Дослідження поеми Твардовского “Книга про бійця”

В 1946 році майже одне за іншим з’явилося три повних видання “Книги про бійця”, і герой її прийшов до читача “цивільному”, як давній і улюблений друг: про нього знали по радіопередачах і тому чекали з нетерпінням. А за три місяці до підписання до друку першого видання “Книги про бійця” у листі В. В. Овечкину Твардовский повідомляв: “Поему (“Ліричну хроніку”) “Будинок у дороги” я чи зле, добре закінчив”2, і 11 квітня був підписаний до печатки № 5-6 журналу “Прапор” з повним її текстом. Улітку того ж року у видавництві

“Московський робітник” вийшла невелика книжечка: А. Твардовский. “Будинок у дороги. Лірична хроніка. Про батьківщину. Вірші із записної книжки”.

У тім, що обидві поеми з’явилися до читача в повнім виданні майже одночасно, видна якась закономірність, що легко буде вами встановлена, коли приступимося до читання нового добутку. Наше “дослідження” почнемо з кінця, з авторського датування: “1942-1946”. Як?! – вправі запитати читач – саме навесні 1942 року Твардовский “вирішив пожвавити “Теркина”, а з вересня того ж року до переможних залпів 9 травня 1945 року глави “Книги про бійця”

регулярно приходили до читача зі сторінок газет і журналів. Ми ж тільки що прочитали про цьому! Так, все це так, але… не будемо квапити події. Відкриємо книгу й послухаємо автора:

Я почав пісню у важкий рік, Коли взимку студеної Війна стояла у воріт Столиці обложеної…

Так починається поема. В історії літератури це аж ніяк не одиничний випадок, коли поема починається із вступу. Згадаємо хоча б “У лукомор’я дуб зелений…”. Правда, у Пушкіна вступ як би самостійно – за ним треба “Пісня перша”, з якої починається оповідання. Але от інший приклад – вступ до поеми Лєрмонтова “Мцири” позначено як перший розділ, а оповідання починається із другого розділу. Те ж і у Твардовского.

Відкриємо “Будинок у дороги”, главу другу У ту саму годину неділею, По святковій справі, У саду косив ти під вікном Траву з росою білої… “У ту саму годину неділею…” Так, та сама неділя 22 червня 1941 року, Коли з нещадною силою Стародавнім голосом війна По всій країні завила…

Ми ще повернемося з вами до цьому ємного й дуже пам’ятливому визначенню – “стародавнім голосом війна… завила”. Але спершу спробуємо розібратися в прочитаному. Тому, хто знаком з поезією Твардовского в більшому обсязі, чим те передбачено програмою, не могло не впасти в око разюча подібність описаної на початку глави картини з іншими рядками поета:

Батьків і прадідів прикмета, Начебто справдилась вона: Таких хлібів, такого літа Не рік, не два чекала війна…

“Відкриємо другий тім посмертного Зібрання творів А. Т. Твардовского. У коментарі говориться, що вірш “Батьків і прадідів прикмета” уперше опублікована в газеті “Червоноармійська правда” 2 грудня 1943 року як вступ до “Будинку в дороги”. Тема ця з’явилася до поета, як треба з його ж слів, “узимку студеної”, коли “війна стояла у воріт столиці обложеної”, тобто восени 1941з 1942 року. Після першого дня війни, що оставили навічно в серцях людей пам’ять великого всенародного нещастя, невідворотного лиха й горя, битва за Москву – найглибше потрясіння. Про ці події вам не раз доводилося читати, бачити фільми. Згадаєте, що довелося пережити, дивлячись на екран. Але те кіно, а яке ж тим, хто пережив це въяве? Таке уявити не просто. А якщо ти не тільки учасник подій, але нагороджений від природи тонким чуттям і сприйняттям художника? І Твардовский з його гранично загостреним почуттям причетності будь-якому лиху не міг не відгукнутися на грізні події тієї зими

Навесні 1942 року на батьківщині Твардовского розігралася страшна трагедія: “…13 квітня… каральний загін напав на село Сельцо Починковского району… невеликий партизанський загін спробував захищатися, але був розбитий. Фашистські мерзотники спалили село, розстріляли більше половини її жителів. Я з великим болем згадую про це. Адже Сельцо – батьківщина Олександра Трифоновича Твардовского”. Це спогаду одного з організаторів партизанського руху на Смоленщині в тих місцях, де ніколи стояв хутір Загір’я, знесений з особи землі, так так, що й місце виявити не вдасться. Про трагедію, що розігралася, Твардовский знав – саме в ті дні або трохи пізніше (по спогадах Т. Засипання, через три тижні) була скинута невелика листівка політичного керування Червоної Армії: листівка незвичайна – на ній надруковане вірш Твардовского “До партизанів Смоленщини”. Народ сприйняв її як звістку про звільнення, першу слабку надію: неї читали вголос, вивчали напам’ять, зі слізьми на очах були прочитані звернені до них слова земляка, і люди побачили його в одному ладі з народними месниками. По суті, так воно й було. Чого коштували ці рядки Твардовскому, і уявити важко. Кожне слово – лемент душі, біль серця:

Я б вовеки грабіжникам

Не простив би твоїм, Що вони тебе бачили Вражим оком порожнім; Що землі твоєї на ноги Зачепили собі; Що руками поганими Доторкнулися до тебе; Що виродливим ім’ям Замінили твоє; Що в Дніпрі твоєму вимили Злодійське ганчір’я…


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Дослідження поеми Твардовского “Книга про бійця”

Categories: Шкільні твори

Links