Повести В. Распутіна

Стрижневу лінію Творчості одного з визнаних майстрів “сільської прози” Валентина Распутіна (рід. 1937) становить дослідження конфлікту між мудрим мироотношением і немудрим – чи метушливим, зовнішнім, чи бездумним – існуванням. На початку цієї лінії коштує повість “Останній строк” (1970). І вже тут Распутін шукає глибинні коріння його конфлікту, що цікавить. Щоб представити повно й “рівноправно” обоє конфронтуючого полюса, автор диалогизирует оповідальний дискурс: у повісті є голос голос безособового автора-оповідача, безпосередньо,

що драматично зображує сцени в будинку Ганни, її дітей, їхнє поводження, а з іншого боку – погляд, думка й почуття самої Ганни, передані з максимальною близькістю до зони мовлення героїні формами невласно-прямого мовлення. Дві суб’єктні форми оповідання відповідають двом полюсам конфлікту. Це створює ілюзію рівноправного прения сторін, роздумливого пошуку істини шляхом зіставлення протилежних позицій. Але насправді авторські симпатії споконвічно віддані однієї зі сторін, інша – із самого початку з’являється в негативному світлі.

Далеко не випадково тим, що зібралися в будинку з нагоди

смерті матері дітям відведене безособове пряме оповідання автора: адже їхній духовний мир бідний, вони втратили вдячну пам’ять, у хаосі будней вони обірвали зв’язок із Природою (а мати в повісті Распутіна – це і є Природа, мати, що дає життя й мир). І оповідач із якоюсь бридливою старанністю описує, як навіть у трагічні годинники вмирання Ганни вони стурбовані жахливо дрібними турботами – Люся, наприклад,


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Повести В. Распутіна

Categories: Нові твори

Links