Основні теми й ідеї лірик А. Т. Твардовского
Поезія Олександра Твардовского стала однієї з яскравих сторінок історії чи росіянцітератури XX. століття. Сама доля цього чолостоліття й поета глибоко символична. А. Твардовский увійшов у літературу в рєредине 1920-х років У ранній період творчества поет оспівував нове сільське життя, колгоспне будівництво, одну зі своїх ранніх поем назвав “Шлях до социализму”. У його віршах того років відкрито звучить відказ від вікових традицій: Замість цієї дідівської цвілі З кута буде Ленін дивитися.
Підсумком цього періоду стала поема “Країна
Про нелегку долю цієї сім’ї, судьбе типової, що осягла багатьох, можна довідатися сьогодні зі спогадів брата А. Т. Твардовского Івана, опублікованих кілька років назад. У віршах же сина “кулака” ці трагічні мотиви не знайшли відбиття – він писав так, як у двадцяті й тридцяті роки від нього вимагали й очікували, можливо, щиро вірячи, що на цих шляхах народ знайде своє щастя. Поворотними для поета А. Твардовского стали роки Великої Вітчизняної війни, що він пройшов фронтовим корреспондентом.
У воєнний час поетичний голос його здобуває ту силу, ту дійсність переживаний, без якої неможливо настоящее творчість. Вірші А. Твардовского венних років – це хроніка фронтового життя, що складалася не тільки з подвигів, але й з армійського побуту (наприклад, вірш “Армійський швець”), і ліричні схвильовані спогади про рідну Смоленщину, пограбованої й ображеним ворогами землі, і вірші, близькі до народної пісні, написані на мотив “Позарастали стібки – доріжки…”. У віршах поета військового років звучить і философское осмислення людської долі в дні всенародної трагедії. Так, в 1943 році написаний вірш “Два рядки”.
Воно навіяно випадком з кореспондентської жизні Твардовского: два рядки із записної книжки нагадали йому про бійця-парубійкові, якого бачив він убитим, лежачим на льоді ще в ту, незнамениту війну з Фінляндією, що передувала Великої Отечественний. І подвигу він не зробив, і війна незначна, але життя йому була дана єдинийственная – через неї-те й осягає художникнув справжню трагедію всякої війни, виникає пронизливе по силі ліризму відчуття необоротності втрати: Мені шкода тої долі далекої, Начебто мертвий, самотній Начебто це я лежу… Уже після війни, “в 1945-1946 роках, Твардовский створює, може бути, найдужчий свій добуток про війну – “Я вбитий під Ржевом”. Бої під цим горобудинок були самими кровопролитними в истории війни, стали її найтрагічнішою сторінкою. Весь вірш – це страстний монолог мертвого, його звертання до живого.
Звертання з того світла, обращение, на яке має право лише мертвий – так судити про живий, так строго требовать від них відповіді. Вірш заворожує ритмом своїхніх анапестів, воно задоволено велике по объему, але читається на одному подиху. Прапорительно, що в ньому кілька разів звучить слов, що сходить до глибоких історичних шарів, традиціям давньоруського воїнства, традиціям християнським. Це обращение “брати”. У роки війни створена А. Твардовским і сатравня знаменита його поема “Василь Теркин”.
Її герой став символом російського солдата. Образ – гранично узагальнений, собирательний, народний характер у кращих його проявах. І разом з тим Теркин – це не абстрактний ідеал, а жива людина, вазілий і лукавий співрозмовник.
У його образі зединились і найбагатші літературні й фольклорні традиції, і сучасність, і автобіографічні риси, що ріднять його з автором (недарма він смоленський, та й у памятнике Теркину, що нині намереваются поставити на його рідній землі, зовсім не випадково вирішено позначити портретна подібність героя і його творця). Теркин – це й боєць, герой, роблющий фантастичні подвиги, описані із властивому фольклорному типу повествования гіперболічністю (так, у главі “Хто стріляв?” він із гвинтівки збиває вражеский літак), і людина надзвичайної стійкістки – у главі “Переправа” розказана про подвиг – Теркин перепливає крижану ріку, щоб доповісти, що взвод на правом бережу, – і вмілець, майстер на всі руки.
Написана поема з тої дивної классической простотою, що сам автор обозначил, як творче завдання: Нехай читач імовірний Скаже із книжкою в руці: – От вірші, а все понятно, Усе російською мовою. Пізніше творчість А. Твардовского, його вірші 1950-1960 років – одна із самих прекрасних сторінок російської поезії XX століття. Досить сказати, що вони витримують таких нелегких сусідів, як вірші А. Ахматовій, Б. Пастернаку, а це під силу далеко не кожному, треба бути дуже більшим художникому, щоб не втратитися серед таких талантов.
Не можна хоча б коротко не сказати про те, що в ці роки поет стає центральною фігурою всього прогресивного, чим було богата літературне життя. Журнал “Новий мир”, що редагував А. Твардовский, так і ввійшов в історію літератури як “Алевий мир” Твардовского”. Ліричний герой його пізньої поезії – це насамперед мудра людина, размишляющий про життя, про час. Наприклад, стихотворение “Ніколи мені над собою измиваться…
“, де головним порятунком людини від лиха стає праця, творчість. Над традиційною темою поета й поезії роздумує ліричний герой А. Твардовского в багатьох віршах, наприклад, у добутку 1959 року “Жити б мені з ловьем-одинаком…” И все-таки головна, сатравня хвора тема – тема історичної памяти, що пронизує його лірикові 1950- 1960 років.
Це й пам’ять про загиблим на війні. Їм присвячений вірш, которої сміло можна назвати однієї з вершин російської лірики XX століття: Я знаю, ніякої моєї провини В тім, що інші не прийшли з війни. У тім, що вони, хто старше, хто моложе – Залишилися там і не про тім же мовлення, Що я їх міг, але не зумів зберегти – Мовлення не про те, але все-таки, все-таки, все-таки…
У фіналі вірша – цілий мир человеческих переживань, ціла философия, що могла сформуватися в людей, що пережили стільки страшних і жестоких випробувань, що кожний уцілілий відчував це як чудо або нагороду, може бути, незаслужену. Але особливо гостро переживає поет ті етапи історії, які перекреслили життя його сім’ї, його народителий. У цьому й пізніше покаяння, і осознание особистої провини, і висока мужність художника. Цій темі присвячені такі провинищення А. Твардовского, як поема “По праву пам’яті”, цикл віршів “Пам’яті матіри”.
У ньому через долю матері він рассказивает про ціле покоління. Віковий уклад життя виявляється зруйнованим. Замість звичного сільського цвинтаря – неприютний цвинтар у далеких краях, замість переїзду через ріку, символу весілля, – “інші перевози”, коли людей з “землі рідного краю вдалину спровадила пора”. У поемі, написаної в 1966-1969 роках і опублікованої вперше в нашій країні в 1987 році, поет міркує про долю свого батька, про трагедію тих, хто із самого народження був відзначений як “дитина ворожих кровий”, “кулацкий синок”. Ці міркування знаходять філософське звучання, і вся поема звучить застереженням: Хто ховає минуле ревниво, Той навряд чи з майбутнім у ладі…
Поезія А. Твардовского – це мистецтво в найвищому змісті слова. Вона ще чекає справжнього прочитання й розуміння
(2 votes, average: 5.00 out of 5)