Окрилений образ “Чайки” Чехова

Окрилений образ “Чайки” став у російському мистецтві символом перемоги людського духу над всіма труднощами життя. Заклик Чехова “не боятися життя” був спрямований проти буржуазного мистецтва, що завжди відчувало страх перед життям, те прикрашаючи її, те йдучи від її в тупики, звідки немає виходу. “Ви знайшли свою дорогу, ви знаєте, куди йдете, а я усе ще ношуся в хаосі мрій і образів, не знаючи, для чого й кому це потрібно”, – говорить Ніні у фіналі п’єси Треплев, ка. до би підбиваючи підсумок роздумам автора. У жовтні 1896 року

аЧайка” була поставлена иа сиене Олександрійського театру в Петербурзі, того самого театру, у якому був зустрінутий: злістю гоголєв’ ский “Ревізор” і обсвистаний “Одруження”.

Ранком у день спектаклю Антон Павлович зустрічав на вокзалі сестру, що приїхала з Москви,

– Дарма ти приїхала – говорив він, ідучи з Марією Павлівною по пероні,-п’єса провалиться

Вид у нього був похмурий і похмурий. Увійшовши ввечері в зал, Чехов обвів поглядом ряди був присутній майже весь літературний Петербург. Але більша частина публіки навряд чи знала про існування Чехова. “Чайка” давалася в бенефіс

комічної акторки Левкеевой, улюблениці ділків, прикажчиків, гостинодворских купчиков. Шанувальники її таланта прийшли в театр повеселитися: Левкеева вміла смішити. При перших же репліках зал завмер у здивуванні: на сцені якась дівиця, що нюхає тютюн, учитель, що міркує про своє важке життя: “Я одержую всього 23 рубля на місяць”. У партері хихикнули, ложі відгукнулися сміхом. Перші ряди заворушилися, заговорили, демонстративно повертаючись спиною до сцени. Актори розгубилися, що заглушають шумом репліки звучали непевно. Коли Зарічна – Комиссаржевская1 вимовила перші слова свого монологу, у залі не сміялися – реготали

Завіса Опустився під свистки, шиканье, люте тупання ніг. Чехів, блідий від хвилювання, устав, Він удивлявся в обличчя знайомих літераторів і не дізнавався їх. Що криється в очах цих людей, які вчора ще посміхалися йому, ловили кожне його слово? Чому ці люди уникають його погляду? І расфранченная публіка бенефісу й літературна братії Петербурга в небаченій єдності відстоювали в цей вечір старе, віджиле свій вік мистецтво, проти якого піднявся Чехов. Недосвідчені в питаннях літератури глядачі співчутливо прислухалися до нарочито голосних голосів журналістів:

Неподобство! Писав би вуж краще свої оповідання! Де він знайшов у Росії таких людей? Ні зав’язки, ні розв’язки, ні характерів!

Чехов пішов з театру, не дочекавшись кінця спектаклю. Довго бродив він один по чужому, холодному місту. Ранком Антон Павлович, не попрощавшись ні з ким, виїхав додому. Його проводжав письменник Потапенко. Чохол був спокійний, жартував, але в очах у нього застиг біль

– Кінчено, – говорив він, коштуючи на площадці вагона,- більше ніколи не буду писати п’єс

“Не води мовлення про театр, – писав Гоголь своєму другові Погодину, вражений злісними нападками критики на “Ревізора”,- крім мерзенностей нічого не з’єднується з ним”. Незабаром після постановки своєї комедії Гоголь виїхав за кордон бідувати” образу. Чехів був твердіше й сильніше. Уже на інший день, повернувшись у Мелихово, Антон Павлович увійшов у колію звичної йому життя: приймав хворих, клопотав про книги для таганрозької бібліотеки, готувався до народного перепису. Місяць, через Антон Павлович уже спокійно вспомина л про “величезний неуспіх” “Чайки”, але почуття образи залишилося на вію життя. До повідомлень про те, що “Чайку” пройшла з успіхом у Києві, Ростові, Астрахані, Новочеркаську й Таганрозі, Чехов ставився стримано й недовірливо.

“Я тепер покійний, настрій у мене звичайне, – писав він, – але всі я не можу забути того, що було., як не міг би забути, якби, наприклад, мене вдарили”.

Провал “Чайки” важко відбився на здоров’я письменника. У березні 1897 року він приїхав на кілька днів і а Мелихова в Москву. За обідом у ресторані “Ермітаж” в Антона Павловича заюшила горлом кров. Суворин відвіз, його до себе в готель. Як лікар, Чехов розумів свій стан. “Хворий сміється й жартує, по своєму звичаї, – писав у своєму щоденнику Антона, що відвідав, Павловича Суворин, – отхаркивал кров у велику склянку. Але коли я сказав, що дивився, як ішов лід по Москв-ріці, він змінився в особі й сказав; “Хіба ріка рушила?” Йому, імовірно, спало на думку, чи не має зв’язок ця ріка, що розкрила, і його кровохаркання. Кілька днів назад він говорив мені: “Коли мужика лікуєш від сухоти, він говорить: “Не допоможе. З весняної горілок піду”.

Восени 1897 року він виїхав за порадою лікарів у Ніццу. те були тривожні для Франції дні. Ішов розбір справи Дрейфуса. Офіцер Французького Генерального штабу Альфред Дрейфус, єврей гто національності, був обвинувачений у шпигунстві на користь Німеччини й на підставі документів, сфабрикованих дійсним зрадником майором Эстергази присуджений військовим судом до довічної каторги, Реакційна вояччина вирішила скористатися справою Дрейфуса для розпалення шовіністичних настроїв. У захист Дрейфуса виступив відомий французький письменник Золя. Він опублікував у газеті відкритий лист президентові Франції, озаглавлене “Я обвинувачую”. У цьому листі були названі щирі винуватці злочину. Золю обвинуватили в наклепі й присудили до тюремного ув’язнення, Письменник змушений був бігти за границю

Газета “Новий час” цілком підтримала мракобісів, що почали шахрайську справу проти Дрейфуса. Давно переставши бути співробітником “Нового часу”, Антон Павлович лро должал підтримувати дружні відносини із самим – Сз’вориним, усе ще вірячи, що Суворин сам по собі, а його газета сама по собі. Відношення з Але в ого часу” до справи Дрейфуса відкрило Антонові Павловичеві щира особа його багаторічного друга. Розрив між ними став неминучий. Час, коли Чехов відокремлював себе від політики, пройшло. Разом із суспільним підйомом у Росії росла й політична свідомість письменника

У Ніцці було тепло, сонячно. У дворі пансіону для росіян, де жив письменник, цвіли олеандри, на вулицях продавали оберемки запашних квітів. А Чехов нудьгував по осінньому російському небу, по сіренькій московській погоді. Покоївки в готелі, обслуговуючи постояльців, безупинно посміхалися, і від цієї застиглої, як маска, посмішки Антонові Павловичеві робилося не по собі. Посміхалися й злиденні на вулицях, простягаючи руки: вони намагалися зберегти пристойний вид. Звертаючись до них, їх називали, як і всіх інших, “пан”, “пані”, але подавали скупо. У Ніццу з’їжджалися багаті люди із усього миру. За свої гроші вони вимагали не тільки комфорту й розваг, але й ілюзії, що в цьому світі все благополучно. Антон Павлович зустрів у Ніцці земляків: історика М. Ковалевского, художника Якоби, письменника Потапенко, артиста Южина-Сумбатова. Це б чи приємні Антонові Павловичеві люди, але при думці про те, що кожний з них може в будь-яку хвилину виїхати від обридлої солоденької краси Ніцци на північ, у Россикэ, він починав себе почувати каторжником, прикутим хворобою кюгу.

Як завжди, Чехову працювалося на чужій стороні важко. “Стіл чужий, ручка чужа й те, що пииту, здається мені чужим… – скаржиться він у листі. – Почуваєш себе так, точно повішений за одну ногу вниз головою”. У травні Антон Павлович повернувся Вмелихово.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Окрилений образ “Чайки” Чехова

Categories: Нові твори

Links