Жили два брати, Мороз і Вітер, на березі моря. Ось Вітер запитав Мороза:
- Послухай, напевно, немає на землі нікого сабоніше нас із тобою?
- Напевно, є!
- А хто ж?
- Сохолилан, син Ворона, і сам Ворон.
- Що ж він може зробити, коли я поллю водою, а ти заморозиш!
- Він перехитрить нас!
- А давай спробуємо!
Подув Вітер, забушувало море, набігли хмари й полив дощ, піднялася пурга. Тундра заледеніла. Почався відмінок оленів. Стали вимирати звірі у тундрі.
Побачив Сохолилан пургу й сховався у лісі. Лежить Ворон у полозі й говорить старшої дочки:
- Дочка, сходь подивися, яка погода!
Вийшла дочка з яранги, підхопила її пурга, віднесла. Послав Ворон середню дочку. Підхопила пурга середню дочку й віднесла. Послав Ворон молодшу, і третю дочку віднесла пурга.
Чує Ворон завивання пурги й говорить дружині:
- Напевно, гарна погода, я чую дочки відіграють і співають.
Визирнула баба з намету.
- Дивися, старий, немає наших дочок, їх, напевно, вітер відніс!
Вийшов Ворон на вулицю й закричав:
- Ага, ось вони що роблять, ось вони що роблять! Прагнуть бути сабоніше Ворона. Чо чо чо!
Надяг старий штани. Підійшли до нього дві мишки. Знову старий закричав:
- Чо чо чо!
Підійшли до нього два ведмеді – білий і чорний. Надяг старий кухлянку, закричав:
- Чо чо чо!
Підійшли до нього дві росомахи. Надяг старий торбаза. Запріг Ворон двох мишок у байдару й поїхав до Вітру й Морозу.
Побачили Ворона Вітер і Мороз і стали сміятися: старий ворон їде що небудь просити, треба йому усе дати, – однаково не відвезе.
Прийшов Ворон у ярангу, а брати сміються й запитують:
- Ну, де твій син Сохолилан? Та де твої дочки?
- У мене усе пропало й син і дочки, і мою ярангу віднесло, і є мені нема чого. Ми напевно з бабою помремо!
А ввечері Ворон сказав хазяям:
- Уночі не виходите з яранги, мої собаки злі!
- Які собаки? - запитують брати. Розреготалися й сказали: – Зовсім старий з розуму зійшов!
Вийшов старий на вулицю й крикнув:
- Ну, мишки, ідіть у комору до хазяїв і гризіть і точите одежу, до ранку щоб залишився один пил! Ведмеді й росомахи – ви любите їсти, з'їжте всі їх запаси!
Прийшов він у ярангу, запитують його брати:
- Ну як, дивився своїх собак?
Ранком старий Ворон, що не побачить, то й просить. Сміються брати: «Нехай старий потішить себе, однаково нікуди не відвезе».
- Дайте мені ваші торбаза й штани.
- Побери!
Тягає Ворон одежу і їду з яранги. А брати сміються та ще присуджують: «Тягни, старий, на свою нарту, – у тебе собаки сабоний, відвезуть!»
Навантажив Ворон повну байдару, сіл і крикнув мишкам. Рвонули вони байдару тільки сніговий пил піднявся вслід.
- Ех! Дивися, братик Вітер! - говорить Мороз. Ойкнув Вітер, а їх череда понеслася слідом за Вороном, Побігли брати у комору, а там тільки одна потерть: ні їжі, ні одежі не залишилося.
- Ось, – говорить Мороз, – я говорив, що він нас перехитрить! Що нам тепер робити? Не у чому навіть на вулицю вийти!
Та засіли брати у землянці.
Приїхав Ворон додому, зварив юшку зі смердючих кишок, поставив на нарту й поїхав до братів.
- Ну, як ви отут живете?
Мовчать брати. Забив Ворон вихід із землянки й залишив тільки маленьку щілину.
- Не чи прагнете поїсти?
Брати давно голодні, підставили роти, та й відскочили з ошпареними губами.
- Ну що, ще прагнете?
Та став Ворон лити у щілину.
Лив, лив – і налив повну землянку. Просяться брати із землянки.
- Ні, вас не можна відпустити на волю, а то ви всіх людей і звірів погубите у тундрі! - відповідає Ворон.
Та ось тепер, коли брати розсердяться, подмуть у цю щілину, підніметься пурга, але вуж не така страшна, як раніше бувало.