Жив колись у горах самотній юнак Дулинь. На гірському схилі обробляв він своє поле й сіяв мал. Сонце палило нещадно, великі, як соєві боби, краплі поту котилися по особі й грудей юнака й стікали у ущелину меж каменями.
Незабаром у цій ущелині, прямо на каменях, виросла лілія із гнучким стеблом і яскраво-зеленими листами. квітка, що розпустилася, прекрасний, як біла яшма, яскраво блищав під сонцем і, погойдуючись на легкому вітерці, ніжно наспівував: " Та-Та, я-я!" Дулинь стояв, опираючись на мотику, і дивувався:
- Ось чудо! На камені виросла квітка, і він співає пісні! День за вдень працював юнак на своєму полі, а дивна квітка з ущелини наспівував йому ласкаву пісеньку. Та чому сабоніше утомлювався Дулинь, тем нежней співала лілія. Одного разу ранком Дулинь прийшов на поле й побачив, що квітка пом'яли дикі звірі й він лежить на землі. Юнак допоміг йому піднятися й сказав:
- Бідна лілія! Тут бродять дикі кабани й дме сабоний вітер. Поберу-но я тебе у свою хатину!
Він викопав квітку з ущелини, приніс додому й посадив у ступку для рису.
Ранком юнак ішов у гори працювати, а по вечорах при світлі лампи плів кошика.
Він вдихав аромат чудесної лілії, слухав її тиху пісеньку, і з особи його не сходила посмішка.
Підійшло свято Середини Осіни. У цей вечір за вікном яскраво світила місяць, а кімната висвітлювалася червоним світлом лампи. Дулинь, як звичайно, плів кошик.
Раптом лампа яскраво спалахнула, і у ній розцвіла велика червона квітка лілії.
Із квітки вистрибнула гарна дівчина у білому платті й лунко запекла:
Лілія червоним палає вогнем, Зробилося вночі світле, немов днем.
Юнак, трудишся ти день і ніч, Фея квітів тобі прагне допомогти!
Дівчина засміялася, а білої квітки лілії наче й не було!
Дулинь і фея квітів стали чоловіком і дружиною. Удень вони весело працювали у поле, увечері сиділи у лампи: він плів кошики, а вона вишивала. Життя їх було солодкої як мед!
У базарні дні Дулинь продавав рис, кошики й вишивки своєї дружини. Через два роки замість бамбукової хатини у них з'явився великий цегельний будинок, комори були повні рису, а у загонах стояли корови й вівці. Багато зажив Дулинь! Не захотів він більше працювати у поле й плести кошика. Тепер він важливо закурював трубку й, побравши у руки клітку із птахом, ішов прогулятися по околицях. Дружина просила його купити мотику, серп або шовку для вишивання, а він накупав вина й пиячив усю ніч. Якщо вона кликала його у гори працювати, Дулинь скаржився, що у нього болять руки й ноги. А якщо вона пропонувала попрацювати при лампі, у нього раптом починало рябити у очах. Часто дружина говорила Дулиню:
- Не так уже добре ми живемо. Треба багато трудитися, а мені однієї важко.
Допоможи, Дулинь!
Але Дулинь тільки сопів носом і відводив ока убік, а потім закурював і йшов прогулятися або пограти у кості у сусідньому селі.
Якось увечері дружина Дулиня самотньо сиділа у лампи й вишивала. Було свято Середини Осіни, і Дулипь відправився у село повеселитися. Раптом лампа яскраво спалахнула, і у ній розцвіла велика червона квітка лілії. Із квітки вилетів строкатий павич і, розпустивши хвіст, запік:
Лілія червоним палає вогнем, Стало вночі світле, як днем.
Лінується чоловік, не прагне допомогти, Фея квітів летить ладь!
Павич посадив дружину Дулиня до себе на спину й вилетів у вікно.
У цей час у кімнату вбіг Дулинь. Праг він схопити павича за хвіст, але не встигнув.
Лише одна перинка залишилася у нього у руках. Дулинь подивився на небо й побачив, що павич несе його дружину прямо до місяця.
Залишився Дулинь один. Нікому стало за ним дивитися, і він зовсім зледащів.
Тільки пив, їв, курив і гуляв. З'їв він усі свої запаси, продав худобу, зносив одяг.
Та ось настав день, коли нема чого йому стало їсти, нема чого продавати, немає на що купувати.
Він почав ритися у старому ганчір'ї й раптом знайшов вишитий дружиною килимок. На ньому були зображені Дулинь і його дружина, що працюють у поле, схил, покритий паростками рису, що поблискує, немов золото, поле. На іншій стороні килимка зображувалося, як вони трудяться при світлі лампи: Дулинь плете кошика, а дружина вишиває.
Подивився Дулинь на цей килимок і задумався. Та отут з очей його, немов гірське джерело, бризнули сльози, і він схопився за голову: - Ех, Дулинь! Сам у всьому винуватий!
Він відвернувся, стис зуби, потім схопив свою трубку й кинув її у вогонь, розламав клітку й випустив птаха. А ранком Дулинь поклав на плече мотику й відправився у поле. Із цього дня, як і колись, став він днем працювати на поле, а по вечорах плести кошика при світлі лампи. Одного разу підібрав він у вікна павине перо. Подивився на нього, зітхнув і сунув у ступку для рису, де колись цвіла лілія. Згадав Дулинь чудесна квітка, згадав дружину, і сльози закапали у кам'яну ступку. Раптом перо зникло, а на його місці з'явилася благоухающая лілія; подув легкий вітерець, і Дулинь почув знайоме: " Та-Та, я-я!" Пройшов рік. Настало свято Середини Осіни. Увечері за вікном яскраво світила місяць, а у кімнаті Дулиня горіла червона лампа. Поруч неї сидів він сам і плів кошик. Зненацька лампа сліпуче спалахнула, і у ній розцвіла велика червона квітка лілії. Із квітки вистрибнула гарна молода жінка у білому платті й лунко запекла:
Лілія червоним палає вогнем, Зробилося вночі світле, немов днем. Юнак, трудишся ти день і ніч, Фея квітів тобі прагне допомогти! Вона засміялася, а квітка у ступці пропав. Дулинь довідався свою дружину й дуже зрадів.
З тієї пори вони стали днем дружно трудитися у поле, а ввечері працювати при світлі лампи: Дулинь плів кошика, а його дружина вишивала. Та життя їх знову зробилося солодкої як мед!