Поема “Мідний вершник” була написана Пушкіним в 1833 році. У ній Пушкін уперше в російській літературі протиставив державу, уособлена в особі Петра I, і людини з його особистими й приватними інтересами й переживаннями. Реформи Петра I у російської історії були глибоким і всеосяжним переворотом, що не міг відбутися легко й безболісно. Петро I жадав від народу всіх сил для досягнення намічених їм цілей, а це викликало ремство й невдоволення
Таке ж неоднозначне відношення було й до улюбленого дітища Петра Петербургові. Він персоніфікував
собою й велич Росії, і рабство її народу. З одного боку, це було прекрасне місто з його палацами, монументами й золотими куполами, але в той же час Петербург потрясав своєю бідністю побуту, убогістю й найбільшою смертністю в Росії. Ще одним нещастям Петербурга були страшні повені, які руйнували будинку й несли людські життя. Ладу Петербург на березі Фінської затоки, на болоті, Петро зовсім не піклувався про майбутніх жителів своєї столиці. Крім того, він був побудований “на зло гордовитому сусідові” і природі. І стихія немов мстила людям за їхні діяння. В “Мідному вершнику” Пушкін описує одне з найстрашніших
повеней, що відбулося в 1824 році й принесло страшні руйнування місту: Облога! приступ! злі хвилі, Як злодії, лізуть у вікна. Челни З розбігу скла б’ють кормою. Лотки під мокрою завісою, Уламки хатин, бревни, покрівлі, Товар запасливої торгівлі, Пожитки блідої вбогості, Грозою знесені мости, Труни з розмитого цвинтаря Пливуть по вулицях! У поемі два головних герої: Петро I, що персоніфікує собою держава, і бедний чиновник Євгеній. Він нащадок знатного, але збіднілого роду. Це працьовитий парубок, що хоче своїми руками влаштувати своє щастя. У нього є наречена, що він любить і на якій, одержавши гарне місце, хоче женитися: Пройде, бути може, годдругой Містечко одержу, Параші Доручу сімейство наше И виховання хлопців… І станемо жити, і так до труни Рука з рукою дійдемо ми обоє, И онуки нас поховають… Але його мрії виявилися даремними, тому що Параша разом зі своєю матір’ю гине під час повені. Сам же Євгеній божеволіє, не перенесучи щиросердечних потрясінь. Божевільний, він бродить по місту й один раз виявляється біля пам’ятника Петру I. Це “Мідний вершник”. І Євгенію стає ясно, хто був винуватцем загибелі його нареченої, його розбитого життя й щастя. Він кидає виклик: “Добро, будівельник чудотворний! Шепнув він, злобливо затремтівши, Ужо тобі!..” І раптом божевільному здається, що грізний цар залишає скелю й скакає за ним, щоб покарати за зухвалість: И у всю ніч безумець бедний, Куди стопи не обертав, За ним усюди Вершник Мідний З важким тупотом скакав
Після цієї страшної ночі Євгеній намагався стороною обходити це місце, а якщо проходив мимо, те “картуз зношений симал, збентежених очей не піднімав”. Таким чином, він був зовсім знищений і роздавлений державою, уособленням якого був Петро I. Закінчується поема загибеллю Євгенія: його знайшли мертвим біля розваленого будинку Параші. Євгеній є однієї з мимовільних жертв справи Петра, а Петро непрямим винуватцем його загибелі. Пушкіна співчуває своєму героєві, він називає його нещасним, бедним, але кінець поеми є гімном державності, гімном Петру I самому потужному з російських самодержців, засновникові нової столиці, що зблизила Росію із Заходом. Пушкіна завжди залучала фігура Петра I, йому він присвятив множетсво своїх добутків, тому думка критиків про те, на чиїй стороні Пушкін, розійшлися. Одні вважали, що поет обгрунтував право держави розпоряджатися життям людини, і стає на сторону Петра, тому що розуміє необхідність і користь його перетворень. Інші вважають жертву Євгенія невиправданої. Мені ж здається, що Пушкін уперше в російській літературі показав всю трагічність і нерозв’язність конфлікту між державою й приватною особистістю
