Основні теми і ідеї лірики А. А. Фєта
В особистості Афанасія Фєта дивним образом зійшлися дві абсолютно різних людини: огрубілий, сильно тертий, битий життям практик і натхненний, нестомний буквально до останнього подиху (а вмер він у віці 72 років) співак краси й кохання. Син дрібного німецького чиновника, Фєт був за хабар записаний сином орловського поміщика Шеншина, що відвіз матір поета від його батька. Але обман розкрився, і Фєт протягом багатьох років випробовував на собі, що значить бути незаконнонародженим. Головне, що він втратив при цьому статус дворянського сина.
Він
Тільки у світі і є, що тінистий Дрімаючих кленів намет. Тільки у світі і є, що променистий Дитячий замислений погляд… Тільки у світі і є цей чистий Уліво, що біжить проділ.
Філософською його лірику назвати важко. Світ поета дуже вузький, але який же він прекрасний, повний добірності. Бруд життя, проза й зло життя не проникали в його поезію ніколи. Чи прав він у цьому? Видимо, так, якщо бачити в поезії “чисте мистецтво”. Краса й повинна бути головною у неї. Геніальна лірика природи Фєта: “Я прийшов до тебе із привітом…”, “Шепіт. Боязке дихання…”, “Який смуток! Кінець алеї…”, “Цей ранок, радість ця…”, “Чекаю я, тривогою обійнятий…” і безліч інших ліричних мініатюр. Вони різноманітні, несхожі, кожна виявляє собою неповторний шедевр. Але є загальне: в усіх них Фєт затверджує єдність, тотожність життя природи й життя людської душі. І поневолі замислюєшся: де джерело, звідки ця краса? Чи твір це Батька небесного? Або джерело всього цього – сам поет, його вміння бачити, його світла, відкрита красі душа, яка щомиті готова славити навколишню красу? У своїй ліриці природи Фєт виступає як антинігіліст: якщо для тургеневського Базарова “природа не храм, а майстерня, і людина в ній працівник”, те для Фєта природа – єдино храм, храм насамперед кохання, і а по-друге – храм для натхнення, розчулення й молитви краси. Якщо для Пушкіна кохання було проявом вищої повноти життя, то для Фєта кохання це єдиний зміст людського буття, єдина віра. У нього і сама природа любить – не разом з людиною, а замість неї (“У димці-невидимці”). У той же час Фєт вважає людську душу часткою небесного вогню, божою іскрою (“Не тим, Господь, могутній, незбагненний…”), яка послана людині для одкровень, дерзань, натхнення (“Ластівки”, “Вчися в них – у дуба, у берези…”). Дивні пізні вірші Фєта, 80- 90-х років. Старий у житті, в поезії він перетворюється в гарячого юнака, у якого усі думки про одне – про кохання, про буйство життя, про трепіт молодості (“Ні, я не змінив…”, “Люби мене! Як тільки твій покірний…”, “Ще люблю, ще нуджуся…”). Візьмемо вірш “Я тобі нічого не скажу…”, у якому висловлена думка про те, що мовою слів не можна передати життя душі, тонкості почуття. Тому любовне побачення, як завжди, в оточенні розкішної природи, відкривається мовчанням: “Я тобі нічого не скажу…”. Другий рядок уточнює: “Я тебе не стривожу нітрохи”.
Так, як свідчать інші вірші, його кохання може й стривожити, схвилювати незайману душу його обраниці. Є й інше пояснення, воно в останньому рядку другої строфи: його “серце цвіте”, подібно нічним квітам, про які повідомляється на початку строфи. “Я тремчу” – від чи нічного холодку або від якихось внутрішніх щиросердечних причин. І тому кінець вірша дзеркально повторює початок: “Я тебе не стривожу нітрохи, я тобі нічого не скажу”. Вірш залучає тонкістю й добірністю виражених в ньому почуттів і природністю, неголосною простотою їх словесного вираження.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)