Жили минулого у тундрі два товариші, два побратими - сонце й ворон. Були вони сабоні й відважні. Та ніхто не міг сказати, хто з них краще. По всій тундрі йшла слава про них молодецтві.
Багато раз чуло сонце від вітру, що у Півночі є – красуня дочка, що багато сабоних, відважних людей відправлялося до Півночі глянути на красуню, але ніхто ще не повернувся назад.
Сонце подумало: Усіх сабоніше я у світі, льоди перетворюю я у води, сніжні пустелі робляться квітучою тундрою від моїх променів, так невже морози, якими відгородилася Північ, не розтоплю я своїми променями?
Одяглося сонце потеплее: подвійна на ньому оленячий одяг, жодна хутром назовні, інша хутром усередину. Сіло на оленячу нарту й помчалося до Півночі.
Їде, їде. Чим далі їде, тем холодніше стає. Ось на дорозі стали попадатися оленячі й собачі кості, далі й людські. Завиває вітер, тріскотить мороз, тріскається земля. Відморозило сонце пальці ніг і рук. Задихнулися від морозу олені, а житла Півночі усе не видне. Вирішилося сонце повернутися додому, а по дорозі назад і ніс собі відморозило.
Поїхало одного разу сонце у тундру по дрова й зустріло там зі своїм сусідом, відважним вороном. Ворон зі своїм молодшим братом теж приїхав сюди за дровами. Молодший брат ворона побачив сонце й запитує:
- Хто це?
- Це сонце, – сказав старший брат.
- Еге, безносе сонце! - засміялося маля.
- Тихіше, тихіше, розсердиться сонце, не треба над ним сміятися, – сказав старший.
Почуво сонце розмова й говорить:
- Не смійтеся! Я обігріваю всю землю й те відморозило ніс і щоки, що ж буде з вами, якщо ви потрапите туди, де я було?
Тоді старший ворон запитав:
- А де ж ти було, сонце?
Розповіло сонце про Північ, про красуню, його дочку. Багато молодців загинуло із за неї, але ніхто ще не добрався до красуні.
- Так, виходить, це не казка, – сказав ворон. Він теж чув про Північ і його красуні дочки, чув, що ніхто не може потрапити туди. Ворон запитав:
- Де дорога до Півночі?
- Поїдь туди, звідки північний, вітер, – відповіло Сонце.
Їде із дровами додому ворон і думає: Я той, якому ніщо не запретно на землі, я здіймаю на величезну висоту, я опускаюся у безодню моря, мені доступні високі гори, мені доступні морські безодні. Невже я не досягнуся Півночі?
Приїжджає ворон додому й запитує свого мудрого старого батька:
- Скажи мені, батько, як досягтися Півночі?
- Там вічна крижана пустеля, син мій, – відповідає старий ворон.
- Неправда, там живе могутню Північ із красунею дочкою. Багато років багато сабоних людей прагнуть побачити її, але ніхто не може дійти туди. Скажи мені, батько, усе, що знаєш ти про Північ, – не заснути мені інакше цілу ніч.
- Добре, син мій, якщо знаєш уже, що це не казка слухай мене: твій дід загинув на шляху до Півночі, як і всі, хто праг побачити ту, до якої ти прагнеш. Щоб дійти туди, потрібна інший одяг. Той одяг, який на нас, не годиться. Іди до свого рідного батька – Такаютану, що живе на дні морському. Він не міг залишити тебе у себе й віддав мені на виховання, коли ти був малям. Запитає тебе Такаютан, хто ти, відповіси йому, що Сохолилан. Це твоє теперішнє ім'я. Такаютан допоможе тобі добратися до Півночі.
Опустився ворон на дно морське, стукається у ярангу Такаютана. Почув стукіт хазяїн морської безодні й здивувався, хто насмілився прийти до нього на дно морське. Сказав він своєї дочки:
- Запитай, хто там. Вийшла дочка й опитує:
- Хто ти?
- Я Сохолилан.
- Батько, – сказала дочка, – це Сохолилан.
- Впусти його скоріше до мене, – сказав Такаютан. Сохолилан увійшов.
- Це ти, прийшов, мій син! Довідаюся я тебе. Розповідай, я слухаю, – Батько, – сказав Сохолилан, – допоможи мені добратися до Півночі.
- Ага, ти прагнеш потрапити до Півночі й побрати його дочка. Дотепер це нікому не вдавалося. Дам я тобі кам'яних оленів їх не потрібно годувати, не будуть вони мерзнути, і поїдеш ти на них не зупиняючись. Можеш залишити цих оленів у будь-якому місці їх ніхто не побере. Це будуть прості камені; а найголовніше дам тобі нерпу. Нерпу цю ти надягнеш тоді, коли почуєш дзенькіт бубна. Приїдеш до Півночі, не говори йому, хто ти, назвися племінником його нерпою. У яранзі Півночі буде страшна пурга, не обертай на неї уваги й не говори нічого Півночі про дочку. Знай: не любить він наречених. На стіні яранги буде висіти велика крижана посудина. У цю посудину по вечорах сини Півночі б'ють паличкою, і він видає приємні слуху звуки. Побери травинку від устілки й удар кілька раз по дну посудини. Він розколеться. А далі роби, як твій розум підкаже.
- Дозволь мені тепер вийти, батько, – сказав ворон і праг вийти з яранги. Але Такаютан крикнув:
- Почекай, син мій, не всі я тобі сказав. Відразу не відвозь додому дружину, не вдасться тобі цього зробити. Спочатку вертайся один. Та я тобі дам інша рада, як привезти дружину. Зараз спробуй добратися до Півночі, виконати своє перше бажання. Іди!
Їде ворон день і ніч без відпочинку. Мороз усе сабоніше й сабоніше. Вітер виє, пурга мете, земля тріскотить. Колом білі кістки наречених лежать, а ворон усе їде. Ось уже ніс відморозив, щоки, пальці рук і ніг відморозив. Став задумуватися, не чи повернутися назад, але засоромився, подумав: Тоді вуж ніхто не скаже, що немає нічого недоступного воронові. Ще довго їхав. Але ось почув ледве вловимий звук бубна. Здалося йому, що це дзенькає у вухах, але потім звуки бубна стали голосніше. Із труднощами побрав він замерзлими пальцями ніж, розрізав на собі одягу й надяг на себе нерпу, яку дав хазяїн моря. Відразу ж стало йому тепло. Мороз і вітер неслися далі й не зачіпали його.
Вийшла Північ зі своєї яранги й помітив у тундрі крапку, що рухався. Послав туди найдужчі вітри, сам став дути з останніх сил, а крапка усе рухається так рухається ближче до житла Півночі.
- Дивися, дружина, хто те їде до нас. Адже раніше, як подую, так і замерзали всі, хто йшов сюди, а цей рухається. Хто б це міг бути?
Визирнув молодший син Півночі й сказав:
- Так це нерпа!
Отут під'їхав ворон у образі нерпи, кинув кам'яних оленів, сам увійшов у ярангу.
- Здраствуй, гість, – сказала Північ.
- Ага, – відповів ворон.
- Навіщо приїхав?
- Так, погостювати. Моя мати пурга – твоя сестра. Вона у далекій тундрі живе. Послала мене подивитися, як живе її брат Північ, живий, чи здоровий він.
- Добре, сідай.
Сіл на білі шкіри ворон. Бачить: висить на стіні крижана посудина, увесь прозорий, але нічого у ньому не видне.
Зібралися ввечері брати, сини Півночі, почали по посудині паличками бити й танцювати під ці звуки. Потім утомилися, лягли спати. Побрав ворон травичку з устілки, почав потихеньку бити по дну посудини. Раптом дно відвалилося, і на груди ворона впала дівчина небаченої краси. Ворон подумав: Недарма люди прагнули до Півночі! Ось яке багатство таїть він у себе!
Б'є він травичкою у банку, начебто нічого не зауважує. Молодший син Півночі сказав батькові:
- Батько, дивися, яка те жінка впала на груди нерпи із крижаної посудини!
- Мовчи, мовчи, – сказала Північ, – тобі усе це сниться.
Потім Північ подумала: Напевно, гість не бачить моєї дочки, – і прикинувся сплячим.
А ворон теж зробив вигляд, що утомився й засинає. Північ піднялася, підійшов до ворона, підняв свою прозору, ледве видиму дочку із грудей його й відніс у сусідню ярангу. Після цього Північ заснула міцним сном. Навколо настала тиша.
Рано ранком, коли усе ще спали, ворон устав і пішов у ярангу до красуні, дочки Півночі. У проході він зняв із себе нерпу й перетворився у прекрасного юнака.
Коли він підняв полог і ввійшов, дочка Півночі сиділа на м'яких оленячих шкірах і чекала його.
- Ти Сохолилан? - запитала вона. - Так, ти не помилилася.
- Я чекала тебе, я знала, що ти прийдеш; думала про тебе постійно, але не знала, який ти. Мені набридло сидіти завжди у крижаній посудині або у цій яранзі, куди не проникає сонячний промінь. Батько не випускає мене навіть подивитися на сонце.
Ось і добре, що ти не бачила сонця, – подумав ворон про свого суперника. Потім сказав:
- Ти дуже гарна. Я не бачив дівчат, подібних тебе. Завтра я виїду додому. Якщо ти згодна, то мої кам'яні олені знову привезуть мене сюди, і я відвезу тебе тоді у свою землю.
- Приїдь, приїдь скоріше! - сказала дівчина. Ворон знову надяг нерпу й прийняв колишній вид. Потім сіл на нарту й поїхав на полювання на своїх кам'яних оленях. Недалеко від житла Півночі, у горах, він убив трохи диких оленів і до вечора привіз їхній Півночі:
- Ось, дядько, мій тобі подарунок. Завтра я їду додому. Але скоро приїду до вас знову. Я знаю тепер дорогу сюди.
Північ подумала: Що мені зробити з ним? Якщо він приїхав перший раз, виходить, приїде й другий!
- Добре, племінник, приїдь! - сказала Північ. Ворон швидко помчався на кам'яних оленях до морського берега. Швидко промчався через тундру й гори й опинився близько моря. Направив своїх оленів у морську безодню й незабаром був на дні, у житла Такаютана. Постукав.
- Біжи скоріше, відкривай, це від Півночі повернувся мій син Сохолилан, – сказав Такаютан дочки. Ворон увійшов. - Вітали один одного.
- Ну, розповідай, син, доїхав чи до Півночі, чи бачив дочку його?
- Доїхав і бачив дочку його. Вона згодна бути моєю дружиною. А я не побрав її відразу, як ти мені покарав, – відповів ворон.
- Добре, усі добре, син мій. Тепер бери череди китів, моржів, лахтаков, морських левів, нерп і жени їх до Півночі. Разом зі звіринами й вода піде.
Сидить Північ у полозі, п'є гарячий чай. Отут вбігає у ярангу молодший син і кричить:
- Батько, дивися, вода стіною йде на нас! Визирнула Північ із яранги й подумав: Еге, вода всю землю заллє! Потім крикнув синам:
- Біжіть усе на найвищу гору!
Та побігли усе на високу гору; Північ забула тільки про свою дочку у крижаній посудині. Іде вода стіною, а за нею табуни морських звірів ворона. Вискочив ворон на берег, вбіг у ярангу й схопив крижану посудину із красунею, дочкою Півночі.
- Агов, Північ, я виконав обіцянку, прибув до тебе. Що ж ти заліз на гору?
- Де моя дочка? - запитав Північ дружину.
- Удома її забули у крижаній посудині, – сказала баба. Ворон підняв руку нагору, і вода покотилася назад у свої береги. А череди китів, моржів, лахтаков, морських левів і нерп залишилися лежати на березі. Північ із дружиною й синами повернувся у своє житло. Ворон міцно тримає у своїх руках красуню. Говорить він Півночі:
- Я не нерпа, а Сохолилан, син хазяїна морського дна. Ти бачив мою силу зараз. Але не силою відвожу я твою дочку. Вона сама цього прагне.
- Так, батько, я прагну піти з вороном. Набридло мені сидіти у крижаній посудині, прагну подивитися мир.
- Я тільки прошу, – сказав Північ, – коли дочка захоче повернутися до мене, не неволь її, відпусти.
- Добре, – сказав ворон, – я виконаю твоє бажання. А тепер прийми від мене у подарунок усіх цих звірів.
Ворон указав рукою Півночі на череди морських дверей, що лежали на березі моря.
Загорнув ворон дочка Півночі у теплі хутра, поклав до себе на коліна й поїхав на морських левах додому.
Почуво сонце, що ворон повернувся від Півночі, прийшло до нього й запитує:
- Говорять, ти був у Півночі?
- Так, я тільки що повернувся від нього.
- чи Бачив ти дочка Півночі?
- Не тільки бачив, але й одружився на ній.
- Покажи мені її, – попросило сонце.
- Що ж, подивися, – сказав ворон і відкрив полог. На оленячих шкірах сиділа дівчина небаченої краси. Це була дочка Півночі. Побачило сонце дочка Півночі й сказало воронові:
- Віддай мені її, адже ми з тобою побратими. А ти знаєш звичай наших батьків, що дружина друга може бути й моєю дружиною.
- Ні, цього не буде! - твердо сказав ворон. Розсердилося сонце й пішло за море. Настала ніч у тундрі. Спить ворон з молодою дружиною, прокинеться – побачить темряву й знову спить. Але ось набридло йому спати, а день усе не приходить. Усі жителі тундри злякалися вічної ночі й пішли до ворона просити не гнівити сонце. Послав ворон до сонця некрасиву жінку, але та повернулася й говорить:
- Не дивиться на мене сонце, не розмовляє із мною. Тоді ворон послав до сонця свою сестру, красуню дівчину.
Приходить вона до сонця й просить його:
- Повернися до нас, сонце, принеси нам денне світло. Якщо прагнеш, я стану твоєю дружиною.
- Ні, нехай ворон віддасть мені дочка Півночі, тоді я знову повернуся у тундру.
- Хіба я гірше дочки Півночі? - сказала красуня, сестра ворона.
- Добре. Хоч ти не так гарна, я одружуся на тобі, але ми не повернемося у тундру. Нехай ворон знає, що не можна кривдити могутнього друга, – сказало сонце.
- Хіба я можу бути щаслива вдалині від рідних? - сказала красуня дівчина.
- Добре. Ми будемо жити й тут і небагато у тундрі. Нехай жителі тундри трошки будуть бачити мене. Але я буду ходити далеко від них. Нехай ворон пам'ятає про це.
Побачила дочку Півночі, що немає близько сонця, що жителі тундри мерзнуть і незадоволені вороном, а він неспроможний повернути сонце тундрі. Посміялася вона над вороном і пішла до свого батька Півночі. А сонце з тих пір більше живе за морем і у тундру посилає тільки самі холодні промені.