Про високе призначення поета й поезії в лірику Пушкіна

Ні, весь я не вмру – душу в заповітній лірі

Мій порох переживе й тленья втече –

И славний буду я, доки в підмісячному світі

Живий буде хоч один пиит. А. С. Пушкін

Осмислення ролі літератури, мистецтва в житті суспільства – це, напевно, одне з найважливіших питань, що коштують перед письменниками й поетами. Кожний великий художник рано або пізно замислюється про те, що він залишить людям, яким цілям служила його творчість, яка взагалі роль поезії в житті народу. Ці питання не могли не хвилювати Олександра Сергійовича Пушкіна.

Його міркування на цю тему знайшли повне й глибоке відбиття в його лірику.

Ідеальний образ поета втілений Пушкіним у вірші “Пророк”. Час написання – 1826 рік. Це була важка для Пушкіна пора духовної кризи, викликаного звісткою про страту декабристів. Назва й зміст вірша дозволяють припустити звертання Пушкіна до біблійної книги пророка Исайи, що перебував у розпачі, бачачи, що навколишній його мир загруз у беззаконні й пороках. “І тоді прилетів… один із серафимів, і в руці в нього палаюче вугілля”. Ангел “видалив беззаконня” і “очистив гріх” Исайи, доручивши йому місію по виправленню людей.

Пушкін

дає в “Пророку” свою інтерпретацію біблійного сюжету. Його ліричний герой не почуває себе опоганеним беззаконням суспільства, але він не байдужий до происходящему навколо, хоча й неспроможний що-небудь змінити. Саме до такої людини є посланник Бога:

Духовної жаждою млоїмо.

У пустелі похмурої я тягнувся, –

И шестикрылый серафим

На роздоріжжі мені з’явився.

Всі образи тут істинно пушкінські, незважаючи на біблійний сюжет. Вони знайомі нам по інших його добутках. Так, в “Наслідуваннях Корану” ми зустрічаємо той же образ самотнього подорожанина:

И подорожанин втомлений на Бога нарікав:

Він спрагою нудився й тіні жадав.

У пустелі блукаючи три дні й три ночі…

Кінцівка даного циклу віршів також перегукується з відозвою й закликом до пророка:

Мужайся ж, нехтуй обман.

Стезею правди бадьоро випливай…

Мужня енергія вірша, заклик проповідувати правду людям ріднять “Наслідування Корану” з “Пророком”, але останній набагато ширше й богаче по змісту.

Можна відзначити також деякі риси “Пророка” у більше пізньому вірші Пушкіна “У годинники забав иль дозвільної нудьги…”. Духовне перетворення поета в цьому вірші перегукується з фізичним і моральним перетворенням пророка, очищеного, обпаленого в горні людських страждань.

Явище “шестикрылого серафима” в “Пророку” допомагає поетові знайти дарунок прозріння, навчитися бачити й чути те, що недоступно зору й слуху звичайних людей, осягти великі таємниці буття:

Перстами легенями, як сон,

Моїх зіниць торкнувся він.

Отверзлися віщі зіниці,

Як у переляканої орлиці.

Моїх вух торкнувся він, –

И їх наповнив шум і дзенькіт:

И почув я неба содроганье,

И горний ангелів поле,

И гад морських підводний хід.

И дольней лози прозябанье.

Відтепер для поета немає таємниць ні на землі, ні під водою. Це піднімає його над людьми, але разом з тим і накладає величезну відповідальність. У мінути творчого натхнення поет знаходить нелюдську загостреність бачення миру, він отрешается від свого звичайного стану й внутрішнім поглядом може осягти те, що недоступно звичайним людям. Дії серафима стають усе більше жорстокими, але дарунок, отриманий героєм, здобуває все більшу цінність. Нарешті настає момент найвищого духовного підйому: через ряд болісних перетворень відбувається знаходження мудрості, істини. Замість “грішного” мови серафим вкладає у вуста пророка “жало мудрыя змії”, а замість серця всуває “угль, що палає вогнем”. Поет-Пророк чує голос, що велить йому:

Повстань, пророк, і виждь, і внемли,

Здійснися волею моєї –

И, обходячи моря й землі,

Дієсловом пали серця людей.

Суворою й урочистою відозвою, що спонукує поета стать глашатаєм правди, закінчується вірш, присвячене високому суспільному й цивільному призначенню поета й поезії.

Вірш “Арион”, написане в 1827 році, відтворить в алегоричній формі трагічні події декабристського повстання. Але якщо в “Пророку” автор міркує про роль поета й поезії філософськи узагальнено, те в “Арионе” він перевіряє життєздатність своїх ідей у конкретній трагічній ситуації. Співак Арион зв’язаний зі своїми друзями спільністю поглядів, він прагне допомогти їм у їхній шляхетній справі своєю сміливою поезією. Але його друзі гинуть… А поет, незважаючи на небезпеку, продовжує виконувати свою велику місію, як щирий пророк. “Я гімни колишні співаю”, – говорить пушкінський герой.

Роздуму про швидкоплинність життя звучать у пізніх творах Пушкіна. Поет передчуває близьку загибель. Наступає час підбити підсумок своєї творчої діяльності, оцінити значення поезії. Свого роду поетичним заповітом Пушкіна виявився вірш “Пам’ятник”, написане в 1836 році. По темі цей вірш сходить до оди римського поета Горация. Перший переклад оди був зроблений М. В. Ломоносовим. Надалі ці мотиви розвивав Державін у своєму вірші “Пам’ятник”. Але різні поети по-різному оцінювали свої поетичні заслуги й зміст Творчості. Пушкіна впевнений, що до його пам’ятника “не заросте народна стежка” . Він пророчо пророкує, що його поезія стане надбанням всіх народів Росії:

Слух про мене пройде по всій Русі великої,

И назве мене всяк сущий у ній Мова,

И гордий онук слов’ян, і фін, і нині дикої

Тунгус, і друг степів калмик.

Великий росіянин поет затверджує, що право на всенародну любов він заслужив гуманністю своєї поезії, тим, що своєю лірою він будив “почуття добрі\’\’. Пушкіна дає точну й лаконічну оцінку ідейного змісту своєї творчості, підкреслює, що вся його поезія була перейнята духом волі.

Кінцівка вірша – традиційне звертання поета до своєї музи. Вона повинна бути “слухняна” “веленью Божию”, тобто голосу правди, і випливати до своєї мети, не обертаючи уваги на “хвалу й наклеп” неосвічених дурнів.

Тема самітності поета серед юрби піднімалася Пушкіним у багатьох віршах про положення поета в суспільстві. Так, у вірші “Поетові”хш писав:

Почуєш суд дурня й сміх юрби холодної,

Але ти залишися твердий, спокійний і похмурий.

А в вірші “Розмова книгопродавца з поетом” ми зустрічаємо ті ж вираження, коли Пушкін міркує про славу:

Що слава? чи шепіт читця?

Гоненье ль низького невігласа?

Иль замилування дурня?

Не треба думати, що Пушкін звеличував себе над людьми, говорячи про “невігласів” і “дурнях”. Він просто підкреслював незалежність своїх суджень, своє право поета йти туди, “куди тягне його вільний розум”. І отут Пушкін висловився однозначно. Візьмемо його вірш “З Пиндемонти”. Бути вільним, по Пушкіну – значить стояти осторонь від суспільних хвилювань, не ототожнюючи себе з жодною із соціальних груп:

Залежати від царя, залежати від народу –

ЧиНе всі нам дорівнює? Бог з ними.

Нікому

Звіту не давати, собі лише самому

Служити й догоджати; для влади, для лівреї

Не гнути ні совісті, ні помислів, ні шиї;

По примсі своєї скитаться тут і там,

Дивуючись божественним природи красам,

И перед созданьями мистецтв і вдохновенья

Тріпотячи радісно в захватах умиленья.

От щастя! От права…

Муза поета віддано й відважно служила волі, красі, добру, справедливості. Це чи не сутність і роль щирої поезії?


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Про високе призначення поета й поезії в лірику Пушкіна

Categories: Нові твори

Links