Любов – завжди таємниця (за творамиКупріна та Буніна)
Не раз і не два доводилося мені бачити палаюче багаття. І щораз повторювалася та сама картина: навколо багаття літають нетлі. Вони зібралися на багаття в темному мороці ночі. Але раптом багаття спалахує, викидає гострі язики полум’я, і метелики згоряють у вогняній стихії. Злякано відлітають, на мить. Але багаття все одно вабить їх. І знову вони будуть летіти до нього, і зпову будуть згоряти в жаркому полум’ї. “Дурні метелики”, – скажете ви. Але хіба люди не помиляються в коханні, хіба вони не летять, збожеволівши від пристрасті, до
Кохання завжди таємниця. І цю таємницю намагалися відкрити для себе генії купрінських і бунінських оповідань. Цю таємницю намагається відкрити кожен з нас. Що таке кохання? Чи можна відрізнити кохання від захоплення? Як навчитися кохати?
Ми дивуємося божевільному і безмовному коханню “маленької людини” Желткова до Віри Миколаївни Шеїної; ми не розуміємо Олесю, що кохає і кохана, але відмовилася від свого щастя з Іваном Тимофійовичем; ми засуджуємо Хіющинського,
Ми ніколи не зможемо ні зрозуміти, ні розгадати, ні хоча б відкрити таємницю цих закоханих сердець. Єдине, що ми можемо, – співчувати, переживати, захоплюватися, дивуватися. Бунінські і купрінські герої просто кохали. І кожний кохав по-своєму, і був щасливий теж по-своєму.
Прочитавши повісті “Гранатовий браслет” і “Поєдинок” О. Купріна, оповідання “Граматика кохання” і “Легке дихання” І. Буніна, я відчув захват і подив, і відчув “легке дихання”, якого мені так не вистачало в житті.
Кохання завжди таємниця. Але кохання – це не тільки велике щастя, а й велика трагедія. “Кохання має бути трагедією! Найбільшою таємницею у світі…” переконаний бунінський герой генерал Аносов. Та й сам Бунін вважав, що кохання і смерть нероздільні. Трагічністю, надривністю, приреченістю віє від історій про кохання І. Буніна й О. Купріна.
І все-таки світле почуття перемагає: ми чуємо акорди бетховенської сонати, яку так любив Желтков і яку зі сльозами на очах слухає Віра Миколаївна; ми бачимо нитку червоного намиста Олесі, що залишиться світлим спогадом про чисте і променисте почуття героїв; ми віримо, що “легке дихання” Олі Мещерської “розсіялося у світі”, а отже, у кожному з нас.
Щось невловиме, непоясненне таїться у вчинках бунінських і купрінських героїв. І воістину кохання – це таємниця, таємниця двох закоханих сердець. Легке дихання Ольги Мещерської, передреволюційні оповідання Буніна “Пан із Сан-Франциско”, “Граматика кохання”, “Легке дихання” об’єднані однією темою, одним настроєм – відчутнім прийдешніх катастрофічних соціальних потрясінь. Починаючи з “Антонівських яблук” (1900), до останнього передреволюційного року і оповідання “Лег ке дихання” (1916), письменника не залишає думка про загибель, приреченість краси, і це відчувається в його прозі.
У оповіданні “Легке дихання” з перших рядків зіштовхуються несумісні поняття: з одного боку, молодість і краса, з іншого боку – смерть і тління. “На цвинтарі, над свіжим глиняним насипом стоїть новий хрест із дуба, міцний, важкий, гладкий… У самий же хрест вправлений медальйон, а в медальйоні – фотографічний портрет гімназистки з радісними, разюче живими очима…”
Це портрет Олі Мещерської.
У п’ятнадцять років вона вже була красунею. “Без усяких турбот і зусиль, якось непомітно прийшла до неї витонченість, ошатність, спритність, ясний блиск очей. Останньої своєї зими Оля, як про неї говорили в гімназії, зовсім “збожеволіла від веселощів”. Вона здавалася найбезтурботнішою, найщасливішою”.
Але от вже в кабінеті начальниці гімназії Олі доводиться виправдовуватися за свою красу і безоглядні веселощі: “Я не винна, що в мене гарне волосся!” – “О, он як, ви не винні! – сказала начальниця. – Ви не винні в зачісці, у цих дорогих гребенях!”
Так висувається обвинувачення красі. А за місяць прийшов і вирок: “…козачий офіцер, некрасивий і плебейський на вигляд… застрелив її (Олю) на платформі вокзалу, серед великого натовпу народу…” Сторінка зі щоденника Олі, що пред’явив козачий офіцер судовому слідчому як своє виправдання, робить цю загибель ще більш безглуздою, непоясненною. Не можна ж всерйоз вважати підставою для убивства те, що юна красуня-гімназистка обдурила захопленого її красою козачого офіцера, що втроє старший за неї.
Залишається визнати, що причина – у її красі, у її легкому диханні, що “тепер розсіялося у світі, у цьому хмарному небі, у цьому холодному весняному вітрі”.
У оповіданнях Буніна на загибель приречене все, що робить світ живим: молодість, кохання, сила і краса. Революція 1917 року стала для Буніна перемогою хаосу, безформності і неподобства. Він сприйняв її як непоправну втрату краси, ладу, гармонії. У “Окаянних днях”, написаних Буніним у перші пореволюційш роки, звучить та ж сама тривога про долю краси і молодості в Росії: “Знову несе мокрим снігом. Гімназистки йдуть, обліплені ним, – краса і радість… сині очі з під піднятої до обличчя хутряної муфти… Що чекає на цю молодость?”
(1 votes, average: 5.00 out of 5)