ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ ВІРШІВ А. С. ПУШКІНА И М. Ю. ЛЕРМОНТОВА “ПРОРОК”
Вірш зложився під безпосереднім враженням від служби в церкві. Готовність до жертви, виражена в біблійній “Книзі Исайи”, служить А. Пушкіну прикладом. У розпачливому листі до Плетньова Пушкін викликує: “Душу! Я пророк, їй-богу, пророк!”
Уживаючись в образ пророка, А. Пушкін майже текстуально треба за тими главами “Книги Исайи”, де Исайя розповідає нам, як звичайна людина перетворюється в пророка. Біблійна лексика, достаток церковнославянизмов створюють високу врочистість стилю й повідомляють пушкінський вірш сакральний
Підтвердимо прямий зв’язок пушкінського й біблійного пророка текстуально.
Біблія:
И посланий бысть по мені єдиний від
Серафимів…
И доторкнувся до вуст моїм і рече:
Рє прекоснуся це вустам
Твоїм, і… беззаконня твоя, і
Гріхи твоя очистить.
У руце своєї имаше угль горяшь…
ПРО, окаянний аз, яко…….
И рече: або, і рцы людям
У Пушкіна:
Дієсловом пали серця людей! цим…
И шестикрылый Серафім на роздоріжжі мені з’явився…
И він до вуст моїм припав,
И вирвав
И празднословный И лукавий…
И вугілля, що палає вогнем…
Як труп у пустелі я лежав.
Звичайно, слов’янський текст віршів Исайи творчо переосмислений поетом, і ми не можемо говорити про просте запозичення. Перекладання псалмів і інших біблійних текстів – стійка традиція російської поезії XVIII – XIX століть. В. К. Тредиаковский, М. В. Ломоносов, Г. Р. Державін – поети російського класицизму – пригадуються нам у зв’язку із цією традицією. І А. Пушкін, зберігаючи заворожуюче врочистий стиль, властивий классицистическим перекладанням священних текстів, створює найбільший філософський маніфест. По-моєму, не стільки перелагающий зміст Біблії, скільки стверджуюча думка самого Олександра Сергійовича Пушкіна про жертовне служіння народу мудреця й пророк^-пророка-поета-пророка. Пушкінський вірш різні дослідники прочитували по-своєму. Деякі ставили його в один ряд з віршами про роль поета й поезії (“Поет”, “Поетові”, “Поет і юрба”), дехто радий був розцінити пушкінського “Пророка” як політичний демарш. Глибоко віруючі люди бачать в образі поета-пророка посередника між Богом і людьми.
Проблему взаємини пророка з усіма людьми, а не тільки з “мирською владою” вирішує й М. Ю. Лермонтов у своєму вірші “Пророк”, що є відгуком на пушкінське (написане через 15 років, в 1841 р.). Лермонтов починає з того, чим закінчив Пушкіна:
З тих пор як Вічний Судія
Мені дав всеведенье пророка…
Лермонтовский пророк уже не посередник між Богом і людьми. У М. Лермонтова пророк – гнаний людьми геній. Головна думка вірша в тім, що “немає пророка в батьківщині своєму”. Знедолений, не зрозумілий людьми “віщун”, “дух изгнанья” Демон, гордий Мцыри – це герой Лермонтова-Романтика. Відмовляючись від значеннєвої співвіднесеності з “Книгою Исайи”, де вищим боргом пророка є повідомлення до людей гласу Божого, М. Лермонтов малює свого пророка як романтичного вигнанець^-вигнанця-героя-вигнанця. (Хоча деякі, можливо не усвідомлені самим М. Лермонтовим запозичення з “Плачу” пророка Иеремии недавно відзначені дослідниками.)
Духовна “пустеля похмура” з пушкінського вірша здобуває в М. Лермонтова риси якоїсь романтичної пустелі, невідомої екзотичної землі, освітленої зірками й протипоставленої “шумному граду”.
Таким чином, зіставивши два вірші, ми бачимо їхній безумовний зв’язок і загальні риси: метафоричность, звертання до біблійного образа. Однак по стилі пушкінський вірш більше философическое, у ньому більше церковнославянизмов, воно ближче до традицій класицизму, хоча ні в якій мері не зводиться до них. М. Лермонтов же розкриває тему пророка, як тему трагічного нерозуміння людьми вільної творчої особистості, навмисно відмовляючись від архаїзмів і використовуючи глибоко проникливі сумні розмовні інтонації, властиві романтикам.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)