Пугачов (А. С. Пушкін і М. И. Цветаева)

Відступник бога й людей; Холодний, всім майже жахливий, Своїми пещеннями небезпечний, А в висновок – лиходій! М. Ю. Лермонтов Відмітна риса в наших вдачах є якесь веселе лукавство розуму, насмішкуватість і мальовничий спосіб виражатися. Переді мною два добутки – роман А. С. Пушкіна ” Капітанська дочка ” і стаття М. И. Цветаевой ” Пушкін і Пугачов”. Обоє ці добутки про Омеляна Пугачові, однак Пушкін пише “свого” Пугачова, а Цветаева “свого” – пушкінського Пугачова. “Капітанська дочка” була задумана й потім написана

А. С. Пушкіним в 1833-1836 роках; у той час його глибоко займала проблема селянських бунтів, тому що в Парижу – революція, бунт у Новгороді, “чорною кішкою” ходить по Росії холера, зріє загальне невдоволення в російському народі. Пушкіна боїться й не хоче загального невдоволення в російському народі

Пушкін боїться й не хоче загального “бесовства”, божевілля, безглуздо пролитої крові, нової людської трагедії. Він звертається до XVII століття, до повстання під предводительством Е. Пугачова. Пушкіна вивчає кривавий, безглуздий, нещадний російський бунт, оцінюючи його як стихійний, руйнівний рух.

Дозрів задум роману про Пугачова, але Пушкіна-Поета цікавить не Історія, а людина в історії; і в романі з’являється “поетичний” Пугачов, пушкінський Пугачов

Автор малює Омеляна Пугачова в подіях і серед людей: селян, розбійників, випадних каторжників, солдат, дворян і офіцерів. Немає звичного нам Пугачова-Самозванця, розкольника, шахрая, немає легкодухої, жорстокого, властолюбного людини, а є Вожатий, вожатий і духівник у житті головного героя роману П. А. Гринева, недоука, що тільки що вирвався з-під батьківського даху; є великодушний, талановитий, розумний мужик, з російської людяної душою, з живим алегоричним мовленням. “Зовнішність його здалася мені чудової: він був років сорока, росту середнього, сухорлявий і широкоплечий. У чорній бороді його здалися проседь; живі більші очі так і бігали

Особа його мало вираження досить приємне, але шахрайське”. У його очах розум, тямущість, хитринка, жвавість. “Знову ти в нашім краї!

Відколі бог приніс? – вожатий мій багатозначно посміхнувся й відповідав поговоркою: “У город літав, коноплі клював: жбурнула бабуся камінчиком – так мимо…”. “Мовчи, дядько, – заперечив мій бурлака, – буде дощик, будуть і грибки; а будуть грибки, буде й кузов. А тепер (отут він мигнув знову) заткни сокиру за спину: лісничий ходить”.

Але Пушкін не дає однозначної, тільки позитивної, оцінки Пугачову, адже він убивця, він самозванець (цього не можна було викреслити в “новому” Пугачові). Усередині пушкінського Пугачова йде постійна боротьба між “вешателем” і що по^-милує, між злочинцем і розкаюваним сином Божим, між Государем і Вожатим. Пугачов, щоб збулася його мрія – звільнити селянство від залежності, від панського гніта, стає государем, хоча він смішний, наївний у розумінні царського сану. Пугачов і його “генерали” ніколи не бачили палац. Але, з іншого боку, “государ” розкидає в юрбу гроші – це вже особлива тактика

Пугачов, на жаль, п’яниця – народний цар повинен бути з народом. У його відносинах з підлеглими повний демократизм, немає ніякого чиношанування, кожний вільно заперечує свого “государя”. Пугачов на вершині влади, йому підкоряються багато фортець на Уралі, багато людей виконують його волю, але він самотній, самотній серед своїх: “Вулиця миючи тісна; волі мені мало.

Хлопці мої умничают. Мені повинне тримати вухо востро; при першій невдачі вони свою шию викуплять моею головою”. Пугачов почуває приреченість і живе тільки надією на Майбутнє, його не радує вже влада, Пугачов розуміє, що він злодій і самозванець. Його “генерали” – п’яниці й розбійники, “государ” не почуває їхньої підтримки, вони не дуже-те довіряють йому, їм дорога своя “шкіра”, вони готові до зради. Пушкінський Пугачов – не вигаданий, а знайдений образ – народний образ “мечтанного” мужичого пануючи

У Пугачові-Розбійнику прокинулася людина, вона хоче покаятися. “Государ” змушений вішати й стратити! Пугачов – жертва реальних обставин

“Пушкін заглянув йому в душу й жахнувся, і зрадів. Пугачов зумів зберегти первісні атоми душі, незважаючи на сувору долю, у ньому живе дитяча душа”. Велич А. С. Пушкіна в тім, що він спробував розібратися в праві Пугачова на бунт. Так, він має це право, але різниця лише в тім, яким повинне бути повстання, тому що “кращі й прочнейшие зміни суті ті, які походять від поліпшення вдач, без усяких насильницьких потрясінь”. Цю істину заповів А. С. Пушкін всім нащадкам, тому що його сучасники її не прийняли

Роман “Капітанська дочка” А. С. Пушкіна – це авторське прочитання, що виражає суб’єктивну точку зору поета, але кожна людина має право на свою власну думку. Стаття М. И. Цветаевой – це приклад суб’єктивного трактування “Капітанської дочки”, це її особисте розуміння й сприйняття пушкінського Пугачова. Для Марини Іванівни весь роман “Капітанська дочка” називається і є “Вожатий” або Пугачов: “Без Вожатого роман не мислимо та й не цікавий, Вожатий необхідний мені як вода”.

Для неї зміст добутку видний тільки в Пугачові: “Він є збірний розбійник, людожер, чужинець, біс, “добрий молодець”; сірий вовк всіх казок… і снів, його лиходійства – це казкове, дитяче зло, що завжди повинне бути прощене, воно повно безкорисливості, щиросердечної чистоти. Пугачов повинен був стратити, тому що був лиходієм (але казковим)… Йому не можна було цілувати руку, оскільки тоді він був владу й насильство, і всі, усі цілували йому неї… “Іноді він був смішним – по-детски й умилительно”. “А Вожатого – приказки, кругла, як горох, самотканная обхідне мовлення, наливне яблучко по срібному блюдечку – тільки покрупнее”.

Пугачов М. Цветаевой зайво романтизований, він занадто “гарний” – Гринева любить і милує, Савельичу дозволяє сісти на передок, Машу з темниці виручає, усе, що мав у душі, віддав, подарував “малопонимающему” Гриневу. Цветаева виправдує всі його “погані” учинки: “він повинен був…”. Марина Іванівна пише статтю про те, як вона зрозуміла Пугачова в 7 років (таким він і залишився на все життя). Це дитяче, наївне розуміння, але, разом з тим, і глибоке. “Пугачов – це головна особа, а всі й всі інші в романі для нього – і низький лиходій Швабрин, і вмираючий за царицю комендант, і відданий пес Савельич, і білявий генерал-німець, дурка Маша, і Катерина П, і недоук Гринев – вони всі йому протипоставлені”. “Однак серед цих людишек немає такий же великої, як він, фігури”, для Цветаевой він усіх затьмарився

“И Пушкін потрапив під чарівну зовнішність Пугачова: чара – у його чорних очах і чорній бороді, чара – у його усмішці, чара – у небезпечній пестливості, чара – у напускній важливості”. М. Цветаева, повністю ототожнивши Гринева з Пушкіним, затверджувала, “що поет (Гринев) не може не закохатися у ворога (Пугачова), оскільки той (ворог) устав йому в (ліричний) ріст”. Е. Пугачов в “Капітанській дочці” Пушкіна й у статті М. Цветаевой різний. Пушкіна “сумнівається” у своєму Пугачові, не дає йому певної характеристики, а Цветаева нітрохи не сумнівається в пушкінському Пугачові, у його великодушності, справедливості, сміливості

Пушкін пише про Пугачова, щоб розібратися в російському мужику – може бути, всі ці Емельки, Сашки праві або неправі? Цветаева пише свого героя, щоб розповісти про свого Пугачова: “Моя справа смотреть~м1а предмет, що чорніє в заметілі,”. Цветаева односторонньо підходить до роману: їй симпатичний тільки Пугачов, а в Пушкіна є й Гринев, і Швабрин, і комендант, і всі вони важливі, і всі вони проходять через проблему честі й боргу – найважливішу проблему моральності