Жила-Була дівчина, і ходила вона щодня по воду до джерела. Та ось одного разу йшла вона туди й побачила лев, який лежав у заростях біля джерела, Перелякалася вона й кинулася бігти, але будинку ні словом не згадала. Наступного дня вона знову побачила лев на тому ж місці, похапцем набрала води й кинулася додому. Та так тривало багато днів: лев як і раніше лежав у заростях.
Нарешті дівчина зміркувала: неспроста лев не рухається з місця, вірно, він хворий. Та одного разу вона сказала собі: - Бідолаха, мабуть, умирає з голоду?
За вечерею вона тайкома приховала небагато їжі зі своєї тарілки. Коли наступного дня вона зібралася до джерела, то загорнула їжу у банановий аркуш і сховала за пазуху. У джерела вона поставила глечик додолу й відправилася у зарості, де лежав лев. Близько вона не підійшла, а кинула йому їду бачили. Так вона робила день у день і звикла до лева, перестала його боятися. чи Довго, чи коротко, а вони міцно подружилися. Вона називала його дон Лев, а він її - дона Олена.
Одного разу лев сказав їй, щоб вона не носила йому їду у зарості: нехай, мол, просто покличе його, і він сам вийде до джерела. Та дона Олена кликала його пісенькою:
Виходи, дон Лев, до мене, Прийшла твоя подружка, Виходи, дон Лев, до мене, Тебе поїсти адже потрібно. А лев відповідав:
Дона Олена, Іду-Іду, Спасибі, Олена, Тобі за їжу.
З тих пір як Олена стала годувати лева, вона вже нікого не брала із собою по воду. Бувало, тільки розвиднить, вона схопить глечик і біжить до джерела. А вуж скільки часу вона там проводила! Та ось одного разу її сестра, дона Анін’я, і говорить:
- Що таке приключилося з доной Оленой? Чому вона нікого не бере із собою до джерела? Колись вона завжди кликала мене, а тепер усе одна й одна! Та що тільки вона там робить так довго?
Та коли дона Олена знову пішла до джерела, дона Анін’я потихеньку відправилася слідом за нею. Біля джерела вона сховалася у заростях і стала спостерігати за сестрою. Дона Олена поставила глечик на землю й запекла свою пісеньку, а лев відповідав їй з лісу. Скоро він і сам з'явився, величезний такий. Дона Олена обрадувалася, запосміхалася й дістала їжу, яку принесла за пазухою.
Коли лев поїв, вона пригладила йому гриву, витяглася з неї сухі листи, вичесала бліх. Усе це зайняло чимало часу. Коли лев пішов у ліс, дона Олена набрала води й поспішила додому.
- Ах, ось чому ти ходиш одна! - сказала собі дона Анін’я. - Ну, я тобі покаджу!
На інший день вона піднялася ледве світло, раніше дони Олени, побрала великий гострий ніж і побігла до джерела. Там вона проспівала пісеньку Олени. Лев відповів їй і вийшов із заростей. Отут дона Анін’я кинулася на нього з ножем, вдарила у зашийок, і лев упав. Зле дівчисько пішло додому й нікому нічого не сказала.
Дона Олена, бедняжка, саме збиралася йти за водою й нести їжу донові Леву.
А лев, поранений, увесь закривавлений, абияк добрався до того місця, де дона Олена побачила його вперше. Вона прийшла до джерела й покликала його своєю пісенькою, але відповіді не одержала. Вона знову запекла, і знову ніхто не відповів.
Та втретє повторила вона пісеньку, і знову немає їй відповіді. Та сказала дона Олена:
-Ах, боже мій, дон Лев умер. Та заплакала горючими сльозами. Донові Леву, який чув, як вона його кликала і як сльозами заливалася, стало шкода донові Олену, він зібрався із силами й слабким голосом відповів їй. Кинулася до нього дона Олена, продираючись крізь густі зарості. А коли знайшла його, пораненого, закривавленого, то заридала так, що серце у неї ледве не розірвалося. Дон Лев сказав їй:
- Не треба, не плач. Я поправлюся. Це твоя сестра так мене зранила.
Вона прийшла до джерела й запекла, я й подумав, що це ти. Отут вона кинулася на мене з ножем, ледве не до смерті вбила. Але нічого. Ти піди додому й принеси мені більшу миску золи.
Так вона й зробила. Прийшла додому, потихеньку побрала більшу миску, набрала у неї золи й побігла до дона Леву. Вона допомогла йому натертися золою, і з тих пір дона Олена щодня ходила подивитися на нього й погодувати його. Коли дон Лев видужав і початків ходити, він сказав їй:
- Завтра вже не приходь сюди. Поклич мене від джерела, і я сам вийду до тебе.
Назавтра так і було, він сам вийшов до донові Олене, а коли поїв, довго розмовляв з дівчиною й потім сказав їй:
- Більше не принось мені їжі, мене вже тут не буде. Іди додому й готуйся до весілля. Мені теж треба приготуватися. Мене зачарували, але сьогодні чарам кінець.
Він велів їй усе весільне пригощання куховарити своїми руками, і щоб ніхто, жодна живаючи душу, ні до чого не доторкалася. Та призначив день весілля.
Полетіла дона Олена додому, від радості ніг під собою не чуяла й, таячись від усіх, прийнялася за своє придане. Напередодні дня, призначеного доном Левом, вона не виходила з кухні й наготувала таку безліч їжі, що усе дивувалися й запитували, навіщо вона це робить. А дона Олена знай собі помовчує. Та ось у двері постукав прекрасний принц. Дона Анін’я помчалася до себе у кімнату, нарядилася-надушилася й уся сіяючи пішла у вітальню. Але прекрасний принц сказав; - З вами, сеньйора, я й розмовляти не бажаю. Не чи ви мене зранили у джерела?
Я прийшов за доной Оленой, я одружуся на ній.
Дона Анін’я втекла ладь, згоряючи від сорому й заздрості до сестри, яка виходила заміж за такого прекрасного принца. Дона Олена ввійшла у вітальню розпатлана, уся у сажі, із засуканими рукавами й боса. Та отут вона зрозуміла, хто такий був дон Лев. Принц попросив руки дони Олени у батьків, а раз усе було готове, то весілля зіграли наступного дня. Ну й веселилися ж усі, їли-пили до відвалу, а потім молоді поїхали у свій прекрасний палац, де й прожили багато років у щастя й достатку.