Жив колись тесля по іменам Ахмад. Щодня ходив він у ліс, рубав дрова, носив у місто продавати й на зароблені гроші жив з матір'ю. Якось пішов він у ліс і змайстрував дерев'яного лева на колесах. Нарубані дрова став возити у місто на цьому леві. Одного разу проходив він повз падишахський палац, побачила його дружина падишаха, окликнула:
- Юнак, як тебе кликати?
- Ахмад.
- Ахмад, а ти можеш зробити такого лева із золота? Я поставлю його у палаці й буду любуватися.
- Звичайно, можу, — відповів Ахмад.
- А скільки золота потрібно?
- Сім пудів золота так строку сім днів.
Забрал Ахмад мішки із золотом, привіз додому. Із шести пудів золота він змайстрував лев, а пуд залишив собі. У призначений день Ахмад вручив золотого лева дружині падишаха. Лев сподобався падишахові, він залишився задоволений роботою теслі. Щедро нагородив його й відпустив. На пуд, що залишився, золота Ахмад побудував будинок і зажив у ньому. Та падишах відтоді полюбив Ахмада, став часто запрошувати його у палац.
Візир готовий був від заздрості лопнути. Раз він сказав дружині:
- Сходь до матерів Ахмада й вивідай, як зумів він розбагатіти?
Пішла дружина візира до матері Ахмада, ласкаво й люб'язно поговорила з нею, а потім запитала:
- Матінка, адже дотепер твій син дрова продавав, як це ви так розбагатіли раптом? Баба попросту й говорить:
- Їй-богу, так і так. Коли Ахмад майстрував золотого лева для падишахської дружини, пуд золота він приховав, від цього золота ми й розбагатіли.
Повернулася дружина візира й усе розповіла чоловікові, а той пішов у палац.
- Падишах, ви зважували цього лева? чи Є там сім пудів золота, які твоя дружина давала теслі?
Зважили вони лева, виявилося у ньому тільки шість пудів. Розгнівався падишах, велів заточити Ахмада у найвищу. вежу. На інший день прийшла мати пізнавати, що стало із сином, їй відповіли:
- Твого сина заточили у вежу за те, що ти відкрила таємницю дружині візира.
Прийшла мати під стіни вежі, запричитала. Ахмад почув голос матерів і кричить їй зверху:
- Матінка, не плач! Краще принеси мені міцну мотузку довжиною сто метрів, котушку тонких ниток і літр масла, Принесла мати усе, що просив Ахмад.
Велів він матера:
- Пляшку масла розбий про стіну вежі, так вище. Мати розбила пляшку.
- Тепер піймай мураху, прив'яжи тонку нитку до його ніжки й відпусти, він спробує масла й підніметься наверх.
Мати зробила й це. Мураха допхала кінці нитки до вікна Ахмада. Піймав він мурах, відв'язав нитку й крикнув матері - Тепер один кінець мотузки прив'яжи до нитки. Ахмад підняв за допомогою нитки мотузку, обв'язався нею й знову кричить:
- Матінка, тепер ти міцно обв'яжися кінцем мотузки. Потім Ахмад по мотузці спустився з вежі на протилежну сторону, а із цієї сторони підняв на вежу мати. Потім він відв'язав мотузку й скоріше пішов. Зовсім пішов із цих місць, найнявся у працівники до одному старому. А ранком падишаха повідомили:
- У вежі, куди ти заточив Ахмада, його мати, а його й сліду нема.
Велів падишах:
- Поставте до вежі сходи, нехай мати спуститься, я запитаю, де її син?
Бабу привели. Вона всі й розповіла. Та отут падишах пошкодував про вчинений, розв'язав він розшукати Ахмада. Велів він скликати старих із усіх сіл. Кожному з них дали по обстриженій вівці й попередили:
- У кого до осені вівця обростить вовною й не буде видне слідів ножиців, тому велю відітнути голову.
Хмурий, повернувся додому хазяїн Ахмада. Запитав його Ахмадг- Хазяїн, про що горюєш?
Старий розповів Ахма. ду про наказ падишаха.
- Не засмучуйся, я допоможу тобі, — заспокоїв його юнак. Пішов Ахмад із двома мисливцями у ліс, знайшли вони вовче лігвище, піймали двох вовченят. Приніс Ахмад вовченята додому, сказав хазяїнові:
- Цих вовченята прив'яжи напроти вівці, вона буде їх боятися, вовна у неї не буде рости, і до осені вона залишиться такий, який ти її привів.
Тим часом падишах розіслав гінців по всій країні шукати Ахмада, розв'язав він зробити його своїм везиром. Довідався Ахмад, що його шукають, подумав: Падишах розшукує мене через крадений пуд золота, — і пішов від старого. Найнявся він у працівники до аге. У аги був син, кликали його Караман. Одного разу побачив Караман на коні дівчину невимовної краси із шаблею на боці. Караман заговорив з нею на дванадцятьох мовах, але дівчина ні слова у відповідь. Заніс він шаблю над її головою, а вона у відповідь замахнулася своєї.
Караман заблагав:
- Ну скажи мені своє ім'я.
Дівчина показала свою хустку.
- А як кликати твого батька? - запитав він її. Дівчина показала бармах — великий палець.
- Заради бога, скажи хоч, у якому місті живе твій батько? Дівчина показала йому маленький кавник-мсин, який був прив'язаний до сідла, потім пришпорила коня й поскакала. Смутний, повернувся Караман додому. Ахмад запитує:
- Що трапилося з тобою?
Караман розповів йому про зустріч із незнайомкою.
Ахмад і говорить:
- Але ж вона відповіла на всі твої питання. Вона дала зрозуміти тобі, що кличуть її Дазмаль-Ханум, ім'я її батька — Бармах-Падишах і живуть вони у Мсире. Ти їй сподобався, давай я посватаю її тобі.
Осідлали вони коней і поїхали у місто Мсир. Там зупинилися у однієї бабусі. Бабуся прийняла їх, тільки попередила:
- Синки, я бідна, для вас місце найдеться, а копей ніде прив'язати.
Дали вони їй трохи золотих:
- Прибудуй і наших коней.
Баба вигнала зі своїх місць кішку й щеняти й звільнила місце коням. Потім гості простягнули їй ще трохи золотих:
- Сходь у місто, купи м'яса, постелі для нас і собі гарне плаття.
Пішла баба, купила м'яса, постелі, собі дороге плаття, повернулася. Увечері прийшов додому і її син Яхлидаганак. Його так прозвали через кийок, з якого він ходив на полювання. Щоб кийок був міцніше, він щовечора змазував її маслом і підвішував на цвях. Побачив він гостей, зрадів.
Сказав Ахмад бабусям:
- Тепер сходь до Дазмаль-Ханум, скажи їй, що у твоєму будинку зупинився гість, якого вона зустріла у шляху, і він з нею говорив на дванадцятьох мовах, але вона з ним не заговорила. Тепер скажи, цей юнак прийшов за тобою. Бачиш, мол, який він розумний, зумів розгадати всі твої загадки. Якщо ти згодна, він уночі прийде до палацу, збирайся й біжи з ним. Довідайся:
Відповідь і скажи нам.
Прийшла баба до Дазмаль-Ханум, сказала:
- Ханум, я прагну тобі дещо сказати, але тільки наодинці., Веліла Дазмаль-Ханум піти всім своїм сорока служницям Нехай служниці йдуть, а бабуся й говорить:
- Дазмаль-Ханум, так і так, приїхав за тобою юнак. Вислухала вона бабусю, покликала своїх сорок служниць і веліла їм:
- Відведіть цю бабу у сад під яблуню. Нехай кожна з вас відламає по гілці й ударить її. Потім через діру там, де під стіною біжить струмок, виведіть її й проженете. Побита бабуся, охаючи, повернулася додому. Гості запитують:
- Що трапилося?
- Ах, так краще б таким гостям і зовсім не з'являтися, — стала вона сваритися й розповіла про те, що трапилося,.
Почув про цей Караман, засумував. Але Ахмад його заспокоїв:
- Караман, але ж ханум дала тобі зрозуміти, щоб ти прийшов уночі й через струмок, який тече під стіною, пробрався у сад, чекав її під яблунею.
До вечора було ще далеко. Бенкетували вони доти, поки місто не притихло. Ахмад і Караман вийшли з будинку, показав Ахмад другові місце побачення:
- Іди й геть під тою яблунею чекай її.
Став Караман під яблунею чекати Дазмаль-Ханум. Утомився він стояти, приліг, так непомітно й заснув. Дазмаль-Ханум тим часом почекала, поки усе лягли спати, надягла свої дорогі одяги, побрала свічу й вийшла у сад. Побачила сплячого Карамана, підійшла, вкусила у щоку, але Караман не прокинувся. Як вона його не будила, не змогла розбудити, поклала йому у кишеню дві бабки й пішла.
Над ранок прокинувся Караман, оглянувся навколо, бачить — Дазмаль-Ханум немає. Він непомітно виліз назад і повернувся додому. Ахмад запитує:
- Приходила Дазмаль-Ханум?
- Їй-богу, не приходила вона.
- Ну-но, пошукай, немає чи у тебе чого-небудь у кишенях? Пошарив Караман у кишенях і витягся дві бабки, показав їх Ахмаду.
Ахмад засміявся:
- Ну звичайно, вона приходила, побачила тебе сплячого й поклала ці бабки, натякаючи на те, що, мол, малий ти ще, тобі б з дітьми відіграти.
Знову послали вони бабусю до Дазмаль-Ханум довідатися, що вона тепер скаже. Прийшла бабуся до Дазмаль-Ханум, запитала, що вона прагне передати Караману.
Дазмаль-Ханум покликала своїх сорок служниць і веліла їм:
- Відведіть бабу під грушеве дерево, відламаєте по гілці, поколобродите бабу, а потім проведіть через діру під стіною, де біжить струмок, і проженете.
Служниці так і зробили. Повернулася вона, побита, додому, розповіла усе, що з нею трапилося. Караман почув, засумував. Ахмад його заспокоює:
- Але засмучуйся, вона говорить, щоб ти прийшов під грушеве дерево.
Увечері Ахмад привів Карамана, показав йому дерево!
- Стій тут і чекай її.
Устав Караман під грушеве дерево, став чекати Дазмаль-Ханум. Потім приліг і знову заснув.
Уночі Дазмаль-Ханум відпустила своїх служниць, надягла дорогі одяги й пішла у сад. Побачила вона сплячого Карамана, стала його цілувати, будити, але всі дарма. Тоді поклала вона йому у кишеню ізюм і промовила:
- Їй-богу, є у тебе порадник, а сам ти ніщо. Прокинувся Караман, бачить — Дазмаль-Ханум знову немає; засмучений, прийшов додому. Говорить йому Ахмад:
- Ти, я бачу, знову заснув. Пошукай у кишенях, що вона тепер поклала?
Витягся Караман ізюм.
- Ось бачиш, виходить, вона була. Та прагне сказати, щоб ти, коли прийдеш наступного разу, захопив із собою ізюм. Будеш їсти його й не заснеш.
По й наступного разу нічого не вийшло. Караман навіть із ізюмом заснув.
Довелося друзям знову звертатися до своєї господарки. Купили вони їй нове плаття й просять:
- Матінка, заради бога, сходь ще раз до Дазмаль-Ханум. Бабуся забурчала:
- Избави бог від таких гостей, тільки побої через вас терплю. Але нічого не поробиш, довелося знову йти до Дазмаль-Ханум.
Дівчина покликала своїх служниць і веліла їм:
- Відведіть бабу до ставку, занурте її у воду, побийте й проженете через ту діру у стіні, де струмок.
Служниці у точності виконали наказ своєї ханум. Бабуся, побита, добрішала до будинку, усе розповіла.
Караман після цього зовсім засумував. Але Ахмад усі його заспокоює:
- Брат, ти й учора говорив, що вона не приходила, і позавчора, а вона щораз те бабки кладе тобі у кишеню, то ізюм. А тепер вона дає тобі зрозуміти, щоб ти чекав її у ставка. А що-би не заснути, веліла тобі вилучити ноги у воду.
Уночі Ахмад привів Карамана до ставку й пішов. А Караман, як не боровся зі сном, Усе-таки заснув. Коли Дазмаль-Ханум знову побачила сплячого Карамана, витяглася вона ноги Карамана із ставка й пішла.
А Ахмад у цей час стояв, причаївшись, під балконом її будинку й непомітно своїм гострим ножем відрізав від семи її одягів шматочки. Дазмаль-Ханум і не помітила. Вона повернулася додому, зняла із себе плаття, забрала їх і лягла спати. А Ахмад прийшов зі шматочками додому до бабусі й ліг спати.
Настав ранок. Побрав Ахмад шматочки, прийшов до батька Дазмаль-Ханум, Бармах-Цадишаху, і сказав:
- Про великий Бармах-Падишах, караван мій обкрали. Розбійників було сорок один. Ватажок їх тільки й робив, що кричав: Рубаєте так рубаєте. Десять слуг убили. Я тільки й зміг, це відрізати шматочки від одягу ватажка.
Падишах наказав:
- Покажи шматочки.
Витягся Ахмад хустка з кишені, розв'язав його й простягнув йому сім шматочків.
Візир, кази, мулла разом викликнули:
- Так це ж шматки від плаття твоєї дочки! Падишах велів своїм слугам:
- Покличте сюди мою дочку, і нехай вона принесе свої плаття!
Дазмаль-Ханум, не підозрюючи худого, з вузлом у руках увійшла до батька. Падишах витягся з вузла плаття, подивився, і точно — шматочки від цих платтів. Розгнівався падишах на дочку:
- Ну, негідниця! Мало тобі було золота, срібла, усієї скарбниці моєї, що ще на грабіж пішла? Зараз же велю голову відрубати!
Але Ахмад сказав:
- Ні, падишах, вона моя бранка. Тепер моя воля, убити її або помилувати.
А візир і кази шепотять падишахові на вухо:
- Цей базерган-баши, видне, добрий, віддай йому дочка, може, він і відпустить її.
Падишах віддав Дазмаль-Ханум Ахмаду.
Дазмаль-Ханум і говорить про себе: Адже говорила я, що Караман сам ніщо, але у нього є добрий порадник.
Привів Ахмад Дазмаль-Ханум у будинок до бабусі, і влаштували вони бенкет. Потім осідлали трьох коней: на один коня сіл Караман, на другого — Дазмаль-Ханум, а на третього — Ахмад. Попрощалися вони з бабусею і її сином, подякували за гостинність і відправилися у місто батька Карамана.
А потім Караман з'їздив за матір'ю Ахмада, привіз її до сина. А ще через якийсь час віддав у дружин Ахмаду свою сестру, яка була не гірше Дазмаль-Ханум. У радості вони й провели свої дні. Сім днів і сім ночей били у барабани й відіграла зурна.
Вони досягли свого щастя, досягтися б і вам свого!