Тема батьківщини й природи в лірику М. Ю. Лермонтова
1. Суперечливе відношення поета до батьківщини. 2. Прославляння поетом героїчного минулого Росії. 3. Оспівування краси російської природи й інтерес до життя простого народу Лермонтов – поет росіянин у душі, у ньому живе минуле й сьогодення росіянці життя. В. Г. Бєлінський Творчість М. Ю. Лермонтова багатогранно й широко.
Крім того, що письменник вніс великий вклад у розвиток російської літературної мови, створив соціально-психологічний роман, Лермонтов є мислителем, поетом-гуманістом, патріотом, що вплинув на подальший розвиток російської
Липня 15-го” – це щастя “сім’ї рідний”, будинок дитинства, де все гріло серце”, “усе було мені наставник або друг, усе вірило дитячим мріям”. І та ж думка у вірші 1840 року “Як часто пестрою толпою оточений”. Поет, перебуваючи в драматичному
Почуття протесту проти країни, де “царює порок” і де немає можливості втілити ідеали волі й справедливості, з незвичайною силою виразилося у вірші “Прощай, немита Росія… “. З гіркотою М. Ю. Лермонтов пише про нецивілізованість, відсталість сучасної йому Росії. Він дає Батьківщині оцінний епітет – “немита”.
Поет, прощаючись зі своєю батьківщиною, не випробовує жалі від розставання з “країною рабів, країною панів”, вона асоціюється в Лермонтова зі сваволею поліції, що втілена в образі “мундирів блакитних”. Поет не знімає провини за порядки, що панують у країні, і із простих обивателів, тому що з їхньої мовчазної згоди діється насильство над особистістю. А для Лермонтова внутрішній мир людини, воля його вибору є недоторканними.
Демонструючи своє неприйняття до самодержавних порядків, М. Ю. Лермонтов проводить різку грань між сучасністю й славним минулим Росії. Колишні перемоги для нього – не тріумф державної влади, а показник духовного підйому нації, здатності російських людей об’єднатися перед особою небезпеки. Приклад тому – вірш “Бородіно”. У ньому оповідання ведеться від імені старого солдата, що говорить простонародною мовою (“бусурмани”, “мусью”).
Це наближає автора до погляду на війну рядового бійця. Авторський голос явно не звучить, Він лише проступає через голос ліричного героя. Тим самим Лермонтов домагається ефекту згуртованості духу між бійцем і всією солдатською масою. Таким чином, солдат одержує право говорити від імені свого покоління, від імені російського народу: Так, були люди в наш час, Не те, що нинішнє плем’я… Разом з героєм Вітчизняної війни 1812 року поет прославляє хоробрість, чесність російських воїнів, які можуть протиставити французам не “усякі хитрування”, а спритність, силу й мужність: Що отут хитрити, мабуть до бою; Уж ми підемо ломити стеною, Уж постоїмо ми головою За батьківщину свою!
Те, що життя російського народу, його звичаї, вільний російський дух були джерелом натхнення для Лермонтова, підтверджує його вірш “Батьківщина”. У ньому поет як би розвиває ті ідеї, які були висловлені в “Бородіні”. Уже перші рядки вірша “Люблю вітчизну я, але странною любов’ю!..” говорять нам про незвичайність і своєрідність теми.
Далі М. Ю. Лермонтов пояснює, що найбільше у своїй батьківщині цінує не “славу, куплену кров’ю”, не “темної старовини заповітні преданья”, а щось інше. Це чистота й безпосередність, внутрішня цілісність національного характеру. Поет говорить про свою любов до “холодного молчанью” російських степів, до “розливів рік, подібним до морів”, коли згадує “димок спаленої жниви, у степу обоз, що ночує,”. Саме гармонія з навколишньою його природою, єднання з народною стихією змушують поета почувати себе щасливим. Любов до батьківщини затверджується М. Ю. Лермонтовим не тільки повторенням слова “люблю”, але й милуванням картинами російської природи, що є показником щирого почуття любові до Батьківщини.
Ліричний герой вірша бачить красу широких просторів Росії: “лісів безбережних колиханье”. Він тягнеться душею до селянської Росії, з “відрадою, многим незнайомої” дивиться на нажитий працею й терпінням житла селян: “хату, покриту соломою”, “з різьбленими ставнями вікно”. Поет готовий розділити із селянами їхні веселощі, дивлячись із любов’ю на “танець із тупанням і свистом під говір п’яних мужичков”. Тема природи нерозривно пов’язана з темою Батьківщини не як частина, а як основа любові людини до своєї Вітчизни.
І просвітління героя, і мінути щастя, і виходу зі стану самітності зв’язані в поета із природою. У спілкуванні із природою поет знаходить зв’язок з миром, з Богом: Тоді упокорюється душі моєї тривога, Тоді розходяться зморшки на чолі, И щастя я можу осягнути на землі, И в небесах я бачу Бога!.. Ці рядки з вірша “Коли хвилюється жовтіюча нива…
” говорять нам про єднання поета з вищими силами природи. Ліричний герой мріє про вічне злиття із природою, навіть після смерті в незвичайному вірші “Виходжу один я на дорогу…”: Я б бажав навіки так заснути…
Щоб всю ніч, весь день мій слух плекаючи, Про любов мені солодкий голос співав, Треба мною, щоб вічно зеленіючи, Темний дуб відмінювався й шумів. Тема батьківщини – одна з основних у творчості М. Ю. Лермонтова. Неприйняття поетом самодержавно-кріпосницької дійсності сполучається із преклонінням перед героїчним минулим Вітчизни, з любов’ю до життя простого народу, до того народного духу, частиною якого поет себе відчуває. Любов до своєї Батьківщини й у той же час неможливість бути йому нічим корисним відбивають той розлад між бажаний і дійсним, коли дух націй занепадає, коли яскраві й сильні особистості відірвані суспільством, що розкладається.
Вони шукають віддушину в гармонії із природою, перебувають у пошуках змісту життя
(1 votes, average: 5.00 out of 5)