“Німий біль у слова наділити…” (поезія А. Т. Твардовского)

А. Т. Твардовский – ярчайший поетический талант. Домінуюча риса його творчості – найвищий рівень гражданского занепокоєння в усіх без исключения життєвих ситуаціях. Щасливий той, хто “відвідав цей мир у його мінути роковие”. Чим-Чим, а “фатальними мінутами” наша епоха не обділена. Твардовский переконався в цьому на власному життєвийном досвіді.

Родом він зі смоленського села, з рємьи, що пережила драму розкуркулювання й посилання Про колективізацію він знав не понаслишке. Картини нового колгоспного життя, що відразу нібито

стала щасливої, у літературі й мистецтві прийнято було прикрашати. Мимоволі пригадується муляжний достаток у знаменитої кинокомедии “Кубанські козаки”, що вийшла теж у досить суворі післявоєнні роки, але показала селянське життя суцільним святом – і свято получився на славу. Так було й у ранньому стихотворении Твардовского “Гість”, де до колгоспника приїжджає одноосібник (на своєму возі зі своїм конем!), щоб подивитися: а чи варто вступати в колгосп?

(Можна подумати, що справа була добровільним ) Він-Те сам не може зважитися вийняти з кошика привезений “житній з начинкою пиріг”, а

хазяї йому поллитровку ставлять і яєчню “у всю сковороду”! Хвастається колгоспник хлібом і льном, конями, коровами й телятами: “А худоба була ситий, плавний, чистокровний”. Цей сюжет Твардовский включив пізніше в поему “Країна Муравия”.

Старої вино буде улито в нові хутра. І чорні – з будівель старих – колоди Меж нових добре лягли в забір. Багатозначний образ! Немов цимвіл того, як люди старого, темного ззнання все-таки входять у нове життя. Такий образ не можна втратити, і ті ж колоди “добре лягли” у текст поеми: і колоди старі в забір меж нових уляглися.

Одїм словом, правду життя випливало втиснути в прокрустово ложі “социализма”, забувши про селянську трагедію. Треба було згадати, як страждали лихняки від кулаків. Твардовский описав несчастную частку дівчини, виданої за багатого хазяїна, у якого “худоба хоботастий, ситий, чистокровний”.

Уже чи не ця худоба оказался на колгоспному дворі? Помнете, в “Гості” сказано точно так само про худобу? Втім, хіба справа в одній лише худобі? У колгоспі людям і працюється весело (ще б – адже за “трудодні”! ), і весілля гуляється від душі (де й Микиті Моргунку перепали як гостеві).

А на кулацком надворі, ” де журавель криничний і той звучав з урочистістю церковної”, – у тім “нелюбому, нежитловому раї” бідній безприданниці немає ні вазілья, ні життя, воно біжить із осоружного двору в чому була: Ти клопотала по дворі ледве світло, У бруді, у забвеньи підростали діти, И не ворожила ти, чи була, немає Інша радість і любов на світі. Про це пише він у своїй мініатюрі. Що було, то було: долею дружини в більшом селянському господарстві (як і участью чоловіка) була робота від зорі до зорі. А в рядках Твардовского є щирий біль і щира віра в можливість іншого, радісного життя.

А чим кінчається кулацкая життя? Похмурого подружжя раскулачивают і засилають: И с їм одним, похмурим старим, Куди везуть вас, ти спокійно їдеш, Що Мовчить і безглуздим ворогом сусідів, Що Підписували вирок. Не чи правда, у цьому дуже “ідейному” вірші, у цих “правильних” словах все-таки відчувається “німий біль” висилаемих селян. Та і як не бути бочи? Односільчани “підписали вирок” сусідові-кулакові, як своєму ворогові.

На тлі цього скрипливого воза, що відвозила на Зспритні класових ворогів, особливо повинна була вражати ідилічна картина нового життя всієї Смоленщини: Край моїм сільським, шитим ликом, Ти дивуєшся на свої справи. Слава революції великою Стороною тебе не обійшла. Славним життям, сита й веселої – Нова Смоленщина моя. Було все це. Але якою ціною!

Миллиони померлих від голоду мужиків у Поволжье й на Україні. А скільки було кращих працівників заслане або розстріляно! Самі ж мужики розстрілювали мужиків. І от уже нова героїня поета горює, що батьки не дозволили їй вийти заміж по любові за пастуха, видали за кулака – і що тепер, як жити?

Пізно про тім говорити, горювати, Батьке б з маткою заздалегідь знати, Знати б, що життя повернеться не так, Знати б, чим стане пастух так батрак. “Життя повернеться не так” – надовго, хоча не назавжди. У цьому питанні Председатель колгоспу, у кого гостював Микита Моргунок, виявився поганим пророком. У наші дні поема “Країна Муравия” своєї правадивостью й драматизмом нагадує нам про ціну, що народ платить за те, що життя повертається “не так”. – Що за спомин?

Спомин загальний! Хто гуляє? Кулаки! Поминаємо душ покійних, Що пішли на Соловки…

Їх везли, везли возами… З дитинками й пожитками. От і знову “німий біль” у дуже оптимістичній поемі. Моторошна картина виселения людини з волі в неволю, що равносильно майже виселенню з життя в смерть. Ні, не випадково у Твардовского зазвучала пісенька про божу пташку: Отчого ти, божа пташка, Дзвінких пісень не співали?

– Жити я в клітці не хочу, Відчините мені темницю, Я на волю полечу. Мимоволі пригадується вірш А. С. Пушкіна “Пташка”. Складено ці строки в 1823 році, але пройшло сторіччя – і знову довелося писати про пташку в клітці, але вже без усякої надії.

Через двадцать років наступила хрущовська “відлига”. Прав був И. Г. еренбург, лід рушив – і його вже не можна було зупинити ніяким “застоєм”. Твардовский внутрішньо раскрепостився й “німий біль у слова наділив”.

Одна за іншою пишуться поеми, про які він колись мріяти не міг: “За далечінню – далечінь”, “Теркин на тім світлі”. Нещадно викривні рядки, що бичують бюрократизм, окозамилювання, показуху. Немало таких рядків і в посмертно опубликованній поемі “По праву пам’яті”: Перед особою збіглих билей Не вправі ми кривити душею, – Адже ці були оплатили Ми платою самою великий… За два роки до своєї смерті Твардовский відкинув всі заборони на пам’ять – предав гласності пам’ять про селянський трагедии 30-х років: …не ті вже годочки, – Не вправі я собі відстрочки Надавати.

Гора б із плечей – Ще встигнути без дротика Німий біль у слова наділити, Той біль, що сховано часом И встарь тіснила нам серця… “По праву пам’яті” – це осмислення поетами досвіду всього прожитого життя. Вона відзначена новим рівнем збагнення нарідної правди.

Це гостре социально-гражданственное й лірико-філософський роздум про непрості шляхи історії, про долю окремої особистості. Вона пронизана вимогою великої й бескомпромиссной правди, що воскрешає “живе минуле” і біль нелегких сторінок нашого исторического минулого. Поема відзначена характерної для Твардовского глибиною й силою поетичного узагальнення.

Сама пам’ять у його поемі – це не просто воспоминання про колишній, а неможливість забути, що не відпускає біль душі, постоянное тривожне й суворе нагадування про те, що ніколи не изгладится в серце людському. Сам мотив пошуку правди – як істини й справедливості – Наскрізний у поемі й пронизує її текст Від звертання до себе у вступних рядках і до завершальних її слів. У цій поемі розвиваються й заглиблюються мотиви, що пролунали в книзі “За далечінню – далечінь” (особливо в главах “Так це було”, “Друг дитинства”), але приобретшие характер, що здесь глибоко особистісний. Все це поістині вистраждано поетом, оскільки мова йде про драматичну долю його рємьи, найближчих людей, про його собственну долю. Про великий подвиг народу в роки війни, коли вирішувалася доля Родини, коли народ, що віддав синів і дочерей в ім’я цього подвигу, показав, на які жертви він здатний, розповів Твардовский.

І про те, які бешкетування відбувалися “в ім’я цього народу”, розповів чесно, правдиво. І пам’ятав, пам’ятав і беріг цю пам’ять свято. Але віра в те, що “і надалі як були – будемо – яка раптом не гримни гроза – людьми з тих людей, що людям, не ховаючи око, дивляться в очі”, пронизивает всі добутки поета. На частку Твардовского випало стати поетичним дзеркалом трьох трагічних периодов, потрясших мир, і більшу й малую батьківщину.

Він пережив, перестраждав і 30-е, і 40-е, і післявоєнні роки – і, нарешті, йому пощастило пережити, як говорили стародавні греки, катарсис – очищення душі. Поет такої долі мав повне право по-пушкински гордовито, по-маяковски зухвало написати про себе: Вся суть в одним-єдиному заліку: Те, що скажу, до часу танучи, Я це знаю краще всіх на світі – Жив і мертвих – знаю тільки я. Сказати те слово нікому іншому Я ніколи б нізащо не міг Передоручити. Навіть Львові Толстому – Не можна. Не скаже – нехай собі він бог. А я лише смертний.

За своє у відповіді. Я про одному при житті клопочу: Про те, що знаю краще всіх на світі, Сказати хочу. І так, як я хочу. Простота мови Твардовского загадкова, як простота Пушкіна.

“Ця простота, позначокяке слово, – писав Б. Пастернак, – допомігла завоювати серця мільйонів…” Твардовский був не просто представителем свого часу, а його видатним представником. Він жив і працював у підлогуную силу, прекрасно розуміючи, що не на повну силу не можна писати. Це було б аморально стосовно народу, до Росії. “Силу можна показати, коли говоришь у повний голос”, – писав Ф. Абрамов.

І донині цей голос “правди сущої”, голос “прямо в душі бьющий” дох о д и т до душ і серць наших