Переказ і характеристика добутку Останній строк Распутіна В. Г
Валентин Григорович Распутін – один з визнаних майстрів “сільської прози”, один з тих, хто продовжує традиції російської класичної прози, насамперед з погляду морально-філософських проблем. У повісті 1970 р. “Последнийсрок” оповідання веде, з одного боку, безособовий автор-оповідач, що безпосередньо зображує події в будинку вмираючої Ганни, з іншого боку, розповідає начебто сама Ганна: її погляди, думки, почуття передаються у формі невласно-прямого мовлення. Така організація повести створює відчуття діалогу між двома протилежними
Але всіх займають насамперед власні турботи. Люся поспішає зшити собі ще при живій матері чорне плаття, щоб виглядати на похоронах належним чином, Варвара відразу клянчить це незшите ще плаття для своєї дочки. Сини Михайло й Ілля запасливо купують ящик Горелки – “мати треба проводити як треба” – і починають пити заздалегідь. І емоції в них ненатуральні:
Звідси й бридлива отстраненность автора від цих героїв. Автор замислюється, звідки в дітей Ганни така товстошкірість? Адже не народилися ж вони такими? І чому в такої матері вийшли бездушні діти?
Ганна згадує минуле, дитинство своїх синів і дочок. Згадує, коли народився первісток у Михайла, як він, щасливий, увірвався до матері зі словами: “Дивися, мати, я від тебе, він від мене, а від нього ще хто-небудь…” Споконвічно герої здатні “чуйно й гостро дивуватися своєму су-шествованию, тому, що оточує на кожному кроці”, здатні зрозуміти свою участь в “нескінченному ланцюзі” людського існування: “щоб мир ніколи не біднів без людей і не старів без дітей”. Але потенціал цей не був реалізований, погоня за цю хвилинними благами затьмарила Михайлу, Варварі, Петру й Люсе все світло й зміст життя Їм ніколи, та й не хочеться задуматися, у них не розвинена здатність дивуватися буттю.
Головну причину морального занепаду письменник пояснює насамперед втратою щиросердечного зв’язку людини зі своїми коріннями. Молодша дочка Таньчора зберегла свідомість, що йде з дитинства, свого зв’язку з усім миром, вдячне почуття до матері, що подарувала їй життя. Ганні добре пам’ятається, як Таньчора, старанно розчісуючи їй голову, присуджувала: “Ти в нас, мама, молодець”. – “Це ще пошто?” – дивувалася мати “Тому що ти мене народила, і я тепер живу, а без тебе ніхто б мене не народив, так би я й не побачила біле світло”.
Таньчора відрізняється від своїх братів і сестер почуттям подяки до матері, до миру, звідси й вся краще, морально світла й чисте, чуйність до всього живого, радісна жвавість вдачі, ніжна й щира любов до матері, що не гасять ні час, ні відстані. Життя Ганни було до країв заповнені турботами. Вона була й господаркою, і матір’ю, і годувальницею, і робітницею в полі й городі.
Здавалося б, ледве-те ніколи замислюватися, вона далека від “философий”, жила, як жилося Але вона катує себе питаннями: “Знати хоча б, навіщо й для чого вона жила, топтала землю й скручувалася в мотузку, виносячи на собі будь-який вантаж? Навіщо? Тільки для себе або для якоїсь користі ще? Кому, для якої забави, для якого інтересу вона знадобилася? А залишила після себе інші життя – добре це або погано?
Хто скаже? Хто освітить? Навіщо? Чи вийде з її життя хоч крапля корисного, бажаного дощу, що проллється на прагнуче поле?” Оглядаючись назад, вона бачить, що роки її, “підганяючи один одного, пройшли однаково в поспіху”, що все життя її була “вічна круговерть, у якій їй ніколи було зітхнути й оглянутися по сторонах, затримати в очах і в душі красу землі й піднебіння”.
Ганна вміє бачити й цінувати цю красу. Гаснучою свідомістю вона висвечивает далекий-предалекий день, коли вона ще була молодій, “у дівках”, згадує, як “вона бреде уздовж берега по теплому, парний послу дощу ріці… ” “І до того добре, щасливо їй жити в цю мінуту на світі, дивитися своїми очами на його красу, перебувати серед бурхливого й радісного, приголосного у всім дійства вічного життя, що в неї кружляється голова й солодко, схвильовано ниє в груди”. Ці світлі спогади виправдують всі борошна, всі страждання земні Ганна ніколи не нарікає на життя. І не від рабської покірності долі, а від свідомості ні із чим не порівнянної радості життя, до якої ти прилучився на свій строк.
Вона зрозуміла все своє життя як болісну радість. Звідси, від здатності почувати красу, від свідомості своєї відповідальності за свій, людський, строк на землі йде найвища моральність Ганни. Звідси і її всепрощаюча, невимоглива любов до своїм “хлопцям”: “баба стараласьудерживать себе, щоб не сказати й не зробити зайве”; щоб не обтяжувати своїх дітей турботами, вона готова навіть “не відкладаючи… умерти”; “Вона все дивилася й дивилася на них – жадібно, квапливо, ніяково – і ніяк не могла надивитися, всі їй було мало”.
Вона цікавиться, чи не привезли їй гостинців, але не для себе, а для своєї улюблениці – внучки Нинки (Нинка – надія на те, що ниточка життя не перерветься: “Поговорю з їй, і на душі легше”). Ганна надзвичайно вимоглива до себе. Вона винить себе за давній “гріх” – за те, що для хворої дочки добирала молока у свого Світанку після колгоспного доїння: “Сором – його не відмиєш”. Моральне почуття Ганни робить її, коли треба, твердої: один раз вона “в упор з обох стовбурів посолила задницу” зверюге, Денисові-Караульщику,, щоб відомстити за пораненого їм дитини. За своє важке життя Ганна ніколи не поступилося своєю совістю, тому вона йде гідно: “От і побила вона людиною, пізнала його царство.
Амінь”. Для Распутіна образ Ганни – ідеальний. Письменник розповідав: “Мене завжди залучали образи простих жінок, що відрізняються самовідданістю, добротою, здатністю розуміти іншого”. Сила характерів улюблених героїв Распутіна – у мудрості, у народному світорозумінні, народній моральності.
Такі люди задають тон, розжарення духовного життя народу
(2 votes, average: 3.00 out of 5)