Якби Ленский не був убитий на дуелі (міркування)

Роздуму про можливу долю героя

Дихнула бура, колір прекрасний

Зів’янув на ранковій зорі,

Потух вогонь на вівтарі!..

А. Пушкіна

У романі А. Пушкіна “Євгеній Онєгін”, як і в однойменній опері П. Чайковського, є дві найсильніших сцени, які вражають читача й глядача. Це остання зустріч Тетяни й Онєгіна й загибель Ленского на дуелі. Перед нашими очами відбуваються дві трагедії, з якими важко упокоритися. Хочеться перегорнути сторінки й повернути назад, туди, де Онєгін закоханий і щасливий знайденим сенсом життя, надіями (майже

як Ленский у свій час), а юний поет ще живий, і ніяких думок про дуелі, осмерти.

Зі смертю примиритися важко. Особливо, якщо гине парубок

У чийому серці билося вдохновенье,

Ворожнеча, надія й любов,

Грала життя, кипіла кров…

И гине не на бойовище, коли важко уникнути смерті, коли в людини немає вибору, а безглуздо:

У кольорі радісних надій,

Їх не здійснивши ще для світла,

Ледве з дитячих одягів, Зів’янув!

Що міг би зробити для миру Володимир Ленский, якби не був убитий на дуелі? Пушкіна, прощаючись із Ленским, теж думав про його можливу долю: красень, молодий, шанувальник Канта, поет…

Він міг би згодом стати філософом, ученим, сьогоденням, серйозним поетом:

Бути може, він для блага миру

Иль хоч для слави був породжений;

Його ліра, що умолкнули,

Гримучий, безперервний дзенькіт

У століттях підняти могла

Поета, Бути може, на ступенях світла

Чекав високий щабель

Адже сам Пушкін теж колись писав романтичні вірші, був легковажним і запальним. Року, досвід зробили б палкого юнака мудріше, серйозніше… Він знайшов би свій шлях у житті, зустрів би багатьох чудових, цікавих людей, свою теперішню любов, жив би теперішньою, а не книжковим життям

А може бути й те:

Поета звичайний чекав долю

Пройшли б юнацтва літа:

У ньому запал душі б охолонув…

Далі Пушкіна малює для Ленского картину можливого звичайного життя, у якій би герой жив у селі, щасливий, безпечний, носив би халат, пилок, їв, нудьгував, товстів, поки вмер би серед дітей, галасливих жінок і лікарів. Могло б бути й так. Його страждальницька тінь… понесла із собою святу таємницю…

Але як би там не було, якби не дуель – у Ленского спереду було б ціле життя. Як би вона не зложилася, це краще безглуздої смерті у вісімнадцять літ

Поета пам’ять пронеслася,

Як дим по небу блакитному,

У ньому два серця, може бути,

Ще сумують…

Це Тетяна й Онєгін. Їх теж щастя обійде. Але навряд чи вони хотіли б помінятися долею Сленским.

Пушкін – свій для всіх епох

Усе у світі покриється пилом забвенья,

Лише двоє не знають ні смерті, ні тленья:

Лише справа героя так мовлення мудреця

Проходять столетья, не знаючи кінця

Фірдоусі

Поезія Пушкіна й сам його образ – це пульсуюча щохвилини життя. Для нас Пушкін ніколи не буде застиглим класиком. Це тому, що понад півтора сторіччя тому назад поет писав про те, що сьогодні сприймається як дуже особисте, своє, життєво важливе, сучасне. Читаєш любовну лірику Пушкіна й втрачаєш відчуття часу, здається, що все це про нас. Хіба не про мою закоханість ці рядки:

“Ви посміхнетеся – мені відрада,

Ви відвернетеся – мені туга…”?

Або ця хвороба любові, що пізнається за всіма прикметами:

Без вас мені нудно – я позіхаю;

При вас мені смутно – я терплю;

И, сили ні, сказати бажаю,

Мій ангел, як я вас люблю!

Або це благання закоханого поета:. “Алина! Згляньтеся треба мною. Не смію вимагати любові!” Все це знаходить відгук у наших серцях. Ми, звичайно, уголос так не говоримо, але почуття в нас такі ж. У цих і інших рядках про любов, написаних великим поетом, читачі за всіх часів будуть дізнаватися про своєму, таємному

Ми не перестаємо дивуватися: як поет, що жив у першій половині XIX сторіччя, міг знати, про що ми будемо думати на початку XXI сторіччя? У його поезії ми довідаємося свої проблеми, свою радість і свої негаразди. Це подив і пізнання веде нас до щирого зв’язку між нами й Пушкіним

Зараз багато говорять і пишуть про втрату моральних ідеалів, про відсутність духовності. Мені здається, що Пушкін на прикладі декабристів чудово зумів показати моральний подвиг людини. Якщо політичні поняття про занепале рабство й про “уламки самовладдя” сприймаються нами як історичні факти, то “дум високе прагнення” – як головний результат життя й подвигу декабристів. Саме завдяки цьому вони були кращими людьми у свій час і залишаються такими ж сьогодні. “Дум високе прагнення” – це той ідеал, до якого “не заросте народна стежка”. Вона через минуле веде до майбутнього. Ідеалів у сучасну епоху так не вистачає!

Свій Пушкін для молоді ще й тому, що він поздоровляв “плем’я младое, незнайоме”. У вірші “Снову я відвідав…” поет звертається до “молодого гаю”, що розрослася за час його відсутності, до “зеленої сім’ї” і сподівається, що коли-або проходячи границю “володінь дідівських”, його онук згадає про нього. Так заведено, що ми живемо в ті, хто згадує нас, і в тім, що про нас згадують. Через рік після “Снову я відвідав…” Пушкін створює “Пам’ятник” – стих про безсмертя вже не просто людини, а поета. Обидва вірші поєднує думка: “весь я не вмру”. Але в “Пам’ятнику” масштаби розширені так, що вони охоплюють і нас із вами. Не “мій онук” – а “гордий онук слов’ян”, не “володіння дідівські” – “по всій Русі великої” і навіть “у підмісячному світі”, не “шлях, поритий дощами” – “народна стежка”.

Пушкін вірив, що його поезії призначене довге життя. Напевно, він, пронизуючи поетичною інтуїцією час, знав, що стане своїм у кожній прийдешній епосі. Своїм і дотепер неперевершеним. Хоча б тому, що ще ніхто не створив рядки чистіше й поэтичнее, чим ці:

Здійснилися мої желанья.

Творець Тебе мені ниспослал, моя Мадонна,

Найчистішої принадності найчистіший зразок


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Якби Ленский не був убитий на дуелі (міркування)

Categories: Нові твори

Links