Давним-давно жили два брати на прізвище Ван, батько з матір'ю у них умерли, дружин ще не було. Збирали брати у горах хмиз, тем і годувалися.
Кликали старшого брата У-Ген. Говорили люди про таких, як він: « Є — здоровіший, працювати — хворий». Та ще говорили: «Мова — солодкий мед, серце — гіркий часник». Ледачий був У-Ген без міри, і без міри хитрий. Тому-Те й прозвали його У-Гень.
Молодшого брата кликали Ши-Е. Був він надзвичайно працьовитий, чесний і правдивий юнак, завжди робив людям добро й ніколи не забував про борг. Ніхто на кілька десятків чи навколо не міг сказати про нього худого слова. Та прозвали юнака Ши-Та.
Збере, бувало, Ши-Та хмиз і йде у місто продавати його у будинок багатія Чжана. Віддасть хмиз, сяде на задньому дворі на кам'яний ослін і чекає, коли йому гроші винесуть. Сидить він одного разу так на лавочці, раптом бачить — віконце напроти, затягнуте легким шовком, відкрило, з віконця дівчина визирнула, годков їй вісімнадцять від роду. Дивиться красуня на юнака, а ока у неї більші, чисті, немов вода у джерелі.
Так і кликали її Мін-Чжу — Чиста перлина. Була вона дочкою багатія Чжана. Дівчина, хоч і росла у достатку, неробства не любила й завжди трудилася. Давно запримітила вона юнака й сьогодні навмисно вікно відкрила, щоб і він її запримітив.
Ши-Та ніколи не бачив таких красунь і закохався з одного погляду. «Ось би побрати її у дружин, думає, тільки порожні це мрії. Вона — дочка багатія, а я — дроворуб».
Побрав юнак свої гроші й сумний додому відвертав.
Через кілька днів знову поніс Ши-Та хмиз у будинок Чжана. Сіл, як завжди, на ослін, довго чекав. Раптом бачить — віконце напроти, як і того разу, відчинилося, визирнула з нього красуня, посміхнулася, рожева хустка юнакові кинула. Обернувся юнак, хустка за пазуху сховав, посміхнувся дівчині й веселий побіг додому.
З тієї пори, як тільки прийде Ши-Та до багатія Чжану, красуня негайно віконце відкриває. Переглядають юнак з дівчиною, а коли нікого поблизу ні, слівцем-іншим перекинуться. Ішли дні за днями. Міцно полюбили один одного дівчина і юнак і вмовилися, що Ши-Та буде приходити із хмизом кожні три дні, поки не випаде йому випадок побачитися з Мін-Чжу.
Та ось одного разу, саме, коли юнакові треба було йти у місто, він довго трудився у горах, утомився й приліг відпочити під великою зеленою сосною. Витягся він через пазуху хустка, глянув на нього, і так солодко стало у нього на серце, начебто сама Мін-Чжу перед ним з'явилася. Розмріявся юнак і не помітив, як пройшов час побачення.
А Мін-Чжу чекала, чекала юнака, і тривога її здолала, відкрила вона вікно й стала у двір дивитися.
Раптом вихром налетів вітер, засипав людям ока піском так пилом. Слідом за вихром примчався Чорний орел, схопив своїми залізними пазурами Мін-Чжу й умчався.
Долетів орел до гір, притомився й на сосну опустився. А саме під тою сосною Ши-Та спав. Чує він крізь сон, начебто плаче хтось. Подивувався, голову підняв. Дивиться — на галузях чорне чудовисько сидить у цілий чжан довжиною, птах не птах, не зрозумієш, а у пазурах у чудовиська — дівчата у червоному одязі. Розсердився Ши-Та, схопив коромисло, підстрибнув і як стукне орла — крило й лапу йому перебив.
Взревів орел страшним голосом, ще міцніше стис пазурами дівчину, захлопав перебитим крилом і ладь полетів. Кинувся Ши-Та його доганяти.
Довго біг юнак, а орел підлетів до печери на вершині крутої гори, дзьобом відсунув величезний камінь — через високу траву його й не мабуть, — разом з дівчиною зник у печері, а вхід каменем завалив.
Підбіг Ши-Та до печери, праг камінь підняти, де там — його й з місця не зрушиш.
А сонце ось-ось за гору сховається. Відвертав юнак до сосни, побрав у'язки із хмизом і пішов додому. «Треба старшого брата покликати, думає, удвох, може, ми здолаємо камінь і визволимо дівчину».
Повернувся Ши-Та додому, а У-Гень йому й говорить:
- Чув я сьогодні у місті, коли ходив за покупками, що дочка багатія Чжана орел відніс. Ніхто не знає, де вона. По всьому місту висять оголошення: «Хто вкаже, де панянка Мін-Чжу, тому подарую у нагороду двісті лян срібла. А хто її врятує й приведе додому, тому віддам її у дружин і дам двадцять тисяч лян золотом на додачу». Ех, жалко, не знаю я, де панянка.
Зрозумів отут Ши-Та, що дівчина, яку відніс орел, і є Мін-Чжу, розповів братові про усе, що з ним приключилося, і попросив допомогти йому врятувати улюблену. Зрадів У-Гень, закивав головою й говорить:
- Ганьби! Поздоровляю тебе, брат! Повезло нам цього разу, багатство й щастя прийдуть до нас у будинок. Треба негайно ж піти у місто й про усе розповісти її батькові.
Відповідає братові Ши-Та:
- Не потрібні мені ні золото, ні срібло, навіщо я піду у місто? Давай краще подумаємо, як урятувати Мін-Чжу.
Отут У-Гень заговорив зовсім по-іншому:
- Нехай не потрібне тобі золото, однаково треба заспокоїти бідних батьків, сказати, де їх дочка. Не прагнеш — я сам піду. Сказав так У-Гень і запалив ліхтар.
Поспішив він у будинок багатія розповісти усе, що довідався про його дочку.
У-Геня знали у будинку Чжана, він теж зрідка приносив туди хмиз. Сіл У-Гень на крамницю й давай брехати: побачив, мов, він птаха, погнався за нею, але не наздогнав. Де печера орла, не сказав, зате пообіцяв через кілька днів привести панянку додому.
Відвертав У-Гень із міста на наступний ранок. Побрали брати більший кошик з вербових прутів, мотузку, колоду й відправилися у гори. Добралися до вершини, підійшли до печери і як наваляться обоє на камінь! Здолали камінь, з місця зрушили. Зміцнили у входу у печеру колода, прив'язали до нього кошик. Сунув Ши-Та за пояс сокира, сіл у кошик, і У-Гень став потихеньку опускати його вниз, поки не вилучив на саме дно печери. Виліз Ши-Та з кошика, сокира міцно тримає у руці, став навпомацки у темряві пробиратися. Ішов, ішов, раптом бачить — спереду посвітліло, і дорога здалася, щебенями мощена. Лежать по обидва боки тієї дороги купи костей. Подивився на це Ши-Та, і побрала його злість: «Скільки життів загубив птах проклятий. Не заспокоюся, поки її не изничтожу!» Іде він далі, дивиться — ліс перед ним темний, похмурий, у лісі — чорний будинок, тихо навколо, як у могилі, ні звуку не чути. Схоронився Ши-Та за високим деревом, оглянувся. Бачить — огорожа, близько огорожі — камінь, на камені — дівчина сидить, плаче. Підняла дівчина голову. Придивився Ши-Та — так адже це Мін-Чжу! Зрадів юнак, вийшов через дерево й покликав тихенько:
- Мін-Чжу!
Побачила дівчина Ши-Та, кинулася до нього, плаче.
- Як ти пробрався сюди? - запитує.
Ши-Та швидко розповів їй усі, як було. Потім про орла запитав.
- Хтось перебив учора орлові крило так лапу. Лежить він тепер і стогне. Уночі вставав, зілля якесь пив. «Перегоди, говорить, виздоровлю — одружимося ми з тобою». З'їсть він мене, коли противитися стану. А людям буде мстити за це. На сто п'ятдесят чи навколо зжере всіх собак так курей...
Не встигнула дівчина усе до кінця розповісти, став юнак їй шепотіти на вухо:
- Це я орла скалічив. Він ще мстити грозить! Так я вб'ю чудовиська, щоб не шкодило більше людям. Придумав я, як це зробити, тільки ти повинна мені допомогти.
Мін-Чжу кивнула головою й зникла у будинку. Побрав Ши-Та сокира, підійшов до вікна, дивиться — лежить на ліжку хлопець, особа чорна, замість рота дзьоб гострий. Нога перев'язана, сам голосно стогне. Зміркував отут Ши-Та, що це і є проклятий орел, заскреготав зубами від злості й ще міцніше стис у руках сокира.
Мін-Чжу тим часом підійшла до орла й говорить йому тихенько:
- Ляж на спину, я тебе зіллям наспіваю. А видужаєш — ми з тобою одружимося.
Зрадів орел.
- Добре, — говорить, — зараз повернуся.
Ліг він на спину. А Ши-Та тим часом пробрався у будинок, підкрався до орла, занесла сокира, розмахнувся і як ударить! Убив погану тварину.
Стали вони з Мін-Чжу вибиратися з печери. Підійшли до виходу. Кошик, мотузка — усе на місці. Посадив юнак Мін-Чжу у кошик, подав знак У-Геню. Той став тягти мотузку й витягся кошик наверх. Сподобалася У-Геню красуня, і замислив він недобре. Позбудуся, думає, від Ши-Та, а дівчину собі у дружин поберу.
Вилучив У-Гень кошик униз, почекав, поки Ши-Та подасть йому знак, і потягнув мотузку. Більше чому наполовину кошик витягся, потім відпустив навмисно мотузку і як закричить:
- Ай-Я! Мотузка обірвалася, збігаю-но я додому, іншу принесу.
Спускається з гори й Мін-Чжу за собою веде. Дійшли вони до середини гори, старший брат і говорить Мін-Чжу:
- Ай-Я! Втратив я у печери одну річ, посидь тут, я збігаю й миттю відвертаю.
Прибіг У-Гень до печери, став завалювати вихід каменями.
Думав він, що брат розбився. А Ши-Та живий залишився. Виліз він з кошика, оглянувся: яма глибока, краю стрімкі. Став він думати, як з ями тієї вибратися. Раптом зверху камені з гуркотом посипалися. Зрозумів тоді Ши-Та, що старший брат недобре проти нього замислив. Тепер і думати нема чого про те, щоб наверх вибратися. Та пішов Ши-Та у глиб печери.
Бродить Ши-Та по печері, вихід з неї шукає. Але перед ним тільки стіни кам'яні. Раптом чує — кричить хтось:
- Братик Ши-Та! Урятуй мене!
Підійшов ближче, бачить — величезний короп, більше трьох чи довжиною, трьома цвяхами до стіни прибитий.
Запитує Ши-Та:
- Хто тебе цвяхами до стіни прибив?
- Орел прибив. Я третій син царя драконів Східного моря. Грався я якось у воді, а орел схопив мене, відніс і прибив цвяхами до стіни. Він би з'їв мене, так хтось поранив йому ногу, коли він дівчину одну викрав. Урятуй же мене, юнак!
Пошкодував Ши-Та коропа, обережно витягся цвяхи з його тіла й визволив бідолаху. Короп тричі перекувирнулся, пригожим юнаком обернувся. Став юнак дякувати Ши-Та.
Говорить Ши-Та:
- Не дякуй мені. Скажи краще, як мені вибратися з печери? Ти адже син царя драконів і повинен це знати.
- Вибратися звідси зовсім неважко! Закрій ока й лягай мені на спину.
Ши-Та так і зробив. Загудів, засвистів у вухах у юнака вітер: у. Не встигнув він отямитися, як раптом чує:
- Вей! Відкрий ока!
Відкрив юнак ока, бачить — перед ним рівна дорога розстеляється. По обидва боки дороги зелена трава так яскраві квіти. У смарагдовому лісі будинок золотом блищить. Ніколи ще не бачив юнак такої краси й запитує:
- Куди це ми зайшли?
Засміявся царевич і говорить:
- Печера орла тепер далеко залишилася. А це палац пануючи драконів. Будь же моїм гостем, брат, зайди хоч ненадовго!
- Не можу я, — відповідає Ши-Та, — потрібне мені довідатися, що сталося з дівчиною, яку я врятував. Прошу тебе, братик, віднеси мене скоріше додому!
Відповідає син парячи драконів:
- Ти мій гість і повинен спершу оглянути палац.
«Коли ще випаде мені випадки побувати у палаці пануючи драконів? - думає Ши-Та. - Мін-Чжу я визволив, можу погуляти тут небагато». Подумав так Ши-Та й слідом за юнаком увійшов у палац.
Прийшли вони у зал, у тому залі камені дорогоцінні блискають — не порахувати їх. Посередині залу старець сидить, вуса й борода білі-білі. Біля старця — красуня. Та ведуть вони меж собою розмова.
Говорить юнак:
- Ось мій батько, а ось молодша сестра.
Піднялися цар драконів і царівна назустріч гостеві. Юнак повідав їм про те, як Ши-Та врятував його від загибелі, і повелів цар слугам принести коштовності Ши-Та обдарити.
Говорить Ши-Та:
- Нічого мені не треба — ні золота, ні срібла. Не заради нагороди врятував я вашого сина.
Почув його слова цар драконів і думає: «Славний юнак цей Ши-Та, віддам-но я за нього свою дочку».
Говорить цар драконів:
- Здавна відомо: що жовте у царя драконів — те золото, що біле — те срібло; що кругле — те перли, що блискуче — те дорогоцінні камені; а корали так агати хоч цебрами черпай. Одягу різному — не переносити, їжі — не з'їсти, хороми — просторі так багаті. Прагнеш, зроблю тебе своїм зятем? Будеш усе століття щасливим.
Цар драконів і насправді був багатий, а царівна краси такий, що Мін-Чжу з нею й не зрівнятися. Але Ши-Та навіть думати не став і говорить цареві драконів:
- Спасибі вам на доброму слові, тільки є вже у мене дружина. Дуже вас прошу доправити мене скоріше додому. Століття буду вам за це вдячний.
Зітхнув отут пар драконів і відповідає:
- Раз є у тебе дружина, нічого не поробиш.
Повелів він синові побрати гарбуз-горлянку й проводити гостя. Закрив Ши-Та ока, ліг на спину царському синові. Загудів, засвистів у вухах у юнака вітер, не встигнув він отямитися, як опинився на березі моря.
Вийняв царський син гарбуз-горлянку, труснув її кілька раз і прошептав:
- Гарбуз-Горлянка, гарбуз-горлянка! Обернися жвавим червоним конем!
Та правда, вискочив отут з гарбуза-горлянки жвавий кінь. Сіл на нього Ши-Та, розпрощався із царевичем і поскакав додому.
Умить домчав кінь Ши-Та до села. Зліз Ши-Та з коня, оглянутися не встигнув, а коня й сліду нема.
Чув я після від людей, що не радий був У-Гень, коли Мін-Чжу до себе додому привів. Не встигнули прийти, а дівчина вже квапить скоріше у гори вертатися — рятувати Ши-Та. Не пішов старший брат рятувати молодшого. А незабаром став умовляти Мін-Чжу заміж за нього піти. Не погодилася Мін-Чжу, а У-Гень їй говорить:
- Дарма чекаєш. Немає Ши-Та давно у живі. Він або вбився, або з голоду вмер.
Почува це Мін-Чжу, і вага каменем лягла їй на серце. Зрозуміла дівчина, що У-Геня користь охопила, і розв'язала заманити його у місто, вуж там вона придумає, як визволити з лиха Ши-Та.
Говорить дівчина У-Геню:
- Я згодна стати твоєю дружиною, тільки спершу заручися згодою мого батька, нехай прикрасить будинок різнобарвними ліхтариками так прапорцями так весілля щоб пишна була. Одна я у батька з матір'ю, немає у мене ні братів, ні сестер, усе багатство тобі дістанеться. А не підеш до батька, я краще із собою покінчу, а дружиною твоєї не стану!
Як почув У-Гень про багатство, так відразу у місто заквапився.
На інший ранок відправилися У-Гень із Мін-Чжу у дорогу-дорогу. Не думали вони, не ворожили, що Ши-Та раптом зустріне ім. Побачив У-Гень брата — не знає, куди від сорому подітися, і давай дряпати, немов заєць.
Чув я від людей, начебто ледар так ледар У-Гень ходив із села у село, милостиню просив, незабаром умер з голоду.
А Ши-Та з Мін-Чжу усе століття жили щасливо. Вони не помишляли про багатство, не пішли у будинок Чжана, а повернулися у село, разом трудилися й у радості проводили свої дні.