Ось тобі вогонь для мачехиних дочок, побери його; вони ж за цим тебе сюди й надіслали».
Бігцем пустилася додому Василиса при світлі черепа, яке згасло тільки з настанням ранку, і, нарешті, до вечора іншого дня добралася до свого будинку. Підходячи до воріт, вона прагла було кинути череп. «Вірно, удома, — думає собі, — вуж більше у вогні не мають потреби». Але раптом почувся глухий голос із черепа: «Не кидай мене, неси до мачухи!»
Вона глянула додому мачухи й, не бачачи у жодному вікні вогника, вирішилася йти туди із черепом. Уперше зустріли її ласкаво й розповіли, що з тієї пори, як вона пішла, у них не було у будинку вогню: самі висікти ніяк не могли, а який вогонь приносили від сусідів — той погасав, як тільки входили з ним у світлицю. «Либонь твій вогонь буде триматися!» — сказала мачуха. Внесли череп у світлицю; а ока із черепа так і дивляться на мачуху і її дочок, так і палять! Тих було ховатися, але куди не кинуться — очі всюди за ними так і стежать; до ранку зовсім спалило їх у вугілля; однієї Василиси не торкнуло.
Зранку Василиса зарила череп у землю, замкнула будинок на замок, пішла у місто й попросилася на життя до одній безрідній бабусі; живе собі й чекає батька. Ось якось говорить вона бабусі: «Нудно мені сидіти без справи, бабуся! Сходь, купи мені горнуся найкращого; я хоч прясти буду». Бабуся купила горнуся гарного; Василиса села за справу, робота так і горить у неї, і пряжа виходить рівна так тонка, як волосок. Набралося пряжі багато; пора б і за ткання ухвалюватися, так таких берд не знайдуть, щоб годилися на Василисину пряжу; ніхто не береться й зроби_-те. Василиса стала просити свою лялечку, та й говорить: « Принеси-но мені яке-небудь старе бердо, так старий човник, так кінської гриви; я всі тобі змайструю».
Василиса добула усе, що треба, і лягла спати, а лялька за ніч приготувала славний стан. До кінця зими й полотно виткане, так таке тонке, що крізь голку замість нитки просмикнути можна. Навесні полотно вибілили, і Василиса говорить бабі: «Продай, бабуся, це полотно, а гроші побери собі». Баба глянула на товар і ойкнула: « Ні, дитятко! Такого полотна, крім царя, носити нікому; понесу у палац».
Пішла баба до царських палат так усі повз вікна походжає. Цар побачив і запитав: «Що тобі, бабуся, потрібне?» — «Ваша царська величність, — відповідає баба, — я принесла дивовижний товар; нікому, окроме тебе, показати не прагну». Цар наказав впустити до себе бабу і як побачив полотно — вздивовался. «Що прагнеш за нього?» — запитав цар. «Йому ціни ні, цар-панотець! Я тобі у дарунок його принесла». Подякував цар і відпустив бабу з подарунками.
Стали паную з того полотна сорочки шити; вскроили, так ніде не могли знайти швачки, яка узялася б їх працювати. Довго шукали; нарешті цар покликав бабу й сказав: «Уміла ти напрясти й виткати таке полотно, умій з нього й сорочки зшити». - «Не я, государ, пряла й виткала полотно, — сказала баба, — це робота приймака мого — дівчини». - «Ну так нехай і зшиє вона!» Відвертала бабуся додому й розповіла про весь Василисе. «Я знала, — говорить їй Василиса, — що ця робота моїх рук не мине». Замкнулася у свою світлицю, прийнялася за роботу; шила вона не покладиваючи рук, і скоро дюжина сорочок була готова.
Баба понесла до царя сорочки, а Василиса умилася, зачесалася, одяглася й села під вікном. Сидить собі й чекає, що буде. Бачить: на двір до баби йде царський слуга; увійшов у світлицю й говорить: « Цар-Государ прагне бачити майстриню, що працювала йому сорочки, і нагородити її зі своїх царських рук». Пішла Василиса й з'явилася перед очі царські. Як побачив цар Василису Прекрасну, так і закохався у неї без пам'яті. « Ні, — говорить він, — красуня моя! Не розстануся я з тобою; ти будеш моєї дружиною». Отут побрав цар Василису за білі руки, посадив її поруч себе, а там і свадебку зіграли. Скоро відвертав і батько Василиси, порадів про її долю й залишився жити при дочці. Бабусю Василиса побрала до себе, а лялечку по кінець життя своєї завжди носила у кишені.