Особистість і тоталітарне суспільство (по романі Е. С. амятіна “Ми”)
Людині властиво замислюватися про майбутнє, намагатися розглянути його обрису. Скільки письменників у різні історичні епохи намагалися приоткрити завісу, за якої ховається будущее, намагалися вгадати те, що не дано знати нікому: Кампанелла (“Місто Сонця”), романи Жуля Верна, Н. Г. Чернишевский “Що робити? ” і інші. Таким письменником-фантастом був і Е. Замятін Незадоволеність навартим, радянської действительностью змусила його задуматися про те, какім повинне бути майбутнє, щоб люди почували себе щасливими, щоб здійснили свої надії,
У романі “Ми” у фантастичному й гротесковому вигляді з’являється перед читачем можливий варіант общества майбутнього. Приводиться мрія сильних миру цього: “Життя повинна стати ладний машиною й з механічної незбежностью вести нас до бажаної мети”. На жаль, у такому суспільстві дуже багато того, що передвіщає письменникові сучасна
Символічний образ “вогнедишного інтеграла”, чуда технічної думки й, одночасно, знаряддя найжорстокішого поневолення, відкриває книгу. Бездушная техніка разом з деспотичної властью перетворили людини в придаток машини, відняли в нього волю, воспиталі в добровільному рабстві. Мир без любові, без душі, без поезії Людині-“нумеру”, позбавленому ім’ю, було внушено, що “наша несвобода” є “наше щастя” і що це “щастя” – у відмові від “я” і розчиненні в безособовому “ми”. Викликано, що художнє творчество – “уже не безпардонний солов’їний свист”, а “державна служба”.
А інтимне життя розглядаєся як державний обов’язок, Виконувана згідно “табелю сексуальних днів”. Роман Замятіна – попередження про подвійну небезпеку, що загрожує человечеству: гіпертрофованої влади машин і держави. “Однотипність” безроздільно й невсипно панує над життям всіх членів суспільства. Це обеспечивается доконаною технікою й недрімаючими очами “хоронителів”.
Твір Замятіна перейнято раздумьями про російський послереволюционной дійсності. У ньому угадиваются таємні думки про возможних і вже, що виявилися при житті письменника перекрученнях, социалистичесякий ідеї. Відношення до політики “військового комумунизма” стало каменем спотикання для письменника. Ця політика, предусматривающая централізацію политичесякого й економічного життя в країні, ряд жорстоких мір, була тимчасовий і змушеної в умовах громадянської війни й господарської розрухи.
Але Замятину (і не тільки йому в ту пору) передставлялось, що іншого вибору не будет і що людям нав’язана єдина модель подальшого руху – алевий варіант тоталітаризму. Роман Замятіна придбав особливу цену як попередження про можливий искажениях соціалізму, про небезпеку відхилень від демократичного шляху й насильства над людською особистістю. Наступні події вітчизняної й світової історії показали, що тревогі письменника не були даремними. Наш народ пережив і гіркі уроки коллективизации, і сталинизм, і репресії, і загальний страх, і застій.
Дуже багато сцен роману заставшиляют згадати недавнє минуле. Маніфестація на честь Благодійника, офіціозні, одноголосні вибори, “хоронителі”, які стежать за кожним кроком людини. Але Замятін показивает, що в суспільстві, де все спрямовано на придушення особистості, де игнорируется людське “я”, де одноособова влада є необмеженої, візможен бунт. Здатність і бажання почувати, любити, бути вільним у думках і вчинках штовхають людей на боротьбу. Але влади знаходять вихід: у людини за допомогою операції видаляють Фантазію – останнє, що змушувало Його піднімати гордо голову, почуттявать себе розумним і сильним.
Все-таки залишається надія, що людське достоїнство не вмре при будь-якому режиме. Цю надію висловлює жінка, що своєю красою спонукує на боротьбу. У Замятіна в романі є думка, незвичайна для багатьох наших современников. Письменник наполягає на тому, що не существует ідеального суспільства.
Життя – це прагнення до ідеалу. І коли це прагнення відсутнє, ми спостерігаємо розкладницький час застою. Є в романі ще одна тема, созвучная сьогоднішньому дню.
Це екологія. “Антисуспільство”, зображене в книге, несе загибель єству життя, изолируя людини від природи. Автор мріяет вигнати “оброслими цифрами” людей “голими в ліси”, щоб вони вчилися там у птахів, квітів, сонця. Тільки це, на думку автора, може відродити внутреннюю сутність людини. Автор роману “Ми”, як будь-який крупний художник, звертався до “вічних цінностей” навіть в умовах глобальних історичних зрушень XX сторіччя.
У свій час роман не був прийнятий. Дуже дорого обійшлися нам легкодумство й уразливість тодішніх ідеологів стосовно думок і сумнівів Замятина. Автор на своїх “заборонних” сторінках вишиковує безперервний ланцюжок часу, не простежуючи которую не можна зрозуміти ні сьогодення, ні будущего.
Добутку, подібні ромуну “Ми”, що пробилися до нас із небуття, дозволять “по-новому” глянути на збуття історії, осмислити роль человека в них. “Ми” – застереження против відмови пручатися, якщо человеческое співтовариство хочуть перетворити в сукупність “винтиков”. Такі произведення “видавлюють” з людини рабство, роблять його особистістю. Їдучи в еміграцію, Замятін (як він про це писав Сталіну) сподівався, що, може бути, незабаром повернеться, – “як тільки в нас стане можливо служити в літературі більшим ідеям без прислуживания маленьким людям, як тільки в нас хоч почасти зміниться погляд на роль художника слова”. Замятин зміг повернутися на батьківщину лише з кінцем “ярма разумами початком распада Єдиної Держави.
Посмертно.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)