Тема життя й смерті в лірику А. С. Пушкіна

У своїй творчості А. С. Пушкін не раз зверталася до Теми життя й смерті. Багато хто його добутки піднімають цю проблему; як кожна людина, поет намагається зрозуміти й осмислити навколишній світ, осягти таємницю безсмертя.

Еволюція світогляду, сприйняття життя й смерті Пушкіна йшла протягом усього творчого шляху поета.

У ліцейські роки Пушкін впивається своєю молодістю, його вірші не обтяжують думки про смерть, про безвихідність життя, він безтурботний і весел.

Під стіл холодних мудреців,

Ми полем опануємо,

Під стіл учених

дурнів!

Без них ми жити вміємо,

Писав юний поет у вірші “Бенкетуючі студенти”, 1814 рік. Ті ж мотиви звучать у добутку 1817 року “Кривцову”:

Не лякай нас, милий друг,

Труни близьким новосіллям:

Право, нам таким неробством

Займатися ніколи.

Юність повна життя – життя повне радості. Девіз всіх ліцеїстів: “Поки живеться нам, живи!..” У захопленій радості, радісному забутті, здається, проходять дні Пушкіна. І серед цих насолод юності поет пише “Мій заповіт друзям”, 1815 рік. Звідки думки про смерть виникають у зовсім ще недосвідченого, що не познали життя поета? І хоча вірш повністю

відповідає анакреонтическому настрою ліцеїстів, епікурейської філософії, що зробила вплив на лірику того періоду, у ньому звучать і елегійні мотиви сумуй, романтичного самітності:

И нехай на труні, де співак

Зникне в гаях Гелікона,

Напише випадний ваш різець:

“Тут дрімає юнак – мудрець,

Вихованець млостей і Аполлона”.

Тут, правда ще дуже невиразно, покладений початок тому творчому шляху, що приведе поета до написання “Пам’ятника”, і тут же, може бути вперше, Пушкін замислюється про безсмертя.

Але от ліцей за, і поет вступає в нове життя, його зустрічають уже більше серйозні, реальні проблеми, жорстокий мир, що вимагає величезної сили волі, щоб не втратитися серед “мчащихся” і “кучерявих хмар” і “бісів”, щоб їх “жалібний плач” не “надривав серце”, щоб “злісний геній” і його “уїдливі мовлення” не змогли поневолити, не змогли керувати поетом.

В 1823 році, під час південного посилання, поет переживає глибоку кризу, пов’язаний із крахом поетичних надій на те, що “над батьківщиною волі освіченої” зійде “прекрасна зоря”. У результаті цього Пушкін пише вірш “Віз життя”:

Хоч важко часом у ній тягар,

Віз на ходу легкий;

Ямщик лихий, сиве час,

Везе, не злізе з передка.

Тягар життя важко для поета, але разом з тим він визнає повну владу часу. Ліричний герой пушкінської поезії не повстає проти “сивого ямщика”, так буде й у вірші “Пора, мій друг, пора”, 1834 рік.

Летять за днями дні, і щогодини несе

Часточку буття. А ми з тобою вдвох

Припускаємо жити…

И глядь – саме вмремо.

Уже в 1828 році Пушкін пише: “Дарунок даремний, дарунок випадковий…”. Тепер життя – це не тільки “важкий тягар”, а даремний дарунок “ворожої влади”. Для поета зараз життя – марна річ, його “серце порожньо”, “дозвільний розум”. Чудово, що життя дароване йому “ворожим” духом, що схвилював розум сомненьем, душу наповнивши пристрастю. Це підсумок, якийсь етап життя, що поет пройшов у своїй творчості, адже вірш була написана 26 травня – у день народження поета, у день, коли на розум повинні приходити найясніші думки.

У цьому ж році Пушкін створив ” чиБроджу я уздовж вулиць шумних”. Невідворотність смерті, постійні думки про неї неотвязно випливають за поетом. Він, міркуючи про безсмертя, знаходить його в майбутнім поколінні:

Дитини ль милого пещу,

Уже я думаю: прости!

Тобі я місце уступаю:

Мені час жевріти, тобі – цвісти.

Також безсмертя Пушкін бачить у злитті із природою, у тім, щоб після смерті перетворитися в невід’ємну частину “милої межі”. І тут знову є присутнім думка про невідворотну владу часу над людиною, вона вільне розпоряджатися долею його за своїм розсудом:

И де мені смерть пошле доля?

У чи бої, у мандрівці, у хвилях?

Або сусідня долина

Мій прийме охладелый порох?..

Безсмертя… Міркуючи над цією темою, поет доходить такого висновку: життя кінчається, а смерть, можливо, лише етап життя. Пушкіна не обмежується рамками земного життя однієї людини – безсмертя кожного в його онуках і правнуках – у його потомстві. Так, поет не побачить “могутній, пізній вік” “младого, незнайомого плем’я”, але він воскресне з небуття, коли, “із приятельської бесіди вертаючись” “веселих і приємних думок полн”, нащадок поета про нього “згадає”, – так Пушкіна писав у вірші “Знову я відвідав”, 1835 рік.

Але своє безсмертя поет бачить не тільки в продовженні роду, але й у самій творчості, у поезії. В “Пам’ятнику” поет пророкує собі безсмертя в століттях:

Ні, весь я не вмру – душу в заповітній лірі Мій порох переживе й тленья втече, И славний буду я, доки в підмісячному світі Живий буде хоч один пиит.

Поет міркує про смерть і життя, про роль людини у світі, про його долю у світовому пристрої життя, про безсмертя. Людина в пушкінській поезії подвластен часу, але не жалюгідний. Людина велика як людина – не зрячи Бєлінський говорив про поезію, “наповненої гуманізмом”, що піднімає людини.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Тема життя й смерті в лірику А. С. Пушкіна

Categories: Нові твори

Links