Морально-філософські проблеми в повісті Распутіна “Останній строк”

Так, Ганна не боїться вмерти, більше того – вона готова до цього останнього кроку, тому що вже утомилася, почуває, що “изжилась до самого денця, википіла до останньої крапельки” (“Вісімдесят років, як видно, одній людині все-таки багато, якщо вона поизносилась до того, що тепер тільки взяти так викинути…”). І немудро, що утомилася, – все життя бігцем, на ногах, у праці, у турботах: дітлахи, будинок, город, поле, колгосп… І от прийшов час, коли сил не залишилося зовсім, хіба що попрощатися з дітьми. Ганна не уявляла собі, як це вона

може піти назавжди, не побачивши їх, не сказавши їм прощальних слів, не почувши напоследок їхніх рідних голосів. Ионины приїхали – ховати: Варвара, Ілля й Люся. Настроїлися саме на це, тимчасово одягши думки в належному випадку одягу й закривши дзеркала душі темною тканиною майбутнього розставання. Кожний з них по-своєму любив матір, але всі вони однаково отвыкли від її, давно відділилися, і те, що зв’язувало їх з нею й між собою, перетворилося вже в щось умовним, прийнятим розумом, але не зачіпає душу. Вони зобов’язані були приїхати на похорони й виконати цей обов’язок.

Задавши із самого початку добутку

філософський настрой, повідомлений уже однією присутністю смерті поруч із людиною, В. Распутін, не знижуючи цього рівня, коли мовлення заходить уже й не про Ганну, але, може бути, саме з філософської насиченості черпаючи тонкий психологізм, створює портрети дітей баби, з кожною новою сторінкою доводячи їх до філігранності. Складається враження, що цією скрупульозною роботою, цим відтворенням дрібних подробиць їхніх осіб і характерів він відтягає й саму по собі смерть баби: не може ж вона вмерти, поки читач не побачить навіч, до останньої зморщечки, тих, кого вона народила, ким пишалася, хто, нарешті, залишається замість її на землі й буде продовжувати її в часі. Так і співіснують вони в повісті, думки Ганни й учинки її дітей, те – зрідка – зближаючись, майже до зіткнення, те – частіше – розходити до невидимих далечіней. Трагізм не в тім, що вони її не розуміють, а в тім, що їм у голову не приходить, що таки не розуміють. Ні її, ні самого моменту, ні тих глибинних причин, які можуть керувати станом людини мимо його волі, бажання.

Так для кого ж вони зібралися тут: для матері або для себе самих, щоб не виглядати в очах односільчан байдужими? Як і в “Грошах для Марії”, Распутіна тут хвилюють етичні категорії: добро й зло, справедливість і борг, щастя й моральна культура людини, – але вже на більше високому рівні, тому що вони сусідять із такими цінностями, як смерть, сенс життя. І це дає письменникові можливість на прикладі вмираючої Ганни, у якій екстракту життя більше, ніж у її живих дітях, глибоко досліджувати моральна самосвідомість, його сфери: совість, моральні почуття, людське достоїнство, любов, сором, співчуття. У цьому ж ряді – пам’ять про минуле й відповідальність перед ним. Ганна чекала дітей, почуваючи настійну внутрішню потребу благословити їх на подальший шлях по життю; діти квапилися до неї, прагнули як можна тщательней виконати зовнішній борг – невидимий і, бути може, навіть неусвідомлюваний у всій його повноті. Цей конфлікт світорозумінь у повісті знаходить своє вираження, насамперед, у системі образів. Не дано вирослим дітям зрозуміти трагізм виявленого їм надламу й прийдешнього розриву – так що ж поробити, коли не дано? Распутін з’ясує, чому так трапилося, чому вони – такі? І зробить це, підводячи нас до самостійної відповіді, дивним по психологічній вірогідності живописания характерів Варвари, Іллі, Люси, Михайла, Таньчоры.

Ми повинні побачити кожного з них, познайомитися з ними ближче, щоб зрозуміти, що ж відбувається, чому це відбувається, хто вони, які вони. Без цього розуміння нам важко буде вловити причини майже повного відходу з баби сил, до кінця усвідомити її глибокі філософські монологи, часто викликані уявним звертанням саме до них, дітям, з якими в житті Ганни зв’язане головне.

Їх важко зрозуміти. Але їм-те здається, що вони себе розуміють, що вони праві. Які сили дають упевненість у такій правоті, чи не та моральна тупість, що відбила їхній колишній слух – адже був же він колись, був?! Від’їзд Іллі й Люси – від’їзд назавжди; тепер від села до міста буде не один день шляху, а – вічність; і сама ріка ця перетвориться в Лету, через яку Харон перевозить душі померлих тільки з одного берега на інший, і ніколи – назад. Але для того, щоб зрозуміти це, треба було зрозуміти Ганну.

А діти її виявилися неготовими зробити це. І не зрячи на тлі цих трьох – Варвари, Іллі й Люси – Михайло, у будинку якого й доживає своє століття мати (хоча вірніше було б – він у її будинку, але все змінилося в цьому світі, полюси змістилися, деформувавши причинно-наслідкові зв’язки), сприймається як натура найбільш милосердна, незважаючи на свою грубуватість. Ганна сама “не вважала Михайла краще інших своїх хлопців – ні, така їй випала доля: жити в нього, а них чекати щоліта, чекати, чекати… Якщо не брати трьох років армії, Михайло увесь час був біля матері, при ній женився, став мужиком, батьком, як всі мужики, заматерел, при ній всі ближче й ближче підступав тепер до старості”. Бути може, тому Ганна й наближена судьбою до Михайла, що він ближче всіх до неї ладом свого мислення, структурою душі. Однакові умови, у яких вони з матір’ю живуть, довге спілкування, що поєднує їхня спільна праця, одна на двох Природа, що наштовхує на подібні зіставлення й думки, – все це дозволило Ганні й Михайлу залишитися в одній сфері, не розриваючи уз, і з тільки родинних, кревних, перетворюючи їх і у свого роду преддуховные. Композиційно повість побудована так, що ми бачимо прощання Ганни з миром по висхідної, – прощання як неухильне наближення до самого значного, після зустрічі із чим все інше здається вже дрібним, суєтним, що ображає собою цю, розташовану на вищому щаблі сходів прощання, цінність. Спочатку ми бачимо внутрішнє розставання баби з дітьми (не випадково Михайло, як вищий по духовних якостях серед них, буде останнім, кого вона побачить), потім треба її розставання з хатою, із природою (адже очами Люси ми бачимо ту ж природу, що й Ганна, поки вона була здорова), після чого наступає черга розлуки з Миронихой, як із частиною минулого; і передостанній, десята, глава повести присвячена головному для Ганни: це – філософський центр добутку, пройшовши який, в останній главі, ми зможемо спостерігати лише агонизацию сім’ї, її моральний крах.

Після того, що Ганна випробувала, по-особливому сприймається остання глава, що символізує й останній же, “зайвий”, день її життя, у який, по власній думці, “вона не мала права заступати”. Происходящее в цей день представляється дійсно суєтн і агонічним, будь те навчання недотепної Варвари обвыванию на похоронах або несвоєчасний, зухвалий від’їзд дітей. Мабуть, Варвара могла б механічно завчити прекрасне, глибоке народне голосіння. Але навіть якщо б вона й завчила ці слова, однаково не зрозуміла б їх і не дала їм користі. Та й заучувати не довелася: Варвара, пославшись на те, що хлопців залишили одних, їде. А Люся й Ілля й зовсім не пояснюють причину своєї втечі. На очах валить не тільки сім’я (вона давно розвалилася) – валять елементарні, фундаментальні моральні підвалини особистості, перетворюючи внутрішній мир людини в руїни. Останнє прохання матері: “Помру я, помру. Від побачите. Седни ж. Перегодите чутельку, перегодите. Мені ниче боле не треба. Люся! І ти, Іван! Перегодите. Я говорю вам, що помру, і помру” – останнє прохання ця залишилася непочутої, і це даром не пройде ні Варварі, ні Іллі, ні Люсе. Це був для них – не для баби – останній з останніх строків. На жаль… Уночі баба вмерла.

Але ми-те всі поки залишилися. Як кличуть нас – не Люсями чи, Варварами, Таньчорами, Ильями? Втім, не в ім’ї справа. І бабу при народженні могли назвати Ганною


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Морально-філософські проблеми в повісті Распутіна “Останній строк”

Categories: Нові твори

Links