Запрошення на страту (переказ)

“Згідно із законом, Цинциннаті Ц. оголосили смертний вирок пошепки”. Непрощенна вина Цинциннаті – у його “непроникності”, “непрозорості” для інших, до жаху схожих (тюремник Родіон раз у раз перетворюється на директора в’язниці, Родріго Івановича, і навпаки; адвокат і прокурор за законом повинні бути єдиноутробними братами, якщо ж не вдається підібрати – їх гримують, щоб були схожі), “прозорих одне для одного душ”. Особливість ця притаманна Цинциннаті з дитинства (успадкована від батька, як повідомляє йому прийшла

з візитом у в’язницю мати, Цецилія Ц., вутленька, цікава, в клейончатому ватерпруфе і з акушерським саквояжем), але якийсь час йому вдається приховувати свою відмінність від інших.

Цинциннаті починає працювати, а вечорами впивається старовинними книгами, пристрасть до міфічного XIX ст. Та ще займається він виготовленням м’яких ляльок для школярок: “тут був і маленький волохатий Пушкін у бекеші, і схожий на щура Гоголь у цветистом жилеті, і дідок Толстой, толстоносенькій, в зипуне, і безліч інших”. Тут же, в майстерні, Цинциннаті знайомиться з Марфиньки, на якій одружується, коли йому виповнюється

двадцять два роки і його переводять в дитячий сад вчителем. У перший же рік шлюбу Марфінька починає зраджувати йому. У неї народяться діти, хлопчик і дівчинка, не від Цинциннаті. Хлопчик хром і злий, гладка дівчинка майже сліпа. За іронією долі, обидві дитини потрапляють на піклування Цинциннаті (в саду йому довірені “кривенька, горбатенька, косенькіе” діти).

Цинциннаті перестає стежити за собою, і його “непрозорість” стає помітною оточуючим. Так він опиняється в ув’язненні, у фортеці. Почувши вирок, Цинциннаті намагається дізнатися, коли призначений кару, але тюремники не кажуть йому. Цинциннаті виводять поглянути на місто з вежі фортеці. Дванадцятирічна Еммочка, дочка директора в’язниці, раптом здається Цинциннаті втіленим обіцянкою втечі… в’язень гає час за переглядом журналів. Робить записи, намагаючись осмислити власне життя, свою індивідуальність: “Я не простий… Ось я той, який живий серед вас… Не тільки мої очі інші, і слух, і смак, – не тільки нюх, як у оленя, а дотик, як у кажана, – але головне: дар поєднувати все це в одній точці… ” У фортеці з’являється ще один ув’язнений, безбородий товстун років тридцяти. Акуратна арештантський піжаму, сап’янові туфлі, світлі, на прямий проділ волосся, між малинових губ біліють чудові, рівні зуби.

Обіцяне Цинциннаті побачення з Марфиньки відкладається (за законом, побачення дозволяється лише після закінчення тижня після суду). Директор в’язниці урочистим чином (на столі скатертину і ваза зі щекастимі півоніями) знайомить Цинциннаті з сусідом – м-сьє П’єром. Навестивший Цинциннаті в камері м-сьє П’єр пробує розважити його аматорськими фотографіями, на більшості яких зображений він сам, картковими фокусами, анекдотами. Але Цинциннаті, до образи і невдоволення Родріго Івановича, замкнутий і непривітний. На наступний день на побачення до нього є не тільки Марфінька, але і всі її сімейство (батько, брати-близнюки, дід з бабою – “такі старі, що вже просвічували”, діти) і, нарешті, молода людина з бездоганним профілем – теперішній кавалер Марфиньки. Прибуває також меблі, домашнє начиння, окремі частини стін. Цинциннаті не вдається сказати ні слова наодинці з Марфиньки. Тесть не перестає докоряти йому, шурин вмовляє покаятися (“Подумай, як це неприємно, коли голову рубають”), молода людина просить Марфиньки накинути шаль. Потім, зібравши речі (меблі виносять носії), всі йдуть.

В очікуванні страти Цинциннат ще гостріше відчуває свою несхожість на всіх інших. У цьому світі, де “речовина стомлено: солодко дрімало час”, в уявному світі, дивуючись, блукає лише незначна частка Цинциннаті, а головна його частина знаходиться зовсім в іншому місці. Але і так справжня його життя “занадто прозирає”, викликаючи неприйняття і протест оточуючих. Цинциннаті повертається до перерваного читання. Знаменитий роман, який він читає, носить латинську назву “Quercus” “(” Дуб “) і являє собою біографію дерева. Автор розповідає про ті історичні події (або тіні подій), свідком яких могла опинитися дуб: то це діалог воїнів, то привал розбійників, то втеча вельможі від царського гніву… У проміжках між цими подіями дуб розглядається з точки зору дендрології, орнітології та інших наук, наводиться докладний список всіх вензелів на корі з їх тлумаченням. Чимало уваги приділяється музиці вод, палітрі зорь і поведінці погоди. Це, безперечно, краще з того, що створено часом Цинциннаті, тим не менше здається йому далеким, хибним, мертвим.

Змучений очікуванням приїзду ката, очікуванням страти, Цинциннаті засинає. Раптом його будить постукування, якісь скребуть звуки, чітко чутні у нічній тиші. Судячи по звуках, це підкоп. До самого ранку Цинциннат прислухається до них. Ночами звуки поновлюються, а день за днем до Цинциннаті є м-сьє П’єр з вульгарними розмовами. Жовта стіна дає тріщину, розверзається з гуркотом, і з чорної діри, давлячись сміхом, вилазять м-сьє П’єр і Родріг Іванович. М досьє П’єр запрошує Цинциннаті відвідати його, і той, не бачачи іншої можливості, повзе по проходу попереду м-сьє П’єра в його камеру. М-сьє П’єр висловлює радість з приводу своєї зав’язалася дружби з Цинциннаті – такою була його перша задача. Потім м-сьє П’єр відмикає ключиком що стоїть в кутку великої футляр, в якому виявляється широкий сокиру. Цинциннаті лізе по виритому проходу назад, але раптом опиняється в печері, а потім через тріщину в скелі вибирається на волю. Він бачить димчастий, синій місто з вікнами, як розпечені жарини, і поспішає вниз. З-за виступу стіни з’являється Еммочка і веде його за собою.

Крізь невеликі двері в стіні вони потрапляють в темнуватий коридор і виявляються у директорській квартирі, де у їдальні за овальним столом п’ють чай сімейство Родріго Івановича і м-сьє П’єр. Як прийнято, напередодні страти м-сьє П’єр і Цинциннаті є з візитом до всіх головних чиновникам. На честь них влаштований пишний обід, в саду палає ілюмінація: вензель “П” і “Ц” (не зовсім, проте, що вийшов). М-сьє П’єр, як звичайно, в центрі уваги, Цинциннаті же мовчазний і розсіяний. Вранці до Цинциннаті приходить Марфінька, скаржачись, що важко було домогтися дозволу (“Довелося, звичайно, піти на маленьку поступку, – одним словом, звичайна історія”).

Марфінька розповідає про побачення з матір’ю Цинциннаті, про те, що до неї самої сватається сусід, нехитро пропонує Цинциннаті себе (“Залиш. Що за дурниця;, – говорить Цинциннаті). Марфиньки манить просунути в прочинилися двері палець, вона зникає на три чверті години, а Цинциннат під час її відсутності думає, що не тільки не став до невідкладній, важливого розмови з нею, але не може тепер навіть висловити це найважливіше. Марфінька, розчарована побаченням, покидає Цинциннаті (“Я була готова все тобі дати. Варто було старатися “). Цинциннаті сідає писати: “Ось глухий кут тутешні життя, – і не в її тісних межах шукати порятунку”.

З’являється м-сьє П’єр і двоє його підручних, в яких майже неможливо дізнатися адвоката і директора в’язниці. Гніда шкапа тягне облуплену коляску з ними вниз, до міста. Почувши про страту, починає збиратися публіка. На площі височить червлений поміст ешафота. Цинциннаті, щоб до нього ніхто не доторкався, припадає майже бігти до по-мосту. Поки йдуть приготування, він дивиться на всі боки: щось трапилося з освітленням, – з сонцем неблагополучно, і частина неба трясеться. Один за одним падають тополі, якими обсаджена площу. Цинциннаті сам знімає сорочку і лягає на плаху. Починає вважати: “один Цинциннат вважав, а інший Цинциннат вже перестав слухати віддалявся дзвін непотрібного рахунку, підвівся і озирнувся”. Кат ще не зовсім зупинився, але крізь його торс просвічують поручні. Глядачі зовсім прозорі. Цинциннаті повільно спускається і йде по хиткому сміттю. За його спиною руйнується поміст. У багато разів менший Родріг безуспішно намагається зупинити Цинциннаті. Жінка в чорній шалі несе на руках маленького ката. Всі розповзається і падає, і Цинциннаті йде серед пилу і впалих речей в той бік, де, судячи з голосів, стоять люди, подібні йому.