Гарна була у Сохолилана дружина.
Завжди у яранзі було чисте, і завжди у дружини був запас дров і льоду.
Задумав Сохолилан одружитися на другій дружині. Довідалася про це дружина, пішла у тундру й сказала всім живучим там:
- Слухайте, що зробив із мною Сохолилан! Сохолилан одружиться. Хіба я не гарна? Хіба я не господарка? Хто вміє так м'яти шкіри, як я? Хто вміє так красиво вишивати? Я знаю, у нього багато помічників, і всі вони зараз слухають мене. Я прагну покарати Сохолилана. Він мене ніколи більше не побачить і не почує.
Та стала вона заклинати землю, траву, хробаків, комашок, злих парфумів і птахів. Крикнула вона небу:
- Ноги, руки й тулуб моє побери, сузір'я Рультепкен! Внутрішності мої побери, сузір'я Янут ляут! - і отут вона побачила маленьку сіру пташку. - Ах, що я наробила! Я забула про цю пташку!
- Ага, – сказала пташка, – я усе чула й розповім Сохолилану!
Отут дружина Сохолилана розсипалася й полетіла до сузір'їв.
Шукає Сохолилан дружину свою з ранньої зорі до пізньої ночі. Іде він усе далі й далі у тундру. Шукав шукав Сохолилан, упав на землю, заплакав і запитав землю:
- Земля, ти не бачиш, де вона? Але земля мовчала.
Став він запитувати всіх своїх помічників, вони мовчать. Лежить Сохолилан і плаче.
Прилетіла маленька сіренька пташка.
- Ай ай, Сохолилан, ти плачеш? - Та розповіла, що вона бачила й чула.
Зробив Сохолилан з моржевого ікла гарну байдару з більшим і гострим гачком позаду.
Сіл Сохолилан у байдару, і полетів на небо шукати дружину, і став збирати її гаком байдари із зірок. Зібрав і склав Сохолилан дружину. Та не став одружитися на іншій. Зажили вони знову дружно.