Гуманізм поезії С. О. Єсеніна

Серед російських поетів особливе місце займає С. О. Єсенін. Його ранні вірші сповнені звуків, запахів, барв. Дзвенить дівочий сміх, чується “белый перезвон” беріз, видзвонюють верби, “со звонами” плачуть глухарі, заливаються бубонці, чути “дремную песню” рибалок, шумлять очерети, грає то тальянка, то ливенка. Спас пахне яблуками і медом, ялини ллють запах ладану. Навкруги – м’яка зелень полів, червоне світло зорі, голубіє небесний пісок, кадить черемховий дим. У його героїні “красной рюшкою по белу сарафан на подоле”,

сині або прикрашені гаптуванням хустки, а герой – у білій свитці і червоній пасці. Палахкотять зорі, гаї криються синьою темрявою, утім, темрява може бути і червоною, на воді – жовті поводи місяця. Синє, блакитне, зелене, руде, золоте порскає і переливається у віршах поета. Сільське життя постає у світлому і радісному ореолі, із ним пов’язуються найкращі почуття і вірування поета. Сільська хата, рідні приокські простори зображені майже з казковою мальовничістю. Милуючись особливостями сільського життя, картинами природи, Єсенін прагне не тільки донести свою радість від їхнього бачення, а й передати читачеві
власне відчуття повноти і красоти життя.

Проте за мальовничістю, що кидається ввічі, і багатозвучністю в його віршах завжди відчувається щось смутне і сумне. За світовідчуттям радісного прийняття земного буття ледве проглядає, ледве мріє, але обов’язково є якась таємниця – таємниця недовговічності, скінченності людського життя, тендітності людського щастя. У, здавалося б, радісних віршах десь глибоко усередині затаюється біль. А це, у свою чергу, загострює сприйняття красоти життя, найвищої, неперехідної цінності людського щастя. Мрії про людське щастя, біль від його віддаленості, недосяжності, незбагненності і крихкості, співчуття до людини – це корінні властивості поезії Єсеніна, які виникли в його ранніх віршах, були розвинуті і пронесені через всю творчість.

І ще одна найголовніша, визначальна риса поезії Єсеніна – повна єдність із народним життям. Єсеніну не було потреби шукати шляху до народу, спеціально вивчати його, осягати “душу народу”. І справа тут не в походженні й обставинах життя самого поета. Рідна земля дала йому більше – народний погляд на життя, наділила народною мудрістю, щирими уявленнями про добро і зло, про правду і кривду, про щастя і нещастя. Йому не треба було шукати шляхів до душі народу – він сам по праву відчував себе одним із її носіїв. Вона змалку жила в ньому, була всотана з усім селянським ужитком рідного села, із тими піснями, повір’ями, частівками, сказаннями, які він чув із дитинства і які були головним джерелом його творчості. Він володів цим неоціненним багатствам вільно і невимушено. Він говорив і співав тими словами, якими співає народ. І його власні вірші стали цією піснею, піснею ніжною і ласкавою, сумною і роздольною, яка ввібрала в себе все різноманіття почуттів і переживань народу.

Факел єсенінського життя відгорів рано. Але полум’я його творчості світило і світить багатьом поколінням читачів. Читаючи Єсеніна, я відкрила для себе поета, який мав ідеальний слух і вніс у симфонію народного життя свою власну мелодію і свої ритми, я відкрила людину, яка відчувала сама і прекрасно розуміла і цінувала найважливіші людські почуття.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Гуманізм поезії С. О. Єсеніна