Поет і вільність (по добутках А. С. Пушкіна)

Всі частіше у віршах Пушкіна в одному ряді зі згадуванням Вакха, Амуру, Венери з’являється слово “воля”. Причому у вустах поета воно здобуває багатозначність. Тут мається на увазі й особистій незалежності, дружня невимушеність, вільний напрям думок – “вільнолюбство”, і воля народу – поневоленого селянства.

У їхньому колі світла воля

Прияла святковий вінок.

Але рушили юрби народу…

Він наближається…

От він, от сильний бог!

(“Торжество Вакха”)

Пушкінський вірш бунтує, шукає виходу своєї

кипучої енергії, бажає знайти справедливість у навколишньому світі, намацує свій шлях у літературі. До цього був період учнівства, коли поет усмоктував все накопичене в літературі до нього. Тепер прийшов час вихлюпувати зі своєї душі чудові вірші, блискучі за формою й глибокі по змісту:

Лемносский бог тебе скував

Для рук безсмертної Немезиди,

Волі таємний страж, що карає кинджал,

Останній судія ганьби й образи.

(“Кинджал”)

Поет безстрашно кидає виклик сильним миру цього, він азартний до нерозсудливості.

На жаль! куди не кину погляд –

Скрізь бичі, скрізь залози,

Законів згубна

ганьба,

Неволі немічні сльози…

И днесь учитеся, про царі: Ні наказанья, ні нагороди, Ні дах темниць, ні вівтарі Ні вірні для вас огорожі. Схилитеся першим розділом Під покров надійну Закону, И стануть вічною вартою трону Народів вільність і спокій.

Але сам Пушкін не вірить, що тирани “схиляться” до справедливості. Ця ж думка продовжена в добутку “Анчар” – історико-філософській думі про суворій, непокірливих людиніі сили природи й безодні, що відкривається в душі самої особистості. Зло, імовірно, невигубно, якщо закладено в природі людини.

У пустелі хирлявої й скупий На грунті, спекою розпеченої, Анчар, як грізний вартовий, Коштує – один у всьому всесвіті. Природа прагнучих степів Його в день гніву породила, И зелень мертву галузей И Корінь отрутою напоїла.

Цікаво, що автор не береться судити Творця, його не цікавить мета створення “древа смерті” – породження “гніву”. Але в житті нічого не буває випадково: якщо є отрута, обов’язково найдуться люди, що побажали ним скористатися. Причому Пушкін, зіставляючи людини із тваринним миром, підкреслює підступництво першого. Тому що нікому не потрібний анчар, крім людей:

До нього й птах не летить,

И тигр нейдет – лише вихорь чорний

На древо смерті набіжить –

Умчиться ладь, уже тлетворный.

И є тиран, що намагається заволодіти чужими землями, душами, життями. Вони те саме що – тиран і анчар, тому що несуть загибель навколишньої:

Але людини людин

Послав до анчара владним поглядом,

И той слухняно в шлях потік

И к ранку вернувся з отрутою.

Поет тут продовжує радищевскую думка про “зверообразном самовладдя”, коли “людина велить людиною”. Пушкіну далекі обоє образа: і “слухняного раба”, і “непереможного владики”. Авторові ненависна сама дійсність, при якій існують раби й владики. Але він нічого не може змінити. І тільки силоміць слова поетові вдається передати свій протест проти сформованої безвихідності


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Поет і вільність (по добутках А. С. Пушкіна)

Categories: Нові твори

Links