Сатирична спрямованість казок М. Е. Салтыкова-Щедріна
Загальновідомий особливий характер таланта М. Е. Салтыкова-Щедріна: всі добутки письменника – сатира, доведена до сарказму. Але навіщо ж глузувати з того, над чим плакати хочеться? Издревле повелося, що сміх – найсильніша зброя руйнування гнилого, виявлення підлого й безглуздого. Осміяти що-небудь означає вже піднятися над цим. У своїх казках Салтиков-Щедрін не відступає від природи свого дарування: Казки письменника – далеко не той радісний, затишний мир, де добро завжди перемагає зло, – мир, звичний нам з дитинства, – ні, і в казках
От казка “Премудрий піскар”, що оповідає про піскаря, що все життя прожив у страху, що ні про кого не думав, крім себе. Перед смертю йому дається запізніле прозріння: він розуміє, як негідно й дрібно прожив своє життя (“Які були в нього радості? Кого він утішив?
Кому добра рада подала? Кому добре слово сказав? Кого дав притулок, обігрів, захистив?
<…> И на всі ці питання йому довелося відповідати: нікому, ніхто”.) Зрозуміло, справа отут не в полохливій
Для заощадження свого життя піскар “у карти не грає, провина не п’є, тютюну не курить, за червоними дівчинами не ганяється”. Так і бачиш при цих словах якого-небудь “маленької людини”, Акакия Акакиевича, що не міг дозволити собі цих маленьких радостей. Але адже й Гоголь не міг дозволити собі сатиричного відношення у своєму героєві…Таким чином, казка “Премудрий піскар” таврує людей, “маленьку” життя яких можна вичерпати формулою: “…
Жив – тремтів, умирав – тремтів”. Інший приклад щедринской сатири – казка “Дикий поміщик”, у якій висміюється гидливо-зарозуміле відношення поміщиків до селян. Поміщик, що вболівав, що “дуже вуж багато розвелося в нашім царстві мужика”, після зникнення селян усе більше й більше опускається й, нарешті, перетворюється у тварина. Тут ми зустрічаємося з іншим сатиричним прийомом Салтыкова-Щедріна – гротеском: щоб сильніше показати паразитуючий характер дворянського стану, письменник доводить до фантастичного перебільшення нездатність поміщика самостійно піклуватися про себе. Зі зникненням селян поміщик дичавіє
Одна з найбільш відомих казок Салтыкова-Щедріна – “Як один мужик двох генералів прокормив”. Тут висміюються два генерали, оказавшиеся на незаселеному острові й обнаружившие там свою майже дитячу безпорадність у побуті й недитячій пронозливості в справі покріпачення мужика. На благословенному острові повно їжі: на деревах ростуть фрукти, у лісі повно дичини. Але генерали вже органічно нездатні трудитися, та й до того ж у їхньому поданні фізична праця – якась принизлива для “їх превосходительств” подробиця життя, для якої треба скоріше знайти “мужика”.
Однак об’єктом сатири в цій казці виявляються не тільки тунеядцы-генерали, але й сам мужик, що приймає як належне свою рабську залежність від незначних генералів. ” чиЗадоволені ви, добродії генерали?” – це питання виявляє собою головну турботу мужика, переконаного, що найважливіша мета його життя – усіляко догоджати своїм господам
Символічна деталь – мотузочка, що мужик сам звив і сам себе прив’язав по наказі генералів, щоб утекти неможливо було. Сатирі Салтыкова-Щедріна часто приписують соціальну спрямованість: викриття поміщиків, чиновників, міщан, позбавлених цивільної позиції. Однак за сто із зайвим років казки письменника, на жаль, не втратили своєї злободенності. Видимо, за втраченими нині соціальними характеристиками в письменника виявляються речі більше глибокі: духовне рабство, бажання жити за чужий рахунок, егоцентризм, презирство кличности.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)