Переказ першого розділу роману “Запрошення на страту”

Уже перший розділ “Запрошення на страту” насичений авторефлексивними фрагментами, що створюють рамкову конструкцію “тексту в тексті”. Другий абзац роману зненацька змушує читача начебто побачити в дзеркалі тексту себе самого з розкритою книгою: “Отже – підбираємося до кінця”. На наступній сторінці Цинциннат на очах читача намагається перебороти синтаксичні утруднення, записуючи свою першу щоденникову фразу. Тут же – дуже важлива предметна деталь – “изумительно очиненний олівець, довгий, як життя будь-якої людини,

крім Цинцинната…”.

Довжина олівця буде пропорційно зменшуватися по ходу оповідання. Эстетические принципи героя роману (і його автора) розкриваються не тільки в прямих автокомментариях, але й побічно – через оцінку що читають Цинциннатом книг. Найважливіший епізод такого роду – читання в’язнем роману “Quercus”, іронічно названого “вершиною сучасного мислення”.

Зі свого роду читацької анотації з’ясовується, що він являє собою шестисотлітню “біографію дуба” – статичний дріб’язковий опис усього происходящего навколо: “Автор, здавалося, сидить зі своїм апаратом у

вишних галузях Quercus ‘а – виглядаючи й ловлячи видобуток” (гл. 11).

Мистецтво того миру, у якому існує герой, являє собою доведений до абсурду натуралізм, своєю вірністю жизнеподобию маскирующий відсутність живого почуття й думки. Повторюваність, шаблонність такого “мистецтва” гротескно підкреслена в сцені відвідування Цинцинната родичами: дід Марфиньки тримає в руках портрет своєї матері, “, щотримала у свою чергу якийсь портрет” (гл. 9).

Найбільш тонкий прояв “літературності” в “Запрошенні на страту” – система літературних алюзій. Крім явних алюзій, що окреслюють коло літературної ерудиції героя, у романі розсипані численні уподібнення подій, що відбуваються, ляльковому драматургічному дійству. Багато хто з них вільні від скільки-небудь виразних перекликів з конкретними драматургічними добутками й служать створенню загальної атмосфери гротескної театральності. Однак частина подробиць має більшу значеннєву конкретність, співвідносячись зі спадщиною російського символістського театру. Петербуржець Набоков замолоду був свідком теперішнього театрального буму: видовищні мистецтва в Росії переживали на початку століття небувалий підйом. У квітні 1914 року в залі Тенишевского училища (того самого, де вчився майбутній автор “Запрошення на страту”) актори студії В. Э. Мейерхольда зіграли дві ліричні драми А. Блоку – “Балаганчик” і “Незнайомку”.

Режисерська інтерпретація п’єс відрізнялася контрастним сполученням натуралістичної вірогідності в акторських образах – з підкресленої марионеточностью, масочностью персонажів (використалися кольорові перуки, приставні носи й т. д.). Тим самим досягалася значеннєва багатоплановість спектаклю. Досить імовірно, що Набоков був глядачем цього подання. Про спадщину А. Блоку а тексті роману змушує згадати насамперед одна предметна частковість – плавуча бібліотека на міській річці має ім’я “доктора Синеокова” (Синеоков потонув саме в тім місці, де тепер розташовується книгосховище). Ця пародійна алюзія на вірш “Незнайомка” (згадаєте: “…очі сині бездонні // Цвітуть на далекому березі”) – змушує придивитися до відносин трьох головних персонажів роману. Наприкінці 12-й глави Пьер зненацька називає Цинцинната “тезком”. У свою чергу, Марфинька в сцені останнього побачення звертається до нього: “петушок мій”.

У світі манекенів-ляльок Цинциннат відіграє роль балаганного Пьеро – тужного по своїй невірній коханій маленького лірика. Його двійник – суперник (двойничество підкреслено графічною дзеркальністю перших букв їхніх імен – “П” і “Ц”) поводиться як блоковский Арлекін: у ньому впадає в око бой’кость, циркова спритність, розв’язна балакучість – одним словом, що зухвало^-процвітає початок. Гімнастичні кульбіти, карткові фокуси, шахівниця, червоні лосини й інші подробиці одягу й поводження Пьера підтримують цю асоціацію. Навпроти, Пинциннат-Пьеро наділений дитячою зовнішністю, у відносинах з Марфинькой він залежний, інфантильний. У вигляді Марфиньки гротескно переосмислені риси Коломбини й Незнайомки (ім’я героїні, що роздвоюється, блоковской “Незнайомки” – Марія – фонетично нагадує ім’я дружини Цинцинната).

Блоковские відгомони помітні в сцені нічного візиту Цинцинната до міських чиновників напередодні страти (гл. 17): цей епізод рядом деталей перегукується з “третім баченням” “Незнайомки”. Набоков прибігає до своєрідної контамінації алюзій: об’єктом схованої літературної гри виявляється не окрема п’єса Блоку, але сама стилістика його “Балаганчика” і “Незнайомки”. Блоковский “шифр” дозволяє зрозуміти згадування героя про “смерторадостних мудреців” у сталактитових вертепах(гл. 18): це не стільки пустельники, що бігли в печери від мирської суєти (старослов’янське значення слова “вертеп” – печера), скільки смерті, що чекають, – рятівниці мистики в першій сцені блоковского “Балаганчика”.

Варто врахувати, що серед персонажів роману “Лолита” є театральна діячка Вивиан Дамор-Блок (“Дамор – по сцені. Блок – по одному з перших чоловіків”). Крім анаграми імені й прізвища автора роману, цей сценічний псевдонім цікавий вказівкою на ліричну драматургію поета – символіста. Використання “лялькових” алюзій – далеко не самоцільна гра автора й не пародійне вивертання блоковских п’єс. Завдяки цій грані оповідання стає виразної подвійність головного героя роману. У світі тюремної яви – він така ж лялька, як і навколишні його маріонетки. Їхня загальна доля – бути іграшками в руках невідомого режисера. Але є інша, набагато більше важлива іпостась Цинцинната.

Він поет і своя лірична свідомість належить інший – не маріонеткової – реальності. Язикова тканина роману. Язикова віртуозність Набокова визнана не тільки його шанувальниками, але й ворожої йому частиною літературної критики й читацької аудиторії. Більше того, “набокофоби” охоче помічають прикмети формального – “зовнішнього”, “мертвотного”, як вони вважають,- майстерності. Майстерності, не забезпеченого, з їхнього погляду, змістовною глибиною. Подібні докори пред’являлися у свій час Пушкіну, пізніше – Фету, Чехову, поетам “срібного століття”. Які ж основні прояви набоковского язикової майстерності й у чому змістовні функції його прийомів?

Головна відмітна риса миру, у якому живе герой “Запрошення на страту” – повна відсутність поетичної мови. Забуто мистецтво листа, слово деградувало до найпростішого засобу комунікації. Маріонеткові персонажі розуміють один одного з півслова: ця метафора реалізується в тексті (тобто прочитується буквально) у тих епізодах, коли діючі особи перестають зв’язувати слова між собою, обмежуючись механічним набором граматичних початкових форм


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Переказ першого розділу роману “Запрошення на страту”

Categories: Скорочені твори

Links