Тема “батьків” і “дітей” у повісті В. Г. Распутіна “Останній строк”

У центрі оповідання – образ баби Ганни, що гідно прожила нелегке життя й оказавшейся на порозі смерті. У цю годину навколо її зібралися всі ті, заради кого вона жила, кому присвятила свої сили, кому віддала своє серце, свою любов. Це, звичайно ж, її діти. Ганна виростила п’ятьох дітей, ще п’ятьох поховала, а троє загинули на війні. І зараз перед нею проходять всі прожиті роки. Для чого вона жила? Що зробила в житті? Чого домоглася? “Завжди те саме: смикали… дітлахи, кричала худобина, чекав город… – вічна круговерть, у якій їй ніколи

було зітхнути й оглянутися по сторонах”.

Так пройшло все життя. І все життя тільки одне знала матір: “дітлахи, яких треба було нагодувати, напоїти, обіпрати, загодя заготовити, щоб було чим напоїти, нагодувати їх завтра”. І, згадуючи прожиті роки, тих з дітей, кому не призначено було залишитися в живих, і тих, кого, завдяки безмірній материнській любові, вона все-таки витяглася, вирвала зі страшного військового років, з голодувань і хвороб, баба переконується в тім, що було її життя “доброї, слухняної, удалої. Удалої, як ні в кого. Чи треба скаржитися, що вона всю її віддала хлопцям, якщо для того й приходить

у мир людин, щоб мир ніколи не біднів без людей і не старів бездітний”.

Ще В. Г. Бєлінський писав: “Немає нічого святіше й безкорисливіше любові матері; усяка прихильність, усяка любов, усяка пристрасть або слабка, або своєкорислива в порівнянні з нею!.. Її найвище щастя бачити вас поруч себе, і вона посилає вас туди, де, на її думку, вам веселіше; для вашої користі, вашого щастя вона готова зважитися на повсякчасну розлуку з вами”. Так упокорилася з розлукою й Ганна: роз’їхалися її діти, улаштували своє життя, хто як хотів і… забули про бабу-матір.

Сама улюблена дочка Тетяна – у Києві, Люся й Ілля – у сусіднім місті, Варвара – у селі по сусідству. Тільки Михайло, молодший син, разом із дружиною Надею залишився жити в рідному домі. І, може бути, саме це допомогло йому зберегти щиросердечну чуйність і чуйність. Він один як ніхто розуміє матір: “Я від тебе, він від мене, а від нього ще хто-небудь, – говорить він Ганні після народження первістка. – От так воно всі і йде”.

Коли прийшла смертна година баби, саме Михайло зібрала в будинку Ганни всіх її дітей. Він тим самим продовжив її життя ще на три дні. Тому що радість від приїзду найдорожчих людей, бажання хоч небагато побыть із ними настільки великі, що здатно вдихнути нові сили в ослабіле й віджиле тіло жінки, здатні продовжити строк, відпущений їй Богом. Вона навіть устала з постелі. “Помалу баба виправилася, і все, що в ній було й що повинне було їй підкорятися, одне за іншим перебувало й начебто навіть годилося для життя”.

Але що ж діти? Чи раді вони цим, раптово подарованим долею, дням? Чи цінують вони ці мінути спілкування з матір’ю, що так рідко бачили в останні роки і яку вже ніколи не побачать? Чи розуміють вони, що гадане видужання Ганни – це лише “останній ривок “, останній вдих життя перед неминучим кінцем?

З жахом і збурюванням ми бачимо, що ці дні в тягар ім. Що всі вони – Люся, Варвара, Ілля – чекають смерті матері. Чекають, перевіряючи по нескольку раз, чи живий вона, і дратуючись тому, що ще живо. Для них дні останньої зустрічі з Ганною – усього лише загублений час.

Поглощенность побутом, життєва суєтність настільки озлобили й спустошили їхньої душі, що вони не здатні усвідомити, відчути все происходящее з матір’ю. У них не виникає природного для будь-якої чуйної людини бажання приділити їй увага й по-справжньому попрощатися з нею. Адже вони за цим і приїхали! Хоча немає… За цим них викликав Михайло. А вони… Люся шиє собі чорне плаття, постійно конфликтуете Варварою й почуває себе тут “сторонньої”. Усі ставляться до матері як до уже померлій. А бачачи, що вона встала з постелі, почувають, що приїхали зрячи й збираються роз’їжджатися по будинках. Вони навіть не приховують роздратування й досади на те, що довелося впустую витратити час.

Гірко усвідомлювати це нещасної матері. Вона вдивляється в обличчя дітей і не хоче, не може прийняти змін, що відбулися з ними. Дивлячись на старшого сина, вона “шукала в ньому свого Іллю”-. Але знаходила зовсім чужу людину. І все-таки “жалувала його, а чому жалувала… не вміла зрозуміти”.

Глянувши на Люсю, матір і зовсім відразу відводить ока: “У Люси було якесь інше, незрозуміле життя”. Варвара частіше бувала в матері й ще зберегла в душі залишки чуйності милосердя – вона розуміє, що не можна залишати Ганну зараз. Невипадково саме їй баба хоче доручити стародавній обряд оплакування. Але й Варвара теж втратила багато чого, що було колись частиною її самою, частиною її серця, її життя. У ній відчувається слабохарактерність, що і змушує підкоритися рішенню інших.

Ганна усвідомлює свою непотрібність дітям і єдине, чого тепер хоче, скоріше вмерти. Умерти, щоб звільнити своїх дітей від тяжкої для них необхідності залишатися поруч із нею – навіть в останні свої мінути вона думає про те, як би не доставляти їм незручності, не бути для них тягарем. Умерти, щоб не бачити того, як змінилися, зачерствіли душі її улюблених “дітлахів”. “Вона лежала потерянно й безпомічно, у повнім заціпенінні, і геть усе їй тепер було байдужно”. “Вона обридла всім, нікому не потрібна”.

Улюблениця Тетяна й зовсім не приїхала попрощатися з матір’ю. І хоча Ганна розуміє, що чекати приїзду дочки, даремно, її серце відмовляється упокоритися із цим. Тому вона так легко вірить “неправди в порятунок” Михайла, що говорить, що сам написав сестрі, начебто матері полегшало й приїжджати не потрібно.

Прожившая все своє життя заради дітей, Ганна навіть в останні мінути, навіть бачачи холодність і байдужість дочок і сина, все-таки намагається виправдати їх.

У своїй невимірній любові вона й у відсутності Тетяни “готова була винити… не дочка, а себе”. Їй здається, що вона мало зробила для Тани, недостатньо любила її: “Що вона зробила для того, щоб свидеться з Таньчорой?.. Хоч би палець об палець ударила…” Точно так само, згадуючи трьох загиблих на війні дітей, мати картається за те, що втратила їх “сама, по своєму недогляді”. “Що вона повинна була робити, щоб зберегти їх, вона не розуміла й тепер, але щось, напевно, робити треба було, а не сидіти сложа руки й не чекати в моря погоди”.

Дивна совісність, чесність, мудрість, терплячість Ганни, її спрага життя, всепоглинаюча любов до дітей настільки контрастують із черствістю, холодністю, байдужістю, щиросердечною порожнечею й навіть жорстокістю її дітей, що болем урізаються в наші серця розпачливі слова матері, що благає рідних їй людей не їхати, залишитися хоч на небагато.

“Помру я, помру. Від побачите. Седни ж. Перегодите чутельку. Я говорю вам, що помру, і помру”. Але навіть цей лемент душі не здатний торкнути серця дітей. Вони вважають слова Ганни звичайної старушечьей балаканиною й, не дочекавшись смерті матері, роз’їжджаються по будинках. Зайняті собою, що думають тільки про свої справи, стурбовані порожньою суєтою, вони не побачили, не відчули, що незабаром піде з життя їхня мати.

Жорстоко, безжалісно й різко звучать слова Михайла: “Ти думаєш, чому вони на мене накинулися? Тому що зляться: я їх з місця зняв… а мати візьми та й не помри”. Але такими протверезними, що обдають льодовим холодом стають ці слова! Тому що виражають щире положення речей, розкривають щире відношення дітей до матері, що виростила, що виховала їх, що відпустила в доросле, самостійне життя.

З від’їздом дітей обриваються останні нитки, що зв’язують Ганну з життям. Тепер ніщо не тримає її, нема чого стало жити, у серце згас вогонь, що зігрівав і освится її дні. Вона вмерла в ту ж ніч. “Діти затримали її на цьому світлі. Виїхали діти – пішла життя”. У своєму добутку В. Г. Распутін не просто повідав нам про долю баби-матері, про її нелегке життя. Він не просто показав всю широту її великої душі. І не просто намалював страхаючою своєю правдивістю й актуальністю картину взаємин “батьків” і “дітей”.

Письменник розкрив всю глибину проблеми зміни поколінь, відбив вічний круговорот життя, утягнув нас у цей круговорот і змусив усвідомити всі моральні аспекти цієї проблеми. Навряд чи найдеться на землі людин, якого не торкнула б Історія матері, не розбудила б у душі увага до старих, бажання бути більше чуйними й вдячними. Автор прагне навчити людей доброті, жалю, милосердю, терплячості, прагне виховати в нас почуття відповідальності, почуття боргу, розбудити нашу совість. Адже ми все в боргу друг перед іншому, особливо – перед старшими поколіннями. А свідомість боргу – це відчуття провини, що і штовхає нас до “людської стежки”, штовхає до моральності, до совісті.

“Багато наших пороків тому й відбуваються, що ми позбавлені цього почуття провини”, – затверджував В. Распутін. Саме цю думку проводить він через всю свою творчість, доводячи, напевно, до максимального розжарення в повісті “Останній строк”.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Тема “батьків” і “дітей” у повісті В. Г. Распутіна “Останній строк”

Categories: Нові твори

Links