З історії створення роману “Запрошення на страту”

Задум роману “Запрошення на страту” виник у Набокова в самий розпал роботи над романом “Дарунок” – улітку 1934 року, коли він жив у Берліні (роком раніше до влади в Німеччині прийшов Гітлер). Відклавши на час ще недописану главу про Чернишевського (майбутній четвертий розділ “Дарунка”), письменник незвичайно швидко – за два тижні – створює чорновий варіант роману, а у вересні – грудні допрацьовує його для журнальної публікації

Роман був уперше надрукований у паризькому журналі російської еміграції “Сучасні

записки” в 1935-1936 роках, а окреме видання з’явилося на світло в Парижі в 1938 році. В 1959 році роман був опублікований англійською мовою (переклад зроблений Набоковим разом із сином Дмитром). Цьому виданню автор подав передмову, важливе для розуміння добутку

Відмітаючи як необгрунтовані судження про можливі літературні впливи, що позначилися в його добутку, Набоков указує на єдиного творця, чий вплив готовий із вдячністю визнати,- на “чудового Пьера Делаланда”. Автор “Міркування про тіні” Делаланд – вигаданий Набоковим письменник, цитата з якого служить епіграфом до роману “Запрошення на страту”.

Таємничий

Делаланд був придуманий у процесі роботи над романом “Дарунок” (його праця “цитується” у п’ятому розділі “Дарунка”). Не дивно в цьому зв’язку, що епіграфи до двох романів чітко перегукуються: останнє речення з епіграфа до “Дарунка” – “Смерть неминуча”, у той час як епіграф до “Запрошення на страту” затверджує протилежне: “Як божевільний думає себе Богом, так ми вважаємо себе смертними”. Перше твердження взяте з підручника граматики, друге належить набоковскому Делаланду.

З інших творів Набокова з “Запрошенням на страту” тематично перегукується одноактна Драма 1923 року “Дідусь” і перший з написаних в Америці романів – “Під знаком незаконнонароджених” (1947). У драмі дія відбувається в післяреволюційній Франції початку XIX століття. У селянський будинок, рятуючись від дощу, заходить незнайомець. У розмові з хазяями з’ясовується, що це аристократ, уже чверть століття мандрівний по мирі після того, як йому чудом удалося уникнути страти: в останній момент він вислизнув з-під ножа гільйотини, скориставшись раптовою пожежею й панікою публіки. Хазяїн будинку згадує про іншого мандрівника, що недавно оселився в їхньому будинку,- милому й боязкому дідку, до якого селянська сім’я ставиться як до дідуся. Очна зустріч незнайомця з “дідусем” різко загострює сюжет: віч-на-віч зійшлися колишній смертник і його кат. Намагаючись використати нову можливість для страти, старий кидається на перехожого із сокирою, однак після зіткнення з ним падає й умирає

У п’єсі начебто повторюється проблематика лермонтовского “Фаталіста” (до речі, роман “Герой нашого часу” буде пізніше переведений Володимиром і Дмитром Набоковими на англійську мову): шляхи долі несповідимі, і в житті людини немає нічого неминучого; навіть, здавалося б, невідворотна смерть неспроможна перед “случаємо”. Але те, що виглядає безглуздою або чудесною випадковістю,- прояв вищої стосовно людини волі

Старість і примітивна механістичність предметного оточення в романі – зовнішні прояви загальних процесів розпаду, умирання “нашвидку збитого й підфарбованого миру”. Інша прикмета омертвіння життя – гранична ритуализация людського спілкування й дріб’язкова регламентація поводження городян. У виховних установах уведена багатоступінчаста ієрархія розрядів (Цинциннату довірено працювати з дітьми передостаннього розряду, позначеного 34-й буквою дореволюційного алфавіту – “фітою”). Педагоги на “галапредставлениях” мають право носити білі шовкові панчохи. На публічні страти допускаються підлітки, що досягли “посетительного віку”. Страта як спектакль – найбільш виразна гротескна деталь роману

Але сам мотив життя як театру, точніше як лялькового вертепу, становить фундамент всієї фантастичної реальності роману. Головний герой, що спочатку не залишає надії знайти розуміння своїх тривог у навколишніх його персонажів, поступово прозріває. Довкола нього – лише ” Мертві душі “, механічні подоби людей, позбавлені людської індивідуальності й повністю взаимозаменимие. Вони начебто грають погано отрепетированние ролі, постійно збиваючись, плутаючи репліки й заважаючи один одному. Театральний гардероб цієї трупи маріонеток невеликий, і в блазнівському поспіху подання вони раз у раз плутають костюми або не встигають належним чином загримуватися й одягтися. Часто буває, що одна “лялька” поперемінно виконує різні ролі: звідси в романі ефект непереборного двойничества персонажів

Пари двійників до того ж нестабільні, між елементами пар можливий взаимообмен. Так, наприклад, сформовані в першому розділі пари “тюремник – директор в’язниці” і “прокурор – адвокат” по ходу оповідання породжують нову комбінацію – “директор – адвокат” (гротескна подібність персонажів підкреслена й фонетичним складом власних імен Родіон – Родриг – Роман).

Ігрова, умовна Природа сюжетних подій підкреслена в романі характерним підбором предметних деталей. Більша частина матеріальних подробиць у тексті – театральна бутафорія: портрети персонажів даються як описи масок, а пейзаж і інтер’єр -, що споруджує як на очах у публіки театральна декорація. Балаганность що відбувається досягає піка в 9-й главі – у сцені відвідування Цинцинната родичами. Однак навколишнього героя мир не зводиться до набору аксесуарів театральності, він, відповідно до двоїстої природи сприйняття Цинцинната, двусоставен. На противагу гротесковому уподібненню подій фарсовим сценам, а персонажів – механічним манекенам, у романі розвивається й мотив пожвавлення миру у свідомості героя, натхнення реальності

Мир начебто стає справжнім, перетворюючи поетичною уявою Цинцинната: “многорукая” люстра плаче, “лучачись, не знаходячи пристановища”; по озеру “пливе лебідь рука об руку зі своїм відбиттям”; навіть сміттєвий кошик “шеберстит і клекоче” (“мабуть, у неї звалилася миша”). Та й в очах своєї матері, прийнятої їм спочатку за “спритну пародію”, Цинциннат раптом зауважує “щось сьогодення, безсумнівне (у цьому світі, де все було під сумнівом), немов загорнувся краєчок цього жахливого життя й блиснула на мить підкладка” (гл. 12).

Про починаючого літератора виявляється значною мірою романом про те, як створюється сам його текст. Такі аспекти проблематики прийняті називати металитературними, тобто зверненими до специфіки й прийомів літературної Творчості. Приклад металитературности в російській класиці – авторські коментарі в “Євгенії Онєгіні”, присвячені “плану”, “жанру” і сюжетним метаморфозам роману. У літературознавстві існує ще один термін для позначення цієї сторони творчості


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


З історії створення роману “Запрошення на страту”

Categories: Нові твори

Links