“Водяне суспільство” у романі М. Ю. Лєрмонтова “Герой нашого часу”

“Герой нашого часу” – соціально-психологічний роман, у якому автор ставив перед собою завдання розкрити внутрішній світ героя, “дослідити душу людську”. Лєрмонтов – романтик, тому проблема особистості – центральна проблема романтизму і, природно, творчості поета. Однак новаторство “Героя нашого часу” полягає в тому, що конфлікт особистості і навколишнього світу вирішується за допомогою різноманітних засобів, як романтичних, так і реалістичних. Печорін головний герой роману, є соціальним типом. Його традиційно слідом

за Онєгіним поміщають в галерею “зайвих людей”. В образах Печоріна і Онєгіна багато спільного, починаючи від деталей, рис характеру, закінчуючи ситуаціями, в які вони потрапляють. Проте конфлікт особистості й суспільства в “Герої нашого часу” гостріше, ніж в “Євгенії Онєгіні”, так як Печорін “шалено ганяється за життям”, але нічого від неї не отримує, а Онєгін просто “пливе за течією”.

Композиція роману підпорядкована основному завданню, яке ставив перед собою автор, – вирішення проблеми особистості. У журналі Печоріна центральною є повість “Княжна Мері”, в якій характер

героя розкривається зсередини, тобто Лєрмонтов використовує такий художній прийом, як сповідь. Усі художні засоби – портрет, пейзаж, діалоги, деталі – носять психологічний характер. У повісті за допомогою розгорнутої образної системи розкривається таємниця характеру героя. Лєрмонтов, як і багато романтики, протиставляє особистість і суспільство, причому він поміщає свого героя в різні середовища, зіштовхує його з різними людьми. Ми можемо бачити це у повістях “Бела”, “Тамань” та “Княжна Мері”. У психологічній повісті “Княжна Мері” особистість Печоріна протиставляючи “водяному суспільству”, показано ставлення героя до цього товариства і суспільству взагалі. “Водяне суспільство” – це збірний образ представників місцевого і столичного дворянства, в поведінці та житті яких простежуються всі характерні риси описуваної епохи. Конфлікт особи і суспільства втілився не тільки в розкритті характеру головного героя, але і в зображенні “водяного суспільства”, їх життя, інтересів, розваг. Печорін з легким презирством помічає ретельно приховану заздрість один до одного, любов до пліток, інтриг. Побут і звичаї відвідувачів кавказьких мінеральних вод, над якими іронізує і сам автор, і головний герой, обумовлені історією, традиціями. Образ “водяного суспільства” дається також паралельно з образом світського суспільства, про яке згадує Печорін і яке вже не раз було об’єктом дослідження у творчості Грибоєдова і Пушкіна.

У цілому всі “водяне товариство” протиставлено Печоріна. Проте все ж таки можна виділити героїв, які не тільки протиставляються Печоріна, але і зіставляються з ним. Грушницкий є своєрідною пародією на Печоріна. Те, що біля Печоріна становить суть характеру, то у Грушницкого – поза, розрахована на те, щоб зробити ефект, враження на оточуючих. Грушницького – антиромантичної герой. Схильність до романтизації доведена у нього до карикатурності. Він малюється, часто поводиться невідповідно ситуації. У побуті він шукає романтичних обставин, а в істинно романтичних ситуаціях втрачається. Участь Грушницкого в дуелі неблагородно, підло, але він не може відмовитися від неї, тому що дуже самолюбний. У його образі багато зовнішніх деталей (шинель, милицю, кульгавість, кільце з датою знайомства і ім’ям Мері).

Очевидно, образ Грушницкого створювався не без впливу способу Ленського: обидва романтики, обидва вбиті на дуелі, обидва молодше друга-ворога. Вернер – єдиний чоловічий образ, який зіставляється з Печоріним, а не протиставляється. Їх подібність проявляється у відносинах з суспільством, скептицизмі, дотепності. Але поряд з загальними рисами в їх характерах багато відмінностей. Печорін “шалено ганяється за життя”, Вернер ж пасивний. Вернер – натура менш глибока і складна, ніж Печорін. Перед дуеллю Печорин милується природою, а Вернер запитує, чи написав він свій заповіт. У зовнішньому вигляді Вернера простежуються романтичні риси, але він натура суперечлива. Всі жіночі образи, представлені у романі, також підпорядковані основному завданню, – розкриття образу Печоріна і показу його відношення до кохання. Княжна Мері з усіх жіночих образів змальована найбільш повно. Як і Грушницкий, вона захоплена романтизмом, вона юна, розумна, дотепна. Чистота і наївність княжни робить ще більш очевидним егоїзм Печоріна. Історія зваблювання Мері є приводом для глибокого самоаналізу і розгорнутих внутрішніх монологів у щоденнику Печоріна. У розмові з Мері Печорин говорить про свою долю (відносинах із суспільством, схильностях, дивацтва характеру).

Віра – самий неясний образ, окреслено неповно, а даний лише натяками. Це єдиний жіночий образ, який зіставляється з Печоріним. Саме у взаєминах з Вірою найбільш повно відчувається трагізм становища Печоріна, його нездатність глибоко й істинно любити: навіть Віра йому не потрібна. Цим підкреслюється самотність героя, нездатність його на справжнє почуття, розкривається внутрішній конфлікт героя. Романтична іронія висвітлює відносини Печоріна і Віри: Печорін заганяє коня, намагаючись наздогнати Віру, а потім засинає сном Наполеона при Ватерлоо. Крім того, Лєрмонтов приділяє увагу великої кількості інших, менш помітних, але також дуже важливих для створення більш повної картини суспільства, героїв, які всі без винятку підпорядковані принципу типізації, що говорить про реалістичність роману.

При цьому автор виходить з традиційних типів, спираючись на творчий досвід своїх попередників, Грибоєдова і Пушкіна. Як тільки Печорин приїжджає до П’ятигорська, він знайомиться зі звичаями сімейств степових поміщиків: “… петербурзький покрій сюртука ввів їх в оману, але, скоро дізнавшись армійські еполети, вони з обуренням відвернулися”. Тут же ми дізнаємося про дружин місцевих начальників, “господиня вод”: “… вони менш звертають увагу на мундир, вони звикли на Кавказі зустрічати під нумерованій гудзиком палке серце і під білим кашкетом освічений розум”. Особливий клас в “водяному суспільстві” складають чоловіки, статські і військові (капітан Драгунський, який своєю участю у дуелі нагадує Зарецького). Окремо виділяється “водяна молодь”. Взагалі важко собі уявити що-небудь нове, що ще не було зображено у творах Грибоєдова і Пушкіна. Та ж пристрасть до чинів, низькопоклонство, ті ж бали, плітки, дозвільне проведення часу, порожнеча, які панують не як пороки суспільства, а як стихії суспільного життя. Все те ж саме, тільки з тією різницею, що там ми бачили світське суспільство, а тут провінційне, яке всіма силами намагається бути схожим на столичне. На тлі всього цього не можна не відзначити, з якою іронією намальовані не тільки конкретні образи, але і вся атмосфера. Таким чином, “водяне товариство” – не випадкова тема у романі. Проблема особистості, її взаємини з оточуючими є головним завданням усієї творчості Лєрмонтова. У той же час він є продовжувачем традицій російської літератури XІX століття.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


“Водяне суспільство” у романі М. Ю. Лєрмонтова “Герой нашого часу”

Categories: Шкільні твори

Links