Мої роздуми над романом “Собор”
У всі часи людина мала вибір: чинити добро чи зло, служити людям чи вождям-тиранам, бути вірним сином Вітчизни чи яничаром. Що ж впливає на цей вибір? На такс питання дає відповідь роман О. Гончара “Собор”, який став видатною, але скандальною подією в історії української літератури.
Написаний у 1968 ропі, він виявився своєрідним вибухом серед “офіційного” благополуччя, скерованим проти серйозних суспільних вад. Для роману, вилученого з літературного процесу на вісімнадцять років за національно – патріотичні мотиви, доля зачіплянського
На сторінках роману жорстко зійшлися у двобої Руйнач і Будівельник. ! руйнація, і будування вершаться на рідній землі, де вже утворилися страшні за своїми наслідками “зони зла”. Вони не лише в душах безбатченків, які задня власного матеріального благополуччя і бюрократичних поривань до нових посад ладні забути і зрадити рідні витоки. Вони зароджуються і в душах тих, про кого Микола Баглай сказав: “Руйнуємо тим, що осторонь стоїмо… Руйнуємо своєю байдужістю”.
Через весь роман проходить ідея вибору, яка поділяє людей на героїв та антигсроїв, наче триває
О. Гончар відверто підводить нас до висновку, що не люди намагаються зруйнувати собор-святнню людського буття. Це робить система демагогії, брехні й кар’єризму, яка плодить “лободівщнну”. Образ цієї системи реалізований через образ Володьки Лободи, який сягнув високо не завдяки своїй духовності, а завдяки кар’єристським здібностям. Близькі до нього і колгоспний бригадир, що “зламав собор душі Єльки”, і Ромця Орляченко, який живе за правилом риби, що шукає, де глибше. Огиду викликає у мене і п’яна компанія, яка влаштувала оргію у храмі.
“Лободівщині” у “Соборі” протистоїть народ й історія. Образ народу, духовно красивого і вірного рідній історії, втілено в образи молодих героїв: Миколи Балая, Єльки, Віруньки та Івана Баглая. Мене особливо вразив образ Миколи Баглая, який, на мою думку, як і його вчитель Хома Романович, – з когорти святих. Тому такий трепетний слід залишають в душі слова вчителя:
“Собори душ своїх бережіть, друзі… Собори душ!”
Собор входить в долю кожного героя роману як щось невід’ємне, а от уже чи сприймати його, вболівати за нього, чи руйнувати справ совісті.
Жахливо, боляче уявляти, читаючи, обдертий, зранений, у гнилих риштованнях собор. Але він стоїть. На цей раз вистояв. Та чи надовго? Це питання наче б’є по тобі, по твоїй свідомості, совісті. Воно спрямоване письменником до наших душ, до мене особисто, до моїх однолітків, до майбутнього покоління.
…Я перегорнув останню сторінку роману і зрозумів, що наче став на якийсь щабель вищий. “Собор” відкрив мені свою мудрість: всі вчинки, і великі, і незначні, народжуються у душі, благословляються у її соборі. Значить, ось що головне: собор душі! І від того, які святині він вміщує й проповідує, залежить і життя, і доля. Сьогодні перед нами, випускниками, стоїть важливе питання: як правильно обрати свій шлях, щоб потім все життя не каратись за помилку. “Собор” підказує: керуйся дороговказом святинь собору своєї душі, відчуй, чого від тебе очікують люди, мобілізуй свої здібності й можливості – і твори добро!
(4 votes, average: 4.00 out of 5)