Романтичні ідеали національного визволення та свободи в ранній ліриці Павла Тичини

Як мало ми знаємо “невідомого” Тичину, як мало ми знали “епоху Тичини”. По-справжньому “епоху Тичини” ми можемо зрозуміти лише тепер, коли відомо більше історичних фактів. І якщо ж ми по-новому дивимось на історію, то по-новому потрібно дивитися і на літературу. Тичина з’явився у той час, коли із безкрайої стихії тривалого національного потоку засяяла зірка надії. Поет відкриває для себе світ, в якому все взаємопов’язане. Світ, законом буття якого повинна бути гармонія. Він відкриває його і радіє. Ця радість струменить з рядків

його поезії:

Живу, живу – ридаю,

Живу, живу – сміюсь,

Чого живу – не знаю

І думати боюсь

(“Живу, живу – ридаю”)

Відчуваючи красу життя, у поета визрівають філософські роздуми:

Глянь: обірвалась в небі зірка промениста,

В ставку друга назустріч лине.

Все йде кудись, все плине…

– Гей, думай, думай – заглибляйся.

Так ми обірвемось колись.

(“Озвався дзвін і потонув у присмерковім сумі”)

Але реально зіткнувшись зі світом, людина бачить, що світ цей далекий від досконалості, від гармонії. Так сталося і на початку XX ст. Світова Війна, події 1917-1918 років сколихнули

всю Україну. Саме цей час відіграв важливу роль у житті поета. “Тичина “Сонячних кларнетів”, – пише В. Стус, – увесь у провесні української революції”. Усвідомлення святості свободи глибоко проникало в душі всіх громадян… Думаю, саме тому народилися рядки: “Гей, вдарте в струни, кобзарі…” Це один з перших відгуків Тичини і української літератури взагалі на крах царизму та відродження надій на українську

Державність.

У вірші “Золотий гомін”, написаному влітку 1917 року, поет зазначає, що український народ на своїй землі має право сам розпоряджатися своїм життям. Однак, радіючи з цього, у поета з’являються передчуття біди:

Чорний птах – у нього очі – пазурі!

Вражає те, що звідки міг знати, як міг відчути поет, що прилетить чорний птах розбрату, ненависті, братовбивства.

Але поет молодий, оптимістично дивиться на життя і вірить у перемогу добра і справедливості:

Вітай же нас ти з сонцем, голубами,

Вітай же нас рідними піснями,

Я – молодий!

Молодий.

Звістка про проголошення Української Народної Республіки 10 листопада 1917 року зн&йшла радісний відгук у душі молодого поета, але “золотий вік” національного відродження закінчився, так по-справжньому і не почавшись.

Почалася війна Радянської Росії із владою Української Народної Республіки, а фактично з незалежністю України.

Бій під Крутами лунко відгукнувся у серці поета. Після цих подій були створені поезії “Пам’яті тридцяти” і “Хто ж це так із тебе насміятись смів?”

Замість визволення революція принесла українській землі ріки крові. Нова війна принесла війну:

Одчиняйте двері –

Горобина ніч.

Одчиняйте двері –

Всі шляхи в крові.

Тичина-поет вірив у революцію, в її ідеали. Але, на жаль, надії поета не справдилися. Дійсність виявилася набагато складнішою, трагічнішою:

Хто ж це так із тебе насміятись смів?

Хто у твоє серце ніж загородив?

Хто ж тобі зготовив цей кривавий час?

Хто ж так люто кинув на поталу нас?

Може, саме тут слід шукати першовитоки трагедії Тичини? Поет, як і багато хто з митців, опинився на роздоріжжі. З одного боку, він палко вірить, що революція принесе українцям соціальне, національне і духовне визволення:

Вставай, хто серцем кучерявий!

Нова республіко, гряди!

Хлюпни нам, морю, свіжі лави!

О Земле, велетнів роди!

З другого – поет усвідомлював: нове життя не можна будувати на крові:

Не буть ніколи раю

У цім кривавім краю.

(” Скорбна мати “)

Два різні погляди на революцію виразно постають у двох збірках – “Плуг” і “Замість сонетів та октав”. Якщо збірка “Плуг” широко відома, грунтовно проаналізована, то друга – десятки років була у схованці, у якій подано роздум поета про революцію і народ, революцію і культуру, філософія поета – не сприйняття насильства “крові заради хоч би й найвищих ідей:

Сини нас повішають:

Ось… воля і земля.

А що за ту волю

Та безкінечна кров…

(“Прийшли до мене гості”)

Пізніше Тичина змінить свої погляди, прийме дійсність такою, якою вона є, оспіває те, що стане гаслом дня. То початок внутрішнього злому – заборонити собі бачити все, підкорятись не внутрішнім потребам, а зовнішнім вимогам.

Можна лише уявити, як страждала душа співця від річок крові, які пролила революція; від смертей, які вона спричинила. У душі поета починається боротьба. Ось про що говорять щоденникові

Записи:

“Останніми часами я все більше і більше задумуюсь над дилемою: партійний я чи безпартійний? Замість одходу од анархії вийшов одхід до заячої філософії…”

Що всі драми землі

В трагедії космосу.

Що земля як не крапля,

І вся людськість хіба не єсть

Інфузорія.

(“В космічному оркестрі”)

Але світ ще не впіймав Тичину. Кажуть, що поети розквітають раз на віку. Якщо це правда, то Тичина розцвів у молоді роки. “Сонячні кларнети”, “Замість сонетів і октав”, “Плуг”, “У космічному оркестрі”, “Золотий гомін”, значною мірою “Вітер з України” – ось де справжня висока поезія.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Романтичні ідеали національного визволення та свободи в ранній ліриці Павла Тичини

Categories: Нові твори

Links