Образ поета й тема творчості в лірику А. С. Пушкіна
Подання А. С. Пушкіна про самі значні життєві цінності відбилися у віршах про волю, любов і дружбу, про творчість. Ці ліричні Теми представляють різні сторони цільної, гармонічної особистості. Вони взаємодіють, становлячи єдине коло міркувань поета про те, що йому особливо дорого. Із усього різноманіття тим виділяється тема Поета. Ніхто із сучасників Пушкіна не писав так багато про Поета, про його справу, про його відносини з миром. У пушкінській ліриці на цю тему виділяються своєрідні поетичні маніфести: “Розмова книгопродавца з поетом”
В “Розмові книгопродавца з поетом” створений образ поета-романтика. Він протипоставлений “юрбі”, тому що створює свої добутки для себе, не за плату:
Блаженний, хто про себе таїв
Душі високі созданья
И від людей, як від могил,
Не чекав за почуття воздаянья!
Слава, популярність для романтичного поета – суєта. Поезія над усе земного. Вдохновенье не продається, воно – вираження волі. Книгопродавец не погоджується
Наше століття – торгаш. У це століття залізний
Без грошей і волі немає.
Романтична воля й романтична безкорисливість усього лише ілюзія, горда поза, далека від реального життя. Книгопродавец не заміряється на внутрішню волю поета. Він знаходить вихід, що може влаштувати і його, і поета:
Дозвольте просто вам сказати:
Не продається вдохновенье,
Але можна рукопис продати.
У вірші “Поет” Пушкін показує художника слова складною істотою, відзначеною Богом, але в той же час звичайною, земною людиною. Коли Бог посилає йому натхнення, поет перетворює, прокидається його душа:
Душу поета стрепенеться,
Як, що пробудився орел.
Він стає гордим, “дик і суворим”, тобто поринає в себе, у свої творчі Думи. Поет не може творити, перебуваючи серед звичайних людей, у мирській суєті. Натхнення вимагає самітності, волі від повсякденності. Згадаємо чудові слова з вірша “19 жовтня” (1825г):
Служенье муз не терпить суєти;
Прекрасне повинне бути величаво…
Поет біжить від суєти, щоб стали “живее творчі сни”. Почути мир і виразити його в слові можна тільки вдалині від людського шуму й дрібних життєвих турбот. Пізніше, у вірші “Луна” Пушкін створила ємну метафору: поет – луна миру. Він чує й відбиває всі його звуки, але самого поета не може повторити ніхто.
Джерело натхнення для героя – осіння краса природи. Саме восени він відчуває підйом. У цю пору року Природа вражає царственістю, величавістю. Поет бачить момент вищого торжества природних сил: буйство фарб, “прощальну вроду”. Зів’янення природи він зображує як могутній прояв життя, як акт “творчості”. Поет кориться творчій силі природи й віддає себе у владу уяви:
И пробуджується поезія в мені:
Душу соромиться ліричним волненьем,
Тріпотить і звучить, і шукає, як у сні,
Вилити нарешті вільним проявленьем…
Поет створить свій добуток, і воно “піде” до людей. Життя поета, таким чином, – постійний відхід від миру й повернення до нього. Поет пов’язаний із землею, але він же, як сказано у вірші “Поет і юрба”, – “син небес”. Це співвідношення між людиною й поетом для романтиків неприйнятно. У Пушкіна ж, що перебороло однобічність романтичної концепції, можлива сумісність життєв і творчого почав в одній особі. У вірші “Поет” він відмовляється від романтичної ідеалізації поета. І все-таки творчість щирого художника залишається жити в століттях. Він готовий відмовитися від всіх земних благ і принести себе в жертву Аполлонові – богові мистецтва. І цю жертву Пушкін називає”священною”. Епітет пояснює думка: дарунок творчості – святий, дарунок богів, змінювати йому неприпустимо.
Творчу волю Пушкін завжди вважав умовою існування щирого поета. У вірші “Поет і юрба” даний сувору відсіч “юрбі”, “чорни”, що намагається нав’язати художникові свої погляди на мистецтво. Пушкіна створює узагальнений портрет публіки, що намагається судити про те, чого вона не може або не хоче зрозуміти. “Юрба” вимагає, щоб поет виправляв її пороки, приносив користь:
Свій дарунок, божественний посланник,
У благо нам уживай:
Серця побратимів виправляй…
Пушкін же вважає, що поетові не можна робити замовлення, указувати йому на теми для творчості. У вірші він створює ємну формулу, що розкриває абсолютну цінність поезії:
Не для життєвого волненья,
Не для користі, не для битв,
Ми породжені для вдохновенья,
Для звуків солодких і молитов.
У сонеті “Поетові” Пушкін продовжує розвивати цю думку:
Ти цар: живи один. Дорогою вільної
Іди, куди тягне тебе вільний розум,
Удосконалюючи плоди улюблених дум,
Не вимагаючи нагород за подвиг шляхетний.
Ніхто не повинен вторгатися в мир поета. Його шлях – до морального вдосконалювання. Йому важлива не оцінка “юрби”, а “вищий суд”, суд власний, самий строгий.
Образ поета в лірику Пушкіна – образ людини, здатного на “подвиг шляхетний” в ім’я мистецтва. Він позбавлений дрібного марнославства, не вимагає нагород, “вінця”. Вірність високим ідеалам мистецтва – крок до безсмертя поета. У своєму поетичному заповіті, у вірші “Я пам’ятник спорудив собі нерукотворний…” (1836г), Пушкін підбиває підсумок міркуванням про долю художника, про призначення поезії:
Веленью божию, про муза, будь слухняна,
Образи не страшачись, не вимагаючи вінця;
Хвалу й наклеп приемли равнодушно
И не заперечуй дурня.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)