Розповім вам одну історію. Хоч я й не майстер розповідати, зате ви майстри слухати.
Жив-Був одна людина, і вмів він чаклувати. Та була інша людина, яку пристрасть як любив відіграти у карти. Ось одного разу зустрілися ці двоє й сіли відіграти. Та той, що був чаклун - його кликали дон Хуан, - увесь час вигравав.
Дон Педро - так кликали другого - спершу програв йому всі свої гроші, потім колечко з пальця, потім шпабоку із краватки, потім інші речі - поки нарешті вже й програвати стало нема чого. Тоді дон Хуан говорить:
- Прагнеш, зіграємо на твоє життя? Може, ще відіграєшся!
Ех, була не була! - подумав дон Педро й погодився. Але йому знову не повезло! Програв і цю ставку.
-Тепер ти мій! - сказав дон Хуан. - Будеш мені служити. Упораєшся з роботою - відпущу тебе з миром, а не впораєшся - вибачай.
- Що ж, я готовий, - говорить дон Педро. - Коли починати?
- Мені не до поспіху, - відповідає чаклун. - Як надумаєш, так і приїдь. Ось тобі мій кінь, він дорогу знає.
Зареготав і зник.
Побрів було дон Педро додому, а кінь слідом іде. Та якась раптом туга його здолала: так і тягне, отож прямо й тягне скоріше потрапити до дона Хуану! Чаклунство, та й годі.
Сіл він на коня й оком не встигнув моргнути, як опинився у незнайомому місці, перед воротами стародавнього замка.
Назустріч йому вийшов сам дон Хуан, похвалив за моторність і кликнув свою дочку, щоб вона звела гостя наверх і показала, де йому ночувати. Дочка чаклуна була гарна дівчина по імені Бланкафлор - що значить Біла Квітка.
А треба вам сказати, що й дон Педро був молодий і гарний собою. Та, як водиться, вони сподобалися один одному.
- Знаєш що, - сказала дівчина донові Педро. - Мій батько задумав тебе погубити!
Будь напоготові! Ранком я подам тобі до сніданку гарячого шоколаду. Батько наказав підмішати туди пекуче зілля: поки п'єш - воно не відчувається, а після як вогонь розпалюється у шлунку й може спалить ущент. Так ти потихеньку підсип у чашку ось цей холодабоний порошок. А коли батько запитає: Не чи гаряче вам, дон Педро?, відповідай: Спасибі, якраз. Ось настав ранок. За сніданком хазяїн запитує дона Педро, не чи гарячий, мол, шоколад.
- Спасибі, - відповідає дон Педро, - якраз як я люблю! А сам вуж, звичайно, усе зробив, що Бланкафлор веліла. Здивувався чаклун:
- Ну, - говорить, -добре! Ось тобі моє перше завдання. Покійна бабуся моя ще у дівицях каталася на човні так упустила у море золотий перстень. Ти мені цю коштовність фамільну відшукай і принеси! А інакше не мабуть тобі волі.
Вийшов дон Педро за двері, іде похмуріше хмари. А там уже Бланкафлор його чекає.
- Не горюй, - говорить, - усе обійдеться! Підемо на берег, я обернуся
Русалкою, і хоч усе дно морське обшарю, а перстенек прабабкин тобі знайду! Так вони й зробили. Увечері приходить дон Педро до хазяїна й подає перстень.
Той самий, золотий, стародавній, двісті років під водою пролежав! Здивувався дон Хуан пущі колишнього, так нічого не поробиш. Похвалив старанного слугу й відіслав до ранку.
Ранком за сніданком знову та ж історія. Хазяїн запитує:
- Не чи гаряче вам, дон Педро? А той йому - ні, мол, якраз. Насупився чаклун.
- Ну що ж, - говорить, - ось тобі моє друге завдання. За одні доба побудуй ти мені новий палац геть там, неподалік від старого, і щоб завтра з ранку міг би я з усією сім'єю так з усім скарбом туди перебратися! А не зробиш, не мабуть тобі волі.
У дона Педро душу у п'яти пішла. Ясно адже, одній людині таке не під силу. Вийшов він за двері хмара хмарою, а там уже Бланкафлор чекає.
- Не горюй, - говорить, - це ми влагодимо! Ось тобі чарівна паличка, удариш нею тричі по землі - з'являться слуги на всі руки. Їм і наказуй. Та точно! Відійшов дон Педро подалі від хазяйського будинку, тричі вилучив паличкою по землі, і виросли перед ним троє молодців.
Пояснив він їм, що йому потрібно, а вони у долоні - хлоп, хлоп, хлоп! Та, звідки не візьмися, з'явилася ціла армія працівників. Одні камені тягають, інші землю копають, фундамент закладають... Глядь-Уже стіни піднялися, уже й дах криють, і усередині красу наводять!
Тільки сонечко зійшло, вийшов хазяїн на балкон, бачить: височіє прекрасний палац, чистими віконцями блискає. Що отут скажеш? Зробив він вид, начебто жах як задоволений, похвалив дона Педро за ретельність і відіслав до наступного ранку.
Ранком знову дон Педро у свою чашку із шоколадом холодабоного порошку підмішав.
Хазяїн запитує:
- Ви не обпеклися, дон Педро? А він у відповідь - нічого, мол, я саме люблю погорячей.
Чаклун від злості зубами заскрипів.
- Ну, - говорить, - слухай же моє останнє завдання! Є у мене дикий жеребець.
Ти мені його об'їздь так так утихомир, щоб на нього мала дитина без побоювання сідав! Виконаєш - ступай на всі чотири сторони, а не виконаєш - прощайся з життям.
Ну, дон Педро не дуже-те злякався. Вийшов за двері, іде-посвистує.
Отут назустріч йому Бланкафлор, запитує: що, мол, за роботу батько йому
Задав.
Він у відповідь:
- Работенка - дрібниця, за дві секунди попораюся, уже з кіньми-те я звертатися вмію!
- Ах! - говорить Бланкафлор. - Бєдний ти мій дон Педро! Адже це саме саме важке і є! Кінь-Те цей буде мій батько, а сідло-те - моя мати, а попруги, так ремінці, так стремена - усі мої сестриці. А сама я буду вуздечкою.
Ось побери ти цей хлист, у нього у рукоятці свинець, так як сядеш на коня - бий його чому потрапило цією рукояткою, і по сідлу бий, по стременам так попругам, а у боки втикай ти йому ось ці шпори. Так дивися за гриву не берися, а тримайся тільки за вуздечку! Дивишся, ми їх і здолаємо.
Так і вийшло. Скільки не брикав, не хріп страшний жеребець, не вдалося йому скинути дона Педро. Він міцно стискав вуздечку, а коня, сідло, попруги так ремені зі стременами так і обсипав ударами важкого хлиста! Під кінець змучений, сколотий шпорами кінь не те що присмирнів, насилу добрішав до стайні.
Ну ось, стукається дон Педро до хазяїна, а хазяїн замкнувся у себе у спальні й не виходить. Просить передати донові Педро, що нездоровий. Їздив, мол, разом з господаркою у місто на кориду, а там бики вирвалися із загону й потоптали глядачів. Та нехай, мол, дон Педро побере на прощання будь-якого коня з його табунів і скоріше їде.
Пішов дон Педро за конем, а Бланкафлор отут як отут. Знову навчила його, що треба робити.
Табунники показують йому найкрасивіших, дорогих коней, а він ні у яку!
Показують конячок гірше - він на них і не дивиться! Нарешті бачить - коштує кінь старий-престарий, худий-прехудий, усі ребра на просвіт.
- Ось цього, - говорить, - поберу.
Стали конюхи його відговорювати, але він їм наплів, що розбійників боїться. Мов, на гарному-те коні ще, мабуть, зупинять: і коня віднімуть, і гаманець.
А на таку шкапу ніхто не поласиться.
Ось повів він знадвору свого худого ковзана, а кликали його, між іншим,
Пенсамьенто, що значить Думка. Та недарма його так кликали!
Веде, виходить, дон Педро коня, а Бланкафлор підбігла й говорить:
-Той самий кінь! Тепер можна їхати.
Та як тільки стемніло, підхопилися вони на коня й умчалися.
Але перед самим від'їздом Бланкафлор прокралася до себе у спальню, побрала склянку, поплевала у нього й поставила у головах.
Неспроста вона так зробила! Тому що опівночі її матінка, хоч і була сабоно побита, раптом підхопилася з постелі й розбудила чоловіка.
-Агов, агов, - зашептала вона, -тільки б цей дон Педро не відвіз нашу дочку на коні Пенсамьенто - швидкому, як думка!
Отут дон Хуан голосно покликав:
- Бланкафлор! Ти у себе? Та почув у відповідь:
- Я тут, батько! Що, настав час подавати сніданок?
Йому й у голову не прийшло, що це відповідають слинки зі склянки.
- Спи, дитинка, спи! - сказав він і повернувся до дружини: - Бачиш, усе у порядку.
Але через якийсь час мати знову прокинулася. Знову вона термосить чоловіка:
- Агов, агов! Як би цей дон Педро не відвіз нашу дочку на коні Пенсамьенто - швидкому, як думка!
Знову покликав дон Хуан:
- Бланкафлор, ти у себе? Та почув у відповідь:
- Я тут, батько! Що, настав час подавати сніданок?
- Спи, дитинка, спи! - сказав він і повернувся до дружини: - Більше не смій мене будити!
Але мати усе не вгамовувала. Видне було у неї негарне передчуття! Ще кілька раз вона піднімала чоловіка й змушувала його окликати дочку. Та щораз повторювалося те ж саме, тільки відповіді Бланкафлор звучали усе тихіше, усе слабкіше, тому що слинки у склянці стали висихати. А дон Хуан гнівався на дружину:
-Дай же дочці поспати, чуєш, який у неї сонний голосок! Але Усе-таки дружина знову не витримала й розштовхала його.
- Агов, агов! - закричала вона. - Боюся я, що цей дон Педро відвіз нашу дочку на коні Пенсамьенто-Швидкому, як думка!
Та тоді чоловік украй розлютив, задав їй тріпання, і вона вгомонилася до ранку Але як тільки розвидніло, мати сама побігла у спальню Бланкафлор і відразу усе зрозуміла!
-Ах ти, старий дурень! -запричитала вона. - Що я тобі говорила? Адже цей пройдисвіт відвіз-таки нашу улюблену дочку! Зараз же лети й поверни її! Довелося донові Хуану обернутися чорним вороном і летіти у погоню. Та ось він уже наздоганяє втікачів!
- Агов, агов, - говорить Бланкафлор донові Педро, - це мій батько нас доганяє. Зараз я перетворю коня у церкву, себе - у дзвіницю, а ти будеш дзвонарем.
Стане він тебе розпитувати, а ти повторюй одне: Так, сеньйор, зараз почнеться служба! Так вони й зробили.
Дон Хуан обернувся знову людиною, підбіг до церкви й кричить донові Педро:
- Дзвонар, дзвонар, не проїжджали отут хлопець із дівчиною? Кінь під ними худий, так боляче жвавий!
А дон Педро знай надзвонює у дзвони й бурмоче:
- Так, сеньйор, служба ось-ось почнеться, не спізніться, сеньйор!
Тьфу, так те дурень якийсь! - подумав дон Хуан. - Видне, мені їх не
Наздогнати. Та він повернув назад. Відвертав додому й усе розповів дружині.
Дружина розсердилася-розкричалася:
- Сам ти дурень! Адже це ж вони й були! З розуму ти вижив! Прийде мені самої летіти за дочкою.
Обернулася вона сірою чаплею й полетіла. Та ось вона вже наздоганяє втікачів!
- Агов, агов, - говорить Бланкафлор донові Педро, - це моя мати нас доганяє. Кину-но я перед нею свій гребінець.
Кинула гребінь, і негайно на шляху у чаплі встали височенні гори! Затрималася чапля, але гори Усе-таки обігнула. Та ось вона знову наздоганяє закоханих.
- Агов, агов, - говорить Бланкафлор, - це знову моя мати нас доганяє. Кину-но я перед нею своє дзеркальце, більше у мене нічого немає. Нехай воно розіллється озером, ти й кінь будете берегами, а я - маленькою рибкою. Так вони й зробили.
Чапля опустилася на озеро й стала ловити рибку. Але рибка увесь час вислизала від неї. Нарешті Бланкафлор сказала: - Ну, буде, матінка! Бачиш, тобі мене не дістати.
- Що ж, будь по-твоєму, - відповідала їй мати, - тільки знай: якщо твого разлюбезного дона Педро, коли він повернеться додому, обійме хто-небудь із його рідні, то він відразу забуде тебе на цілих сім років!
Та полетіла.
А Бланкафлор і дон Педро помчалися далі, і по дорозі він обіцяв їй, що дарма не дозволить нікому з родички себе обіймати.
Але ось вони під'їхали до воріт міста, де жив дон Педро, і він сказав:
- Почекай мене тут, я поїду вперед і усе підготую.
Він, розумієте, праг, щоб родичка влаштувала його нареченій урочисту зустріч.
Усі домашні дуже обрадувалися донові Педро. Ще б, вони ж уважали його загиблим! Та звичайно, кожний праг відразу укласти його у обійми. Але він заборонив їм це, хоча й не пояснив чому. А потім він на хвилинку приліг на диван і задрімав - дуже вуж утомився з дороги.
У цей час до будинку під'їхала ще одна родичка -двоюрідна тіточка. Вона жила на іншому кінці міста й радісну новину довідалася останньої. Своїх дітей у тіточки не було, і вона всім серцем любила дона Педро. Та ось ця славна жінка ввірвалася у будинок, розштовхала слуг, відмахнулася від рідних і, не слухаючи нікого - вона до того ж була глухувата! - кинулася прямо до сплячого й міцно обійняла його...
Прокинувся дон Педро, протер ока. Йому говорять, що всі, мол, готове
Для врочистої зустрічі - і музика, і частування. А він і у користь не побере - у чому справа так що за зустріч.
- Ну як же, - тлумачать йому, - ти адже привіз із собою якусь дівчину, збирався одружитися!
- Звідки привіз? - дивується дон Педро.- Я хіба куди-небудь їхав? Загалом, що пророкувала стара чаклунка, дружина дона Хуана, те й збулося.
Забув дон Педро свою наречену, начебто її й на світі не було.
Та що ж їй, бедняжке, тепер робити? Вибудувала вона собі палац на окраїні міста - ось коли чаклунство-те придалося! - та й стала там жити сама-самісінька.
Від нудьги завела вона собі пари голубків і навчила їхньому людському мовлення. Та стільки раз переказувала вона голубкам свою сумну історію, що ті запам'ятали її напам'ять і навіть вивчилися представляти у особах: голубок - за дона Педро, голубка - за Бланкафлор.
А тим часом по місту вже ходили слухи про молодій незнайомці, що поселилася одна у прекрасному палаці, який невідомо звідки узявся. Хто ухвалював її за іноземну принцесу, що вийшов від двору, хто за багату вдову якого-небудь заморського купця, і, саме собою, багатьом хотілося познайомитися з нею ближче.
Ось одного разу, коли Бланкафлор уже кілька років прожила у самоті, дон Педро давав у себе званий обід. Здається, він справляв іменини. А втім, точно не знаю. Стали скликати гостей, і отут хтось говорить:
- Давайте запросимо й ту дівчину, принцесу або як там її, що живе одна у палаці. Уже боляче полювання довідатися, хто вона й звідки! Бланкафлор погодилася прийти, але тільки якщо їй дозволять побрати із собою обох голубків. Їй, звичайно, дозволили. Але за обідом вона увесь час мовчала. А коли подали солодке, хтось із гостей не витерпів і попросив: - Люб'язна принцеса, не чи відкриєте нам, хто ви й звідки? Зробіть
Така послуга!
- Добре, так і бути, - зітхнула Бланкафлор. - Тільки нехай за мене говорять мої милі голубки.
Та голубки заговорили. Вони ж відмінно знали всю цю історію й уміли грати її у особах.
- Агов, агов, - почала голубка, - невже ти забув, як мій батько пригощав тебе вогненним зіллям? Невже не пам'ятаєш, хто тебе виручив?
- Не пам'ятаю, - відповідав голубок.
- Ну, так я тобі нагадаю!
Та голубка стала розповідати далі, а перед самим кінцем історії знову запитує:
-Агов, агов, може, згадаєш, як сіра чапля, моя мати, передбачила нам розлуку?
Вона знала, що будинку тебе хтось обійме й ти забудеш мене на цілих сім років!
- Згадав! Їй-богу, згадав! - закричав раптом дон Педро. - Ти - Бланкафлор, моя рятівниця й наречена!
Ну, самі розумієте, отут розв'язали вуж заодно відсвяткувати й весілля. Тим більше на кухні залишалося вдосталь їжі й питва, та й музиканти ще не розійшлися.
Негайно принесли нові смачні страви, усе знову наповнили келихи, а нареченого й наречену посадили на чолі стола на м'яких подушках і підносили їм самі ласі шматочки.
Та хоч ми з вами сидимо не на оксамитових подушках, а на солом'яних матрацах, але й нам не заважало б промочити горло й підкріпитися. Я б зараз не відмовився й від звичайних бобів з кукурудзяним коржем.