Пушкін дуже любив Росію, добре знав її історію й часто звертався до минулого своєї країни. У цьому минулому його зацікавив образ Петра I, його характер (складне й суперечливий) і неоднозначне відношення до його реформ як сучасників, так і наступних поколінь. У поемі “Полтава”, написаної в 1828 році, Пушкін створює образ імператора – воїна, і всю складність його образа ми бачимо в його описі під час Полтавської битви: Виходить Петро. Його ока Сіяють. Лик його жахливий. Движенья швидкі. Він прекрасний… Він “прекрасний” у своєму прагненні
здобути перемогу над ворогом, що, на його думку, заважає подальшому розвитку Росії, і “жахливий” у непримиренному бажанні зламати його опір і знищити його. Але Пушкін відзначає, що Петро I не випробовує особистої ненависті кшведам.
Після перемоги над ворогом він приймає їхніх воєначальників у своєму наметі: У наметі своєму він пригощає Своїх вождів, вождів чужих, И славних бранців пестить, И за вчителів своїх Заздоровний кубок піднімає. Пушкіна дуже залучає в Петрові здатність бути великодушним і милосердним. Він взагалі цінував ці якості в людях, особливо в людях, наділених необмеженою владою.
Це видно з вірша “Бенкет Петра Першого” (1835 рік). У цьому творі Пушкін говорить про свято в “Питербурге – містечку”. Що ж послужило причиною цього свята? Народила ль Катерина? Іменинниця ль вона, Чудотворця – велетня Чорнобрива дружина? Ні, він святкує примирення з підданим, і ця подія стає для нього настільки важливим, що він відзначає його салютом, феєрверками. В “Мідному вершнику” ми бачимо Петра в зовсім іншій ролі – тут він засновник столиці. Поема ” Мідний вершник ” була написана А. С. Пушкіним (у Болдіні) в 1833 році. Почата поетом 6 жовтня, вона була завершена вже 31 жовтня. Незабаром він представив свій добуток найвищому цензорові (імператорові Миколі I) і одержав неї з дев’ятьома позначками. Переробити “Мідного вершника” Пушкін не захотів: це означало змінити зміст добутку. Тому поема вийшла з деякими скороченнями. У поемі “Мідний вершник” протипоставлені державу, уособлена в Петрові I, і людина з його особистими, частками переживаннями. Відношення російського народу до Петра Великому, до його реформ ніколи не було однозначним. Він, як писав А. С. Пушкін, “вуздою залізною Росію підняв дибки”. Тому в російської історії реформи Петра були глибоким і всеосяжним переворотом, що, звичайно, не міг відбутися легко й безболісно. Цар Петро I жадав від народу напруги всіх сил для досягнення намічених їм цілей. Загальне добро всього держави купувалося ценою особистих жертв. А це викликало ремство й невдоволення серед людей. Таке ж неоднозначне відношення в народу було й до дітища Петра I – Петербургові. Побудований “на зло гордовитому сусідові” і природі, ценою величезних зусиль і жертв, це місто персоніфікувало собою велич і міць Росії й рабство її народу. Але кінець поеми – це повна протилежність початку, що є гімном державності, гімном Петру I, гімном самому потужному з російських самодержців, засновникові столиці, що зблизила Росію із Заходом. Петербург, по вираженню А. С. Пушкіна, з’явився сьогоденням “вікном у Європу”. Пушкіна завжди залучала фігура Петра, йому він присвятив безліч віршів. І тому в російській літературі існують різні думки із приводу того, на чиїй же стороні виявляється Пушкін. Одні дослідники, і зокрема відомий російський критик Віссаріон Григорович Бєлінський, уважають, що поет обгрунтував право держави, уособленням якого й став Петро I, розпоряджатися життям приватної людини, що приводить до трагедії. Вони вважають, що Пушкін, від душі співчуваючи горю “бедного” Євгенія, усе – таки цілком стає на сторону Петра, тому що розуміє необхідність і користь його перетворень. Інші дослідники стоять на стороні “бедного” Євгенія, тобто вважають його жертву невиправданої. А треті дослідники думають, що конфлікт держави й приватної особистості трагичен і нерозв’язний. Пушкіна надає самій історії зробити вибір між двома “рівновеликими” правдами – Петра і Євгенія. І це найбільш правильна точка зору. Будучи великим поетом Росії, А. С. Пушкін уважав своїм завданням показати людям всю складність людських взаимоотноше – ний. А осмислення й рішення цих часом нерозв’язних питань повинне залежати від читача. Сам же Пушкін багато чого прощав Петру I за те, що той брав безпосередню участь у реформах, не піклуючись про свою велич і славу, думаючи тільки про Росію, про її міць, незалежність і силу. У вірші “Станси” (1826 рік) він писав: Те академік, то герой, То мореплавець, то тесля, Він всеъобемлющей душею На троні вічний був працівник
