Зміна типу героя в російській літературі XIX століття по добутках А. С. Пушкіна, М. Ю. Лермонтова, И. С. Тургенєва

Проблема героя свого часу була однієї із самих гострих у літературі XIX століття. Всі великі письменники, так чи інакше, намагалися визначити, якого людини породжує час, хто є виразником найбільш прогресивних ті – чений суспільної думки й що може протиставити особистість юрбі. Зрозуміло, із часом міняється й подання про його героя. Російський романтизм протиставляв безликій масі людини героїчного, що намагається розірвати пута поневолення, вирватися з неволі. Розвиток реалістичного методу дозволило письменникам створити образи героїв,

чиї характери сформувалися під безпосереднім впливом середовища й, як наслідок цього, виразили свою епоху.

А. С. Пушкін робить героєм свого безсмертного роману “Євгеній Онєгін” дворянина, що одержав типове для свого часу виховання й утворення, що керується міркуваннями моди й світських подань про життя. Е. Онєгін коштує вище багатьох своїх сучасників, а тому досить швидко разочаровывается в задоволеннях, що заохочуються у світлі. Але що герой може протиставити суспільству? Онєгіну тошен “праця завзятий”, світські подання про честь роблять його людиною, нездатним до прояву нормальних людських почуттів,

він нездатний бачити прекрасне й розуміти душу природи. Все це веде героя до постійного відчуття нудьги, пересиченості й розчарування в людях. Герой свого часу наділяється рисами індивідуалізму, зосередженості на своїй “неповторній” особистості (“ми все дивимося в Наполеоны…”).

Звичайно ж не антигероя прагне виявити нам у своєму романі А. С. Пушкін. Головне завдання автора – показати тлетворное вплив суспільства на обдаровану натуру. Але письменник показує й процес поступового зародження в людині нових запитів до миру й собі, пошуків сенсу життя, призначення людини. Фінал роману дозволяє нам по-різному інтерпретувати можливості розвитку долі героя роману й людини пушкінської епохи. На мій погляд, у любові Е. Онєгіна до Тетяни Пушкін підкреслює, що його герой здатний до морального відродження, що це не охололий до всього людина, у ньому ще киплять страсті, знаходяться життєві сили, що, імовірно, повинне було розбудити в Е. Онєгіні прагнення до суспільної діяльності.

Образ Євгенія Онєгіна відкриває в російській реалістичній літературі портретну галерею “зайвих людей”, тобто героїв, що піднялися над юрбою, які стали жертвами епохи і яким дійсність заважає стати вільними й щасливими. Ця тема була зовсім геніально розвинена М. Ю. Лермонтовим у романі, назва якого однозначно орієнтувало читачів на основну його проблему: “Герой нашого часу”.

По справедливому зауваженню В. Бєлінського, Печорин розвивав онегинскую тему, тому що відмінність цих людей між собою було “набагато менше відстані між Онегою й Печорою”. Головне завдання Лермонтова в романі “Герой нашого часу” – розповісти “історію душі людської”, показавши в ній ознаки епохи. Характер Печорина сформувався в обстановці вищого світла, що ріднить його з героєм роману “Євгеній Онєгін”. Суєта й аморальність суспільства “приличьем стягнутих масок” знудили Печорину, але піти від законів сучасності він не може, і тема сильної, неабиякої людини, особистої героїки в романі знаходить те трагічне осмислення, що вона одержує в 30-е роки XIX століття.

Саме епоха реакції, що пішла в Росії за повстанням декабристів, породила людей, подібних Печорину. Герой “почуває в душі своєї сили неосяжні”, але не знаходить у житті можливості реалізувати “назначенье високе”, а тому розтрачує себе на погоню за “страстями порожніми”, угамовує спрагу життя в безглуздому ризику й постійному самоаналізі, що роз’їдає його зсередини. Рефлексію, перенесення активної діяльності на внутрішній мир Лермонтов уважає однієї з найважливіших рис свого покоління.

Печорин – натура багато обдарована. Він має аналітичний розум, його оцінки людей і їхніх учинків дуже точні; його характеризує критичне відношення не тільки до іншим, але й до самого себе. Байдужість, черствість героя – маска самозахисту. Печорин є людиною вольовим, сильним, активним, у його груди дрімають “життя сили”, він здатний до дії. Але всієї його дії несуть не позитивний, а негативний заряд, вся його діяльність спрямована не на творення, а на руйнування. Не випадково В. Г. Бєлінський побачив у характері Печорина “перехідний стан духу, у якому для людини все старе зруйновано, а нового ще немає й у якому людина є тільки можливість чогось дійсного в майбутньому й доконана примара в сьогоденні”.

Припускаючи, що читачі побачать у романі злу іронію над людьми, подібними Печорину, Лермонтов дає зрозуміти: авторський сарказм спрямований не на слово “герой”, а на слова “нашого часу”, тому що саме дійсність не дозволила Печорину реалізувати себе.

Отже, А. С. Пушкін і М. Ю. Лермонтов роблять героями часу кращих представників дворянської культури, людей, протипоставлених свого часу. Але новий час народжує нового героя, такого, як герой роману И. С. Тургенєва “Батьки й діти”. Базарова можна з повною впевненістю назвати виразником епохи 60-х років XIX століття, оскільки в ньому з’єдналися характерні прикмети часу, заключавшиеся, на відміну від епохи Печорина, насамперед у прагненні діяти.

Базарів – різночинець, син небагатого поміщика, лікаря. Саме різночинці стають у той час важливою суспільною силою. Герой роману представлений як один з тих молодих діячів, які “битися хочуть”. Базарів – людин розумової праці, і важливою прикметою часу стає його захоплення природничими науками. Аркадій Кірсанов говорить про друга, що “він все знає” саме тому, що природничі науки, практична дія, емпіричні знання стають в 60-е роки джерелом істини.

Для покоління 60-х років всі явища, взагалі життя оцінювалися з погляду вищого критерію – користі. Це визначає відношення Базарова до природи, мистецтву, романтизму. “По-моєму, Рафаель гроша мідного не коштує”, – шокує співрозмовників Євгеній. “Чималий хімік у двадцять разів корисніше будь-якого поета”, – затверджує герой роману, і сам щиро в це вірить. Його знання, уміння багато чого робити породжені насамперед діяльністю, а не духовним удосконалюванням.

Філософію попереднього покоління Базарів рішуче ототожнює з романтизмом. “Ми діємо в силу того, що ми визнаємо корисним, – затверджує новий герой часу. У теперішній час корисніше всього заперечення – ми заперечуємо”. Прагнення до заперечення виливається у свою чергу в особливий плин думки, назване “нігілізм”. Назва це утворено від латинського слова “ти1” – “ніщо”. Нігілізм протиставляє корисне прекрасному, не визнає ніяких принципів, заперечує навіть віру. І Базарів вірний своїм переконанням до кінця: навіть перед смертю він відмовляється прийняти дієприкметник, тому що визнає лише практичну дію.

Створюючи в романі ситуацію, коли Базарів змушений вести суперечки з виразником ідей дворянства Павлом Петровичем Кірсановим, Тургенєв доводить, що його герої – представники різних стадій російської суспільної думки. На думку письменника, те, що джерело й носій думки обновляються, – процес закономірними й неминучий, хоча представниками попереднього етапу розвитку він буде сприйматися болісно. Базарів вступає в діалог з попереднім поколінням, тому що тільки так він може довести, що ідеали дворянства вже втратили свою прогресивність.

Таким чином, Тургенєв доводить, що поступово приходить час людей, які замінять героя дворянського.

Звичайно ж пошуки героя часу в російській літературі не закінчуються на Творчості И. С. Тургенєва, як, втім, не вичерпуються вони й образами Онєгіна, Печорина й Базарова. Чичиков, Обломів, Штольц, Левин, Розкольників – от далеко не повний перелік персонажів, кожного з яких можна було б уважати “героями” свого часу. Однак, на мій погляд, саме Онєгін, Печорин і Базарів були героями в повному розумінні слова, тому що вони не побоялися відкрито протиставити себе суспільству.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Зміна типу героя в російській літературі XIX століття по добутках А. С. Пушкіна, М. Ю. Лермонтова, И. С. Тургенєва

Categories: Нові твори

Links