Поетичний образ добутку “Мідний вершник”
В “Мідному вершнику” з’являється не просто історична подія у своїй однозначності, визначеності й концентрированности, але ідея історії, рє філософія, її рух, її явленность у найбільшому (великий діяч у двох своїх, нерозривно зв’язаних іпостасях: Петро – Мідний вершник ) і в найменшому (Євгеній). Поема оголює трагічний зміст історичного розвитку. “Людина,- писало “Мідному вершнику” Андрій Платонов,- знищується разом зі своєю любов’ю. Це не перемога Петра, але це дійсна трагедія. У подоланні нижчого вищим ніякої трагедії
Очевидно, головна причина того, що роман не був продовжений і закінчений, полягала в неможливості освоєння наприкінці 20-х років всієї сукупності ИСГОЧЕШКОВ: історичних матеріалів, опублікованих і архівних, росіян і инострааных. Саме історизм, що заглиблюється, пушкінського
И останньою працею Пушкіна стала ” Історія Петра”. У той час зовсім незвично повинні були пролунати слова одного з головних тез: Гідна подиву різниця між державними установами Петра Великого й тимчасових його вказівок.
Теза цей, однак, не був вихідним і упередженим. Праця Пушкіна над “Історією Петра” з початку 30-х років відрізняється від попереднім звертанням до різноманітних матеріалів. Насамперед архівним, таким, наприклад, як строго засекречена слідча справа царевича Олексія. Домігся Пушкін від царя й можливості вивчити матеріали, що втримувалися в бібліотеці Вольтера, що сам працював над “Історією Росії в царювання Петра Великого”. Бібліотека ця, як відомо, була придбана ще Катериною II. Через А. И. Тургенєва, що багато займалося в іноземних архівах, Пушкін, за кордон не випускався, опосередковано ознайомився з паризькими документами, зокрема з повідомленнями французьких послів при російському дворі. “Останнім часом,- писав А. И. Тургенєв,- ми часто видались із ним і дуже зблизилися; він якось більше полюбив мене, а я знаходив у ньому скарбу таланта, спостережень і начитаності про Росію, особливо про Петра й Катерину, рідкі, єдині. Скільки пропало в ньому для Росії, для потомства, знають деякі; у втрата, звичайно, незамінна. Ніхто так добре не судив російську новітню історію: він дозрівав для неї й знав і відшукав у популярність багато чого, чого інші не помітили”.