Революція й поет на прикладі творчості Єсеніна
Революцію Сергій Єсенін прийняв, по його власному визнанню, досить співчутливо, хоча й з мужицьким ухилом – співробітничав з есерами, щоправда, не як політик, а як поет. Орієнтація на есерів була свідомим вибором, тому що Єсенін думав, що революція зробить Росію великою Селянською Республікою – країною Хліба й Молока, годувальницею й поїльницею всього Мира
Сказати, що співчутливе відношення до подій першого революційного років було рівним і постійним, не можна, і все-таки до середини 1919 року поет дійсно був на боці Жовтня й навіть (в
Не губити прийшли ми у світі, А любити й вірити!
И раптом грандіозна будівля: і храм, і терем, і хатина, і золота бревенчатая хата – звалилася… Єсенін богохульствует на уламках їм же зведеного храму вічності:
Чуєте ль? Чуєте дзвінкий стукіт? Це грабли зорі по пущах Веслами відрубаних рук Ви гребетеся в країну прийдешнього (“Кобильи кораблі”)
Особисто з Єсеніним нічого особливо неприємного не відбулося, якщо не вважати розриву із дружиною Зінаїдою Райх. Однак “смішна” ця “втрата” (“багато в житті смішних втрат”) у переповненому більшими очікуваннями року й не сприймається як втрата, хоча, судячи із широко відомого “Листу до жінки” (1925), присвяченому. Райх, Єсенін пішов і із цього свого життя зовсім не так легко, як представлялося з боку й вчуже. Не виносячи ніяких “скріп”, і насамперед уз сімейності, поет проте таємно мав потребу в них: його буквально розривали два несумісних устремління: спрага волі, повної й безмежної волі, і страх перед погибельною її “отрутою”…
Отже, 1919-й – краща пора життя. А наприкінці наступного, 1920-го (4 грудня) Єсенін зізнається Р. В. Иванову-Разумнику: “Переструение внутрішнє було велике. Я вдячний усьому, що витягнуло моє нутро, поклало у форми й дало йому мова. Але я втратив зате все те, що радувало мене раніше від мого здоров’я”. До цього року Єсенін, видимо, усе ще вкрай смутно представляє, що ж робиться в глибині Республіки Рад. У Константинове – з родинних обставин – поет не був з літа 1918-го, з Москви також далеко не відлучався. Змушену “осілість” Єсенін сприймав як насильницьке стиснення, як аж ніяк не пісенний “полон”. Так що немає нічого дивного, що він так сильно, так міцно зрадів появі в його дружнім колі людини з необмеженими транспортними можливостями. Григорій Романович Колобов, знакомец А. Мариенгофа по Пензенській гімназії, після служби в ЧК став великим діячем Наркомату шляхів сполучення й тому роз’їжджав по Республіці Рад у власному вагоні
Після публікації листів Володимира Галактіоновича Короленко ми вже знаємо: неймовірні чутки виникли аж ніяк не на порожнім місці… Але якщо й правду про те, що відбувалося в селянської Вандее в 1918-1920 роках, читати страшно нам, нащадкам, то яке ж було сучасникам слухати жахам війни зі своїм же народом, тим більше що жахи перекручені, перебільшені слухами? Якщо б Єсенін, волею случаючи занедбаний у Харків 1920 року, не наглотался під час цього сидіння неймовірно жахливих слухів, навряд чи навіть він, з його уявою, зумів досягти настільки жахаючої виразності в тій сцені “Пугачова”1, де заколотників спочатку атакують, а потім і оточують, деморалізуючи, страшні слухи:
Біля Самари із пробитою головою вільха, Капаючи жовтим мозком, Накульгує по дорозі… Усі вважають, що це страшне знамення, Предвещающее лихо Щось буде Щось повинне трапитися Говорять, наступить глад і мор…
Навіть интонационно есенинское передчуття: “Бути лиху! Бути великій втраті!” – разюче схоже на передчуття Короленко:
“Що із цього може вийти? Не бажав би бути пророком, але серце в мене стискується передчуттям, що ми тільки ще в порога таких нещасть, перед якими померкне все те, що ми випробовуємо тепер…”
У тім же 1920-м і теж у серпні (!), тільки у зворотному напрямку, з Москви на Україну, відправляється вже процитований лист Єсеніна. “Рівнинний мужик”, на смирность якого він покладав такі надії (“Святий мирний твій дарунок, синь і пісня в очах”), виявився зовсім не смирним, а що бунтує. Те, що чудилося в “Инонии” (1918) країною утопічного мужицького “раю”, де все юно, тобто мирно” так добре, обернулося “країною негідників” – у драмі з однойменною назвою (1922).
Як завжди в Єсеніна, слово, винесене в заголовок, містить у собі складне визначення думки: і обурена країна, і місцевість, де нікуди не годяться вбиральні, і не придатна для будівництва “залізної республіки” стихія селянської волі, що бунтує. Є й ще один відтінок змісту, парадоксальний: обурені мужики вважають “негідниками” представників радянської влади, а червоноармійці, у свою чергу, називають так само бунтівників: “нас оточили в приступ біля двохсот негідників”.
Ці дві речі у творчості Єсеніна з’єднані “вузловою” зав’яззю – теза (“Инония”) і антитеза – “Країна негідників”:
И в відповідь партійній команді За податки на селянську працю По країні свище банда на банді, Волю влади вважаючи за батіг И кого дорікнути нам можна? Хто зуміє закрити вікно, Щоб не бачити, як зграя острожна И селянство так любить Махно? Тому що ми дуже строгі, А на строгість ту злий народ, У нас псують залізниці, Гинуть озимини, падає худоба Люди з голоду кинулися у втечу, Хто в Сибір, а хто в Туркестан, И вискалилося людожерство На суцільний недорід у селян
Віконце, розкрите розбійним свистом селянського заколоту, Єсенін уже не зміг закрити навіть “блакитними ставнями”… рідної домівки
(1 votes, average: 5.00 out of 5)