Любов як вищий суддя в людській діяльності в оповіданні И. А. Буніна “Темні алеї”

1. Творчий шлях письменника. 2. Спогаду про стару любов. 3. Значення любові в добутку. Народившись в 1870 році в сім’ї збіднілого дворянина, И. А. Бунін з дитинства займався живописом, мріючи стати великим художником. Однак доля розпорядилася зовсім інакше: талановитий хлопчик став чудовим поетом і прозаїком, що тонко почуває настрою навколишнього світу. У наслідку Твардовский напише про нього: “Бунін – за часом останній із класиків російської літератури, чий досвід ми не маємо права забувати, якщо не хочемо свідомо йти на зниження вимогливості

до майстерності, на культивування сірості, без’язикості й безособовості нашої прози й поезії”.

Активна літературна діяльність Івана Олексійовича почалася в 1887 році, коли він опублікував свій перший вірш. Звернувши на себе серйозна увага літературної громадськості, як поет, Бунін став робити свої перші кроки в прозі. Тільки через сім років, з моменту появи в пресі його першого поетичного добутку, у популярному журналі “Російське багатство” був опублікований його перше оповідання.

Ще через два роки, в 1897 році читачі змогла познайомитися й з першим збірником бунинских оповідань. Тут про молодого

письменника заговорили в повний голос, причому навіть критики були до нього цілком прихильні. В 1903 році за збірник віршів “Листопад” і переклад “Пісні про Гайавате” письменник одержав від Академії наук Пушкінську премію, а через шість років він сам став її почесним членом. Іван Олексійович співчував пригнобленому населенню Росії Йому було боляче бачити незавидну долю селян.

Можливо, тому в 1910 році з’явився ще один відомий добуток письменника – повість “Село”. У ній Бунін цілком вірогідно й правдиво описував життя селянського села. Іван Олексійович не зміг прийняти революцію 1917 року й через три роки емігрував за границю В 1922 році він опублікував свій вірш “У птаха є гніздо…”, що свідчить про тугу письменника по своїй батьківщині, ностальгії по Росії. Про його упаднических настрої говорив і той факт, що таких творчих підйомів, як на рідній стороні, у нього більше не було.

Письменник умер у Парижу в 1953 році Дія оповідання відбувається в приватної, що розташовувалася при станції світлиці, де будь-який подорожанин міг відпочити або переночувати, випити чаю або пообідати. В один з осінніх непогожих днів до станції під’їхав брудний тарантас, у якому сидів “стрункий старий-військовий у великому картузі й у миколаївської сірої шинелі з бобровим, стоячим коміром, ще чорнобривий. Але з білими вусами, які з’єднувалися з такими ж бакенбардами; підборіддя в нього був проголений і вся зовнішність мала ту подібність із Олександром II, що настільки поширено було серед військових у пору його царювання; погляд був теж питаючий, строгий і разом з тим втомлений”.

Коли коні зупинилися, старий молодцювато вибіг на ганок хати й зайшов у світлицю, де було тепло, сухо й охайно. Новий гість швидко скинув на крамницю шинель, зняв рукавички й картуз Так він виглядав ще більш моложаво, хоча на скронях у нього кучерявилися сиві з начесами на скронях волосся. Гарна подовжена особа приїжджого з темними очами виглядало втомленим.

У світлиці було порожньо, тому він, виглянувши в сенци, покликав господарку. Негайно в кімнату відразу ж увійшла “темноволоса, теж чорнобрива й теж ще не за віком гарна жінка, схожа на літню циганку з темним пушком на верхній губі й уздовж щік, легка на ходу, але повна, з більшими грудьми під червоною кофточкою, із трикутним, як у гуски, животом під чорною вовняною спідницею”. Вона запитала в гостя, що той бажає, поїсти або самовар.

Приїжджий, мигцем глянувши на жінку, став задавати питання про пристрій місцевого побуту, у тому числі й про господарку стільки охайного й чистого закладу. Жінка відповіла, що сама є господаркою, живе без чоловіка, але не вдова Потім зненацька вона назвала нежданого гостя по ім’ю по батькові Миколою Олексійовичем. Тільки тоді чоловік уважніше подивився на співбесідницю, почервонів і назвав господарку Надією. По підрахунках виявилося, що ці люди не бачилися вже більше тридцяти років, а колись між ними були сильні палючі почуття.

Микола Олексійович збуджено заходив по кімнаті, його цікавило все: і як жила ця жінка, і як зробилася господаркою цієї хати. Надія скупо повідала йому про те, що добродії дали їй вільну, замужем не була, не могла цього зробити, оскільки колись сильно любила Миколи Олексійовича. Вона не хотіла більше згадувати Своє життя Почувши про так і не погаслу любов жінки, старий навіть почервонів до сліз і промурмотав, що все проходить – молодість, любов, залишається лише вульгарна звичайна історія. Для нього та скороминуща любовна пригода була не більш ніж розвага, що швидко забулося.

Для Надії ж він на все життя так і залишився самим улюбленим і єдиним. Тільки через це вона не змогла побудувати свою сім’ю, народити дітей. Господарка не згодна зі своїм пристарілим коханим: “Скільки не проходило часу, усе одна жила. Знала, що давно вас немає колишнього, що для вас немов нічого й не було, в от…

Пізно тепер докоряти… Адже був час, Микола Олексійович, коли я вас Николенькой кликала, а ви мене – помнете як? І всі вірші мені изволили читати про всякі “темні алеї””. Жінка навіть хотіла накласти на себе руки від нещасної любові, через зрадництво коханої людини. Для неї згодом ці темні алеї увібрали в себе всі те темн і неприємне, що трапилося в неї життя Старий згадав, як вона тоді була гарна, однак усе забувається.

Він усвідомив, яку біль приніс цій жінці. Він і не сподівався на її прощення. Надія й не могла простити Миколи Олексійовича, хоча в неї не було нікого дорожче як у ту пору, так і потім.

Приїжджий наказав подавати коней, однак напоследок розповів Надії, що ніколи він не був щасливий у житті. Дружина, що він любив без пам’яті, йому змінила й кинула. Обожнений син, на який покладали величезні надії, виріс “негідником, марнотратом, нахабою, без серця, без честі, без совісті”. Старий раптом зі смутком помітив, що саме в ній він, напевно, втратив найдорожче, що мав у житті. Надія підійшла й поцілувала в нього руку, він поцілував у неї.

Уже в дорозі мандрівник усе згадував про колишню привабливість своєї знайомої Саме вона подарувала йому кращі миті в цьому житті. Однак уже незабаром він із соромом згадував, як поцілував руку в цієї простої жінки. Господарка ж світлиці ще довго стояла у вікна, востаннє проводжаючи свого коханого.

Можливо, вона, як і Микола Олексійович раптом згадала вірші, які він їй читав багато років тому: “Навкруги шипшина червоний цвів, стояли темних лип алеї… “. Літературознавці по праву вважали Буніна “великим художником, чарівником слова, а також майстром невеликих, але ємних по своєму змісті, ідейній насиченості геніальних добутків”. У своїх добутках він найбільше повно і ємко зумів розкрити тему возвишеннойлюбви.

Він був упевнений, що будь-яка людина сильно має потребу в щирій, чистій і безкорисливій любові. Навіть почуттєва любов, у першу чергу, сприймається письменником, як джерело головної, духовної любові. Тільки через серце й душу вона здатна наситити життя найкращими й митями, що запам’ятовуються.

Саме любов виступає вищим суддею в людських відносинах в оповіданні Буніна “Темні алеї”. Відмова від цього священного почуття, на думку автора, не проходить безкарно. Жорстоко надійшовши зі своєї коханої, кинувши й забувши її, головний герой проте визначив своє безрадісне сімейне життя. Він не зміг знайти щастя з іншою жінкою, знаходячи розчарування й катастрофу всіляких надій на довге сімейне життя.

В оповіданнях Івана Олексійовича про любов завжди звучить авторський жаль до люблячої жінки, серце якої на довгі роки залишається вірним обранцеві незважаючи на зрадництво, біль і прикрості. Він засуджує людей, що не пройшла випробування теперішньою любов’ю й навіть якоюсь мірою нехтує їх. Саме тому йому зовсім не шкода головного героя оповідання “Темні алеї”, що наприкінці добутку раптом на мить побачив, що “ця сама Надія не власниця постоялої світлиці, а моя дружина, господарка мого петербурзького будинку, мати, моїх дітей”. Адже він сам відмовився від свого щастя, від життя з люблячою жінкою, від дітей, які могли б народитися в щасливому шлюбі


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Любов як вищий суддя в людській діяльності в оповіданні И. А. Буніна “Темні алеї”

Categories: Твори з української літератури

Links