Жили колись маленькі брат і сестра, у яких не було ні батька ні матері. Хлопчика кликали Полен, а дівчинку Полина. Вони ніколи не розлучалися й дуже дружили. Усім, що у нього було, Полен завжди ділився з Поліною, і Полина теж усім, що у неї було, ділилася із братом. Жили вони зовсім одні, і так і виросли вдвох у будинку, який залишив їм батько. Та ось одного разу, коли вони вже виросли, Полина сказала:
- Брат, пора вже тобі одружитися.
- Навіщо, сестра? До чого приводити у будинок жінку, якої ми не знаємо? А раптом вона принесе у наш будинок розбрати й смуту? Уже нехай наш казанок кипить спокійно на нашому маленькому вогнищі.
- Не говори так, брат, не слухай дурних мовлень про те, що, мол, гарну жінку знайти важко - подивися хоча б на мене. Послухай мене й одружися, я буду любити твою дружину так само, як люблю тебе, а коли тобі треба буде відлучитися, я буду будинку не одна - ми будемо чекати тебе вдвох. Недобре, коли близько молодої дівчини начебто мене немає поруч жінки. Одружися, Полен. Не став сперечатися Полен - знайшов дівчину й одружився на ній.
Дівчину цю кликали Ліда, і була вона злісна й ненависна. Вона відразу стала ревнувати чоловіка до Поліни. "Чому це мій чоловік її любить?-думала Ліда.- Хто його дружина, вона або я? Хто стане матір'ю його дітей, вона або я? Подумаєш - сестра! У мене теж є сестра - ну й що?" Якось увечері, повернувшись додому, Полен поцілував першої не Ліду, а Полину. Немає слів описати гнів молодої дружини, однак вона не показала виду й промовчала. Як звичайно, вони повечеряли втрьох і лягли спати. Полен відразу заснув, заснула й Полина, але Ліда від злості не могла заснути й усю ніч проворочалася з боку на бік. На світанку, як тільки проспівав півень, Ліда підхопилася з постелі й побігла до своєї хресної. Хресна Ліди була злісною бабою, такий злісної, що люди називали її не інакше як Злюка, тому що її мова була як отрутна жало. Коли баба замишляла яку-небудь дурну справу, вона ставала гірше скаженого собаки.
Ліда розповіла бабі про свою образу, і хресна відразу надавала їй злих рад про те, як посварити Полена й Полину. Повернувшись додому, Ліда прийнялася за справу. Яких тільки капостей і небилиць вона не придумувала, але їй не вдавалося очорнити Полину, і Полен як і раніше любив сестру. У душі у Ліди кипіла лють, і жінка повторювала собі: " Однаково я свого доб'юся!"У Полена був незвичайний собака, який кликали Хватайка - ні олень, ні кабан, ні інші звірі, коли вона за ними гналася, не могли від неї піти. Запропонуй Полену двісті піастрів - він і тоді б її не продав. Хватайка дуже любила Полину і їла тільки з її рук, а коли хто-небудь іншої намагався нагодувати собаку, та не доторкаючись до їжі, ішла ладь. Та ось одного разу, коли Полина готовила собаці їжу, хтось покликав її, і вона вийшла у двір, залишивши чашку з їжею на столі. Ліда це побачила, миттю дістала з кишені ріг, наповнений білим порошком, який їй дала Злюка, змішала порошок з їжею й пішла. Повернувшись у кімнату, Полина побрала зі стола чашку, покликала Хватайку й дала їй поїсти. Собака з'їв усе до останньої крихти й почала скиглити. Ліда прикинулася розсердженої:
- До чого набридли ці тварини у будинку!
Та вона вигнала собаку з кімнати. Хватайка як п'яна побрела, валандаючись, через двір, підійшла до канави з водою й стала пити. Пила вона, пила, живіт у неї роздувся, і Хватайка подохла.
Полен, що вертався у цей час додому, побачив мертве тіло собаки й покликав людей. Полина вийшла у двір і побачила, що бідна Хватайка лежить мертва у канави. Ноги у неї підкосилися, і, щоб не впасти, їй довелося сісти на землю. Полен підійшов до неї й сказав:
- Ах, сестра-сестра, Хватайка їла тільки із твоїх рук, і тільки ти винувата у її смерті!
Що могла сказати Полина у своє виправдання? Немов важкий камінь ліг на її серце.
У Ліди був кіт, і під час обіду Полина кинула йому шматок м'яса. Ліда відразу схопила цей шматок і викинула у двір зі словами:
- Не смій! Ти адже знаєш, що твоя рука приносить тваринам смерть; не смій годувати мою кішку, я не прагну, щоб вона подохла. Коли я захочу вбити її, отоді й попрошу, щоб її погодувала ти!
Змовчала Полина. Через те що Ліда її так ненавиділа, жити будинку їй ставало усе гірше й гірше. Але куди їй було подітися? Крім брата у неї нікого не було, і вона як і раніше залишалася у будинку, хоча Полен після того, що трапилося із собакою, уже не був з нею так добрий і ласкавий, як раніше.
Пройшло дев'ять місяців як Полен одружився на Ліді, і Ліда народила хлопчика - гарного хлопчика. Полен і Полина були дуже раді, і Ліда теж причинялася, що рада; однак у душі вона виходила злістю, тому що дитина, просячи груди, плакав день і ніч і не давав спати. Коли почали прорізатися зуби й дитина кричала не перестаючи, мати стала нагороджувати його ляпанцями. Та ось одного разу Полина побрала його на руки й стала відіграти з ним і забавляти його, і дитина затихла.
Діти, навіть зовсім маленькі, почувають, хто любить їх, а хто немає. Хлопчикові ще шести місяців не здійснилося, а він завжди, коли був на руках Ліди, тягся до Поліни. Скінчить ссати й відразу починає плакати й проситься до Поліни на руки. А як тільки Полина побере його, відразу замовкав і заспокоювався. Ліда місця собі не знаходила від ревнощів. " Як, - говорила вона собі, - і він теж любить Полину більше, ніж мене, свою матір? Так не бувати ж цьому, нехай я навіть лисію дитину!"Якось дитина занедужала. Лікар оглянув його й сказав, що дитину треба відняти від грудей, тому що молоко у матері негарне - напевно, вона вагітна. Полен побрав сина у Ліди й віддав Поліні. Полина, немов рідна мати, стала опікуватися про нього, купати його й годувати. Спати маляти Полина укладала із собою у своє широке ліжко. "Якщо йому буде потрібно що-небудь уночі, - розв'язала вона, - те я відразу почую, як він плаче". А Ліда так зненавиділа тепер Полину, що бачити не могла більше своєї дитину, і дитина, коли мати відмінювалася над ним, починав страшно кричати - такі злі минулого у неї ока.
Та ось одного разу вночі, коли усе у будинку міцно спали, Ліда підкралася тихенько до ліжка Полини, схопила нещасну дитину за шию й задушила його. Потім, так само тихо повернувшись у свою кімнату, вона лягла й прислухалася, але ніхто не ворушився, усі міцно спали.
Рано ранком на інший день проспівав півень, і Полина піднялася з постелі. Стала клопотати по господарстві, зварила кава - дитина лежить, не шелохнется. Полина засміялася: - Ну й соня ж ти, маля! Сонце піднялося - дитина лежить, не ворушиться.
- Агов, маля, уже дзвін пробив!
Підійшла Полина до постелі, перевернула дитину й, тільки-но глянувши на нього, закричала:
- Про Боже!
Та вона без почуттів звалилася на підлогу.
Полен почув лемент, а потім звук падіння й, кинувшись у кімнату сестри, побачив: ока у бідного хлопчика закотилися під чоло, а тіло усе чорне. Він обмацав дитину й закричав:
- Про Боже, Ліда, Ліда, наш маленький умер!
Ліда як вітер влетіла у кімнату, підхопила дитину на руки й, кричачи, штовхнула лежачу без почуттів Полину. Вона сказала чоловікові:
- Якщо так піде далі, ця негідниця вб'є всіх, хто живе з нею у будинку!
Полен немов втратився розуму. Він схопив Полину, звалив на спину, відніс у ліс і там відрубав їй сокирою кисті рук. Бідна Полина, обливаючись кров'ю, сказала йому:
- Про брат мій, мені, твоїй сестрі, ти відрубав руки, але скоро тобі прийде погано, і отоді ти про мене згадаєш!
Полен пішов, залишивши її у лісі одну. Так би й умерла Полина, але тільки раптом вона почула шерех, і із заростей здалася гарна маленька собачка з довгою вовною. Собачка потягнула Полину за плаття, немов кликала за собою, і Полина, зібравши останні сили, пішла за нею. Довго йшли вони по стежках між деревами й нарешті вийшли з лісу й побачили прекрасний палац. Собака загавкав, і з палацу вибігла безліч слуг. Собака, немов підкликаючи їх, загавкала знову, і вони підбігли до неї. Бідна Полина так ослабшала від втрати крові, що не могла більше триматися на ногах і впала на тразу. Тоді собака подав знак двом слугам підняти її й віднести у палац. Палац, у який віднесли Полину, належав королеві. Короля у цей час там не було - він відправився воювати у іншу країну; але завжди, коли він їхав куди-небудь, будь те на війну або на полювання, він залишав свою маленьку собачку розпоряджатися за нього у палаці, і вона одна знала, що повинен робити кожний зі слуг у відсутності хазяїна. Та ось тепер собака велів слугам гарненько доглядати за Поліною. Дівчину поклали у гарній кімнаті на зручну м'яку постіль, а потім зарізали курку, зварили для Полини міцний бульйон, дали їй гарного червоного вина, сталі стежити за тим, щоб ніщо не порушувало її спокою. Вони усе робили для того, щоб вона скоріше видужала. Не пройшло й двох тижнів, як Полина встала на ноги, але замість рук у бідної дівчини були тепер обрубки.
Отут повернувся з війни король. Собачка стала стрибати навколо, облизувати його, а потім повела хазяїна з кімнату Полини. Полина була дуже гарна собою, і король із першого погляду у неї закохався. Він сказав собаці:
- Так, Намісник (так кликали собаку), ти зробив дуже добре! Собака замахав хвостом і загавкала, показуючи, як вона задоволена похвалою.
Щодня король приходив до Поліни й подовгу з нею розмовляв. Пройшло близько року, і настав день, коли королеві знову треба було відправлятися на війну. Перед тем як виїхати з - палацу, він сказав Намісникові:
- Полина скоро повинна народити. Коли це трапиться, нехай мені напишуть, як вона себе почуває й хто у неї народився, хлопчик або дівчинка. Опікуйся про них і стеж, щоб мати й дитина не випробовували недоліку ні у чому: адже поки мене не буде, ти залишишся за хазяїна.
Намісник завиляв хвостом, показуючи, що він зрозумів, і король відправився у шлях.
Пройшло тижня дві, і Полина народила двох хлопчиків. Ледь відчувши сутички, вона відразу послала за повитухою. У кімнаті горів крихітний каганець, світла від нього майже не було, але коли народилися діти, кімната яскраво освітилася: у кожного з них у чолі сіяла зірка. Повитуха сказала:
- Із цими дітьми й кокосового масла не треба - вони самі, як світабоники.
Намісник велів написати королеві лист і розповісти у ньому про народження хлопчиків. Лист написали, і гонець поніс його до короля. На середині шляху він відчув утому й, побачивши будинок, зайшов у нього попити води й небагато відпочити. А будинок цей був той самий, у якому жила Злюка. Вона заговорила з гінцем і вивідала, з яким дорученням він посланий. Тоді Злюка стала пригощати його й непомітно підклала йому у їжу якогось зілля. Гонець ще не скінчив їсти, а його вже здолав сон, і він повалився на землю й заснув. Тоді Злюка витяглася у нього з кишені лист, прочитала його, швидко написала інше, підробив підпис і поклав на місце першого.
Прокинувшись, гонець потер очі й подивився на сонце:
- Матінки, як же довго я спав!
Він схопив свій ціпок, подякував бабі й побіг далі. Прочитавши лист, король дуже засмутився, тому що у ньому було написано: "Ваша величність, Полина народила мавпочку й щеняти. Мати й немовлята почувають себе добре. Чекаємо ваших наказів". Король відповів: "Батько повинен любити своїх дітей, навіть якщо вони мавпочка й собачка. Добре опікуйтеся про немовлят. Коли я повернуся, тоді й розв'яжу, що робити. Король".
Віддавши цей лист тому ж гінцеві, король велів йому вертатися скоріше додому.
Гонець відправився у дорогу назад. Коли він дійшов до будинку Злюки, баба вже підстерігала його у дороги. Вона зупинила гінця й сказала:
- Зй, приятель, ти, звичайно, несеш додому відповідь короля й дуже поспішаєш, але Усе-таки зупинися й небагато передохни: рідні тільки що надіслали мені пляшку старого рому, і непогано б нам удвох його спробувати.
Ну хіба міг він устояти проти такої спокуси? Злюка налила йому велика склянка, і ледь слуга зробив ковток, як склянка випала у нього з рук, а сам він звалився зі стільця й заснув. Тоді Злюка вийняла у нього з кишені лист, роздрукувала й прочитала, а потім побрала перо, чорнило й папір і написала: "Ось мій наказ: поберіть цю жахливу Полину й викиньте її разом із двома виродками. Однак раз у неї немає рук, щоб їх тримати, прив'яжіть одного їй на спину, а іншого до живота. Я наказав, а ви виконуйте. Король".
Опам'ятавшись, слуга подумав, що його звалив ром, і йому стало дуже соромно. Він побрав свій ціпок і відправився у шлях.
Коли у палаці почули про наказ короля, одні засмутилися, тому що Полина була дуже гарна й добра, а інші обрадувалися, тому що до цього їй заздрили. Але раділи вони або засмучувалися, а повинні були виконувати наказ короля.
Намісник обурювався: він не міг повірити, щоб його добросердий хазяїн міг віддати такий жорстокий наказ. Але він був собакою й не вмів говорити, і тільки гавкав і гавкав; однак цього разу ніхто його не слухав.
Полину витяглися з постелі, прив'язали до неї двох дітей, як було написано у листі, вивели на дорогу й веліли йти ладь. Намісник не захотів залишити Полину одну й пішов разом з нею.
Вони йшли, бідна Полина плакала, а Намісник мовчав. Нарешті вони виявилися у дрімучому лісі. Намісник ішов спереду, показуючи дорогу. Вийшли вони на берег струмка, Поліні захотілося пити, і вона стала на коліна, щоб припасти до води ротом, адже долонь у неї не було. Вона нахилилася, щоб дістати ротом воду, і дитина, яка була прив'язаний до її спини, зірвався й упав у струмок. Полина миттю вилучила туди підрублені руки, хоча долонь не було й схопити дитину було нема чим. Та отут трапилося чудо! Вода ця була не проста, а чарівна, і ледь Полина занурила у неї обрубки рук, як на них миттю виросли нові кисті. Полина витяглася дитину з води, обійняла його, заплакала й стала дякувати долі. Намісник від радості, видалося, втратив розум - він застрибав, загавкав, почав кататися по землі.
Вони пішли далі й через три дні вийшли з лісу на відкрите місце. На самій опушці вони побачили стару хатину з дахом з індійського нарду. Усередині халупи нікого не було. Отут вони й залишилися. Полина навела у хатині порядок, набрала листів і зробила з них зручну постіль для себе й дітей, і ще одну, маленьку, для Намісника. Потім вона лягла й заснула.
Рано ранком Полина прокинулася, села на постелі й стала міркувати вголос:
- Що мені робити? Куди мені йти? Сім'ї у мене ні, подбати про мене нікому. Краще мені залишитися тут і жити однієї у цій старій хатині: сюди. ніхто не прийде, тут ніхто не буде мене переслідувати, я буду спокійно виховувати дітей, і ми з Намісником знайдемо спосіб не вмерти з голоду, - правда, Намісник?
Намісник загавкав у відповідь і замахав хвостом, показуючи, як він цьому радий.
Повернемося тепер до короля. Довідавшись, що Полина народила йому мавпочку й щеняти, бідний молодий король загорював і йому навіть не захотілося вертатися додому. Так важко було у нього на серце, що він провоевал п'ять або шість років Нарешті, коли щиросердечний біль небагато поутихла, він повернувся додому. Там король першою справою запитав:
- Де мої діти, де Полина, де Намісник?
Люди роти роззявили від подиву, почувши ці питання. На щастя, лист короля зберігся у ящику його стола. За ним збігали й віддали королеві у власні руки. Король прочитав і тепер роззявити від здивування рота довелося йому.
- Покличте до мене гінця, який приніс лист, - сказав він. Коли гонець довідався, що король кличе його, душу у нього пішла у п'яти; але, хоч ноги у нього підкошувалися від страху, йому однаково довелося піти.
Король став розпитувати гінця, і той розповів про усе, що з ним відбулося, коли він носив листи. Король усе зрозумів, і невимовний був його гнів. Тільки одне слово він сказав: "Нещасний!"-і гонець повернувся на місці кілька раз як дзиґа й повалився на землю. Король підняв його за волосся, поставив на нога й сказав:
- Веди мене до цієї старої чаклунки! Ну, іди! Коли вони прийшли до будинку Злюки, король розставив навколо будинку стражу, а сам з гінцем увійшов усередину. Злюка прямо підстрибнула, коли побачила їх. Король запитав у гінця:
- Вона?
- Вона, ваша величність!
Тоді король велів йому зв'язати бабі руки й ноги й покласти її на стіл. Після цього вони вийшли у двір, і король наказав підпалити будинок із чотирьох кутів. Злюка навчала кричати, і раптом, яскраво спалахнувши, вона вибухнула й умерла - і нехай вітер розвіє її порох!
Після смерті Злюки король розіслав у усі сторони гінців шукати Полину. Вони їздили, шукали, запитували, але так і не знайшли. Повернулися й розповіли королеві про це. Король занудьгував, вислухавши їх, і став худнути. Пройшло ще два роки. Одного разу король полював у лісі, і його собаки підняли раптом оленя. Король вистрілив і ранив його, однак олень не впав, а помчався як вітер. Він біг і біг, і собаки, утомившись, зрештою відмовилися від погоні. Тільки у короля залишалися ще сили його переслідувати. олень, що коли біг, бачив, що король відстає, він зупинявся; потім, бачачи, що король знову його доганяє, знову тікав. Так пройшло два дні, і сонце вже третій раз хилилося до заходу, коли вони вийшли на відкрите місце. Тепер ніщо не загороджувало дорогу оленеві, і у нього начебто виросли крила. Король подивився, а олень уже далеко, його не наздоженеш. Король зірвав з голови капелюх, махнув нею й зі сміхом закричав:
- Агов, друг, ти й справді вмієш бігати!
Олень нічого йому не відповів і зник удалині.
Залишившись один, король оглянувся й побачив, що місця ці йому незнайомі, він тут ніколи ще не бував. Король подумав, що добре б йому знайти будинок, де б він міг зупинитися на нічліг і де б його небагато погодували - після двох днів полювання він почував голод. Він пішов, оглядаючи всі навколо, і раптом побачив удалині вогник. Він рушив у напрямку до вогника й побачив невелику хатину з покрівлею з індійського нарду. Двері були закриті, і король у неї постукав. Стало чутно, що у хатині хтось тихо ходить - начебто боїться, що його почують. Король крикнув:
- Відкрийте, якщо у вас добре серце! Я утомився й прагну - є, допоможіть мені - Бог вас за це нагородить!
Двері відчинилися, і король увійшов. У хатині не було нікого, крім молодої жінки. Уже темніло, і король не міг розглянути її особи, але йому здалося, начебто особа це йому знайомо - воно було схоже на особу Полини. "Айо, бідна Полина, - подумав він, - десь ти зараз?" Король попросив у молодої жінки чого-небудь поїсти, і вона дала йому бататов, маніоку й шматок смаженого зайця. Поклавши усе на тарілку, вона поставила її перед королем на стіл. "Бідна Полина, - подумав він, - у неї не було рук, щоб мені подавати!" Король їв і дивився на молоду жінку, однак вона не дивилася на нього, начебто чогось боялася. Обом було якось не по собі. Раптом король почув удалечині гавкіт собаки. "Не може бути! - подумав він адже це Намісник, я довідаюся його голос!" Гавкіт наближався. Король прислухався: собака був не одна, з нею були двоє хлопчиків, які наслідували її гавкіт. Король піднявся й став у дверях.
Ніч уже настала, і зовні панувала непроглядна тьма. Але отут король почав протирати ока, тому що побачив щось таке, чого не бачив ніколи. На чолі у кожного із хлопчиків, що бігли до будинку разом із собакою, сіяла зірка. Обидві зірки були такі яскраві, що навколо стало світле, як днем. Король дивився як заворожений на це чудо, і раптом собака, що біг разом з дітьми, його зачула. Завизжав, вона кинулася до короля й стала стрибати, намагаючись лизнути його у особу. Потім, голосно гавкоту, вона забила хвостом і почала кататися по підлозі й лизати королеві ноги. Вона гавкала, поки не схрипла. Король викликнув:
- Так адже це ж ти, Намісник, ти!
Він побрав пса на руки, і обоє заплакали - так вони були раді!
Потім, обернувшись, король кинувся до молодої жінки й обійняв її:
- Полина, моя Полина! Та він став цілувати її.
Ще до того, як проспівав півень і настав світанок, вони покинули стару халупу й відправилися у дорогу назад, у палац. Хоча сонце ще не зійшло, вони легко знаходили дорогу - їм висвітлювали її зірки, що сіяли у чолі у хлопчиків.
Після трьох днів шляху вони прибутки у палац. Ну й обрадувалися ж там усі! Придворні сталі кричати, сміятися й співати.
Завдяки живій воді руки у Полини минулого тепер знову з пальцями, так
Що було на що надягти обручку. Король попросив її руки, а потім
Надяг кільце їй на палець.
Вони влаштували розкішний бенкет, але коли вже усе сідали за стіл, у їдальню ввійшов і став просити милостиню вбогий жебрак. Він ішов кульгаючи, на милицях, ока у нього були червоні від сліз, а рота кривої, як у риби, яка зірвалася з гачка.
Полина подивилася на жебрака й кинулася до нього на шию:
- Адже це Полен, мій брат!
Та Полен (це й справді був він) розповів їм про усе, що з ним було за ці роки. Ліді набридло з ним жити, і вона спробувала отруїти його. Від цього у Полена не стали ходити ноги й перекосила особа. Але одного разу Ліда посварилася з кимсь, її вдарили ціпком по голові, і вона відразу впала мертва. Полен утік - він боявся, що подумають на нього.
- Айя, це ціпок її вбила! - сказав він. Полина сказала:
- Давай обідати, брат! Ти назавжди залишишся з нами, і тобі не потрібно буде ні про що опікуватися.
Та вони почали бенкетувати.