Вірші Твардовского про Сибір
Неозорі простори Сибіру. “Сибір! І ліг і встав – і знову – уздовж полотна шляху Сибір”. Так уже історично зложилося, що споконвіків ця сторона Росії до образливого мало знала людей, “кому б була землею рідної!” І в слагавшихся століттями “сибірських” піснях народ співав про тім же:
И в старих піснях не утомився Волати з тугою невблаганної Твій Александровский централ И твій бурлака Ссахалина. Так, гордовита душа Звучить і в піснях, з бурою сперечаючись, Про дикий бреге Іртиша И о твоєму священному море
Співати Твардовский
У
Свій кревний зв’язок з народом Твардовский відчуває постійно – “Не брехати, не боятися, вірним бути народу, любити рідну землю-матір, щоб за неї у вогонь і у воду, а якщо – те й життя віддати”, – така його життєва позиція. От чому його муза щедро наділена даром приймати нове й не забувати про старий, вона співпереживає й сперечається й невпинно відстоює правду, тільки правду, а його духовність – “справжня, життєва, вистраждана… ця духовність і погодиться з поезією найвищої проби, що крім головного – могутнього дарування природи знайшла у Твардовском і природний розум, і совісність, і масштаб моральних вимог до життя й власної особистості”1. У главі “Із самим собою” – міркування поета про себе, своїй долі: “Ні, життя мене не обділила, добром своїм не обійшла. Усього з лишком дане мені було в дорогу – світла й тепла
Щоб жив і був завжди з народом, Щоб відав усе, що стане з ним, Не обійшла тридцятим роком, И сорок першим, И іншим…
Твардовский говорить так, розуміючи, що сам він лише мала частина народу, і виділити свою долю з долі народної й помислить не може. Народ для поета – це живі, багато в чому не схожі один з одним люди, але кожна окрема людина і є частка народна, невід’ємна її частина, а тому^-те і його історія. Він і в шляху не відокремлює себе від своїх попутників: “скільки справ, подій, доль, людських сумів і перемог умістилися в ці десять діб, що звернулися в десять років!”. И всі вони дорівнює дороги й цікаві поетові: майор, дідок науковий, моряк у хрусткому кітелі, старий кучерявий в орденах і навіть “піп з медаллю Восьмисотліття Москви”. Але особливо пильно вдивляється він у пару молодят, що по власній волі (“просто від сорому”), не побажавши скористатися протекцією рідні керівної, подалися на новобудову, хоча заздалегідь знали “почім там хоробро”. Ця тема по^-особливому хвилювала Твардовского, їй присвячений окремий нарис “Про столицю й провінцію”.
Попутники поета – той народ, без якого немислимі ні життя, ні творчість. Однак виділити хотілося б дві долі, чиє життя – складова частина історії країни. “Однієї долі особою повість” розказана в главі “Друг дитинства”. Зустрінутий випадково на станції Тайшет друг аж ніяк не конкретна особа. Доля ця увібрала в себе безліч доль і близьких і далеких поетові людей, рідних, друзів, знайомих, тих, кого Твардовский знав з дитинства й про кого не чув жодного разу. Зустріч із другом дитинства драматична, трагична, тому як ця й інші участи довгі роки для Твардовского були “серця… живою частиною, лихом і болем потайной”, “недремною недугою, що стільки років горів у мені”, але без її не обійтися: це зустріч із правдою, про яку повинні ми знати й пам’ятати,
Щоб міряти всі надійною міркою, Щоб із правдою сущої бути не нарізно, Багатобічну перевірку Пройшли ми – де кому довелося… Зате й надалі як були – будемо, Яка раптом не гримни гроза Людьми з тих людей, що людям, Не ховаючи око, Дивляться вглаза. (“По праву пам’яті”)
(1 votes, average: 5.00 out of 5)