Переказ по оповіданню Буніна “Митина любов”

У цьому оповіданні взятий випадок з життя, до певної міри сенсація, що займала московське суспільство напередодні світової війни. Одна з розповсюджених московських газет помістила викривальну статтю про інтимне життя директора театральної школи, артиста А., і його ученицях, яких він перетворив у своїх фавориток. Газета помістила цю статтю не стільки з почуття цивільного обурення, скільки тому, що цей пікантний матеріал привернув увагу вибраного суспільства

Але, очевидно, епізод “світської” життя Москви тільки пізніше ввійшов в оповідання про любов юнака, який у перших варіантах кликали Петей, а саме оповідання мало спочатку назву “Квітень”, потім “Дощ”. Імовірно, Буніна залучала та сама тема, про яку Чехов колись писав Григоровичу,- тема самогубства сімнадцятилітнього юнака. Але якщо в оповіданні Чехова “Володя” і в написаному за кордоном оповіданні Буніна “Зойка й Валерія” виведені нещасною, жалюгідною, скривдженою долею молоді люди, що кінчають із собою після сумного, випробуваного ними приниження, то в “Митиной любові” ми бачимо щось

зовсім інше

Митя був спочатку безмірно щасливий у своїй любові до Каті, любові, що сполучалася з болісними ревнощами. Розрив з улюбленої означав для нього кінець життя, і самогубство рятувало його від нестерпних борошн, розпачу, смертельної туги

У рукописах Буніна зберігся первісний варіант оповідання, за назвою “Дощ”, позначений 7 червня 1924 року. Але закінчений було оповідання “Митина любов” 14 серпня того ж року. Ці два з невеликим місяця оповідання “Дощ” – чотири сторінки рукопису – перетворився в “Митину любов” – сорок п’ять сторінок друкованого тексту, один із кращих, натхненно написаних оповідань письменника

Для того щоб ясно уявити собі творча праця письменника, приведемо майже повністю ніколи що не публікувався первісний варіант за назвою “Дощ”. “Дощ ішов другий тиждень, майже без перерви. У цей день він раз у раз припускав особливо сильно, і погода була особливо похмура. І весь день Петя скитался в саду й весь день плакав. Покоївка шукала його, кричала надворі, у головній алеї, кликала обідати, потім чай пити – він не відгукувався

Було холодно, пронизливо сиро, темно від хмар, на їхній чорності травнева густа зелень мокрого саду виділялася особливо густо, свіжо і яскраво. Але Петя ні на що не обертав уваги, від сліз навіть нічого не бачив

Він так витягнувся й схуд, що на нього все дивувалися. Тепер, весь облитий, довгий, без єдиної кровинки в особі, із заплаканими божевільними очами,- а їх колись жартуючи називали візантійськими,- він був страшний

Він курив цигарку за цигаркою, крокував по брудних доріжках і по високій мокрій траві самої далекої частини саду, сидів на набряклих, почорнілих від дощу ослонах, лежав на сирій соломі в курені на разлучье. Він був у білому тепер сірому, наскрізь промоклому картузі, у гімназичній тужурці й високих мисливських чоботах. Від холоду й вогкості величезні руки його посиніли, губи стали ліловими, бліде, обтягнута особа придбала фіолетовий відтінок. Він лежав горілиць, поклавши нога на ногу, а руки під голову, дико й тупо вп’явшись у солом’яний дах. Потім вилиці його стискувалися, губи й брови починали стрибати… Він, порившись, піднімався й витягав з кишені штанів уже сто разів прочитаний, забруднений і зім’ятий лист, отриманий їм учора, після цілих трьох тижнів божевільного очікування, і знову жадібно пожирав його рядка:

“Милий Петя, не поминайте лихому, забудьте, забудьте все, що було! Я дурна, бридка, зіпсована, я неварта вас, але я безумно люблю життя й мистецтво! Я зважилася, жереб кинутий! Ви чуйний, ви розумний, ви зрозумієте мене… Благаю, не пиши мені нічого. Лист легко може потрапити в його руки…”

Дійшовши до цього місця, Петя бгав лист, падав набік і, уткнувшись особою в мокру й прілу солому, скажено стискував зуби, захлинався від ридань. Це ненавмисне “ти”, що начебто знову відновлювало їхню колишню близькість і наповнювало серце нестерпною ніжністю…” Від розпачу, від свідомості свого безсилля, безнадійності юнак доходить до галюцинацій. З незвичайною реальністю перед ним виникають бачення, якась кімната, його улюблена сидить у дзеркала, він бачить її припудренное особу, оголені плечі, вона заплітає косу…

“Двері розгорнули, і бадьоро ввійшов пан у смокінгу, з безкровною голеною особою, з короткими чорними кучерявими волоссями. Вона доплела косу, робко дивилася на нього, потім жбурнула косу за плече, піднявши голі руки. Він поблажливо обійняв її за талію – і вона швидко охопила його шию…”

Те, що з такою виразністю бачив у своїй уяві юнак, зникло:

“Петя опам’ятався весь у поті, з битким серцем, з разюче ясною свідомістю [зрозумів], що він загинув”. Він вертається в будинок: “У кімнаті була тьма, за вікнами шуміло й плескалося, і цей шум і плескіт був фізично жахливий… З далеких кімнат чутні були голоси й сміх. І вони були до жаху страшні й протиприродні своєю брутальністю життя, її веселощами, її нещадністю. Не думаючи, що він робить, не усвідомлюючи, що із усього эт°го вийде, жагуче бажаючи тільки одного – хоч на хвилину позбутися від свого жаху й болю, Петя скинув ноги з дивана, що тремтить рукою відшукав і відсунув ящик нічного столика, піймав холодний важкий револьвер і, глибоко й радісно зітхнувши, глибоко сунув дуло в рот і із силою нажав гашетку”.

Так почалася робота над добутком, що потім, через майже три місяці, одержало назву “Митина любов”. З первісного варіанта збереглося майже все – ця остання глава оповідання, дощовий день, і загибель юнака. Всі інші слави, які підводять до трагічної розв’язки, були дописані, і рукопис із чотирьох

Сторінок збільшилася в чернетці до ста вісімдесяти шести сторінок

З’явилася Катя з її свіжістю, молодістю, жіночністю й дитячістю, Аленка – дочка лісника, панський догідник і звідник староста, з гімназиста головний герой оповідання став студентом Митей, і, нарешті, з’явився разючий опис пробудження природи, весни, нерозривно пов’язане з болісної й безнадеяшой любов’ю юнака

Навіть другорядні образи врізуються на згадку – самовдоволений актор, що говорив всім своїм ученицям “ти”, про яке знали, що він розбещував учениць театральної школи, щоліта відвозив яку-небудь із них на Кавказ, у Фінляндію. Для нього Катя була випадковим епізодом його безсоромного й розпусного життя

Для Мити Катя було все його життя й все Майбутнє. Чистою й правдивою душею він не міг прийняти театральну школу, де Катя читала на іспиті “з тією вульгарною співучістю, фальшю й дурістю в кожному звуці, які вважалися вищим мистецтвом читання в тієї ненависної Мите середовищу, у якій уже всіма помислами жила Катя…”

Але була ж щаслива пора Митиной любові – морозний грудень у Москві, “день за вдень прикрашав Москву густим інеєм і червоною-мутно-червоною кулею низького сонця”. Потім весна в селі – вінчальна білизна яблунь, груш, черемшин… І всюди в мріях з

Митей була Катя, і вірші старих поетів у старих журналах говорили йому про те, чим була повна його душа,- про любов…


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)


Переказ по оповіданню Буніна “Митина любов”

Categories: Скорочені твори

Links