Було у матері п'ять дочок. Старшу прозвали Дин-чжер — Наперсток, другу Шоу-чжор — Браслет, третю Цзе-Чжир — Колечко, четверту Ер-Чжур — Сережка, п'яту Хе-Бор — Кошелечек. Мати рано овдовіла й у другий раз вийшла заміж за торговця-рознощика. Недобрим був він людиною, а пущі того несправедливим. Так до того ж скнара. Не велів він пасербицям плаття з нової матерії шити, не велів гарною їжею годувати. Ледве що йому не по вдачі, кричить так лається:
- Хей! Даремно я білий рис перекладаю, даремно першосортне борошно псування, годую п'ятьох дівок — товар дешевий!
Відправився якось рознощик спозаранку по селах, а перед відходом покарав дружині:
- Побери полшена кращого борошна, налий полцзиня кращого масла, напечи млинців маслених багатошарових, відвертаю ввечері, наїмся досита.
Сказав так рознощик, звалив на плече коромисло з товаром і пішов. Дружина всіх п'ятьох дочок на струм зерно сушити відіслала, замкнулася у кухні, зібралася млинці пекти. Побрала найкращого борошна, тісто замісила, вогонь у вогнищі розвела, стала млинці у казані пекти. Не встигнула перший млинець спекти, чує — старша дочка прийшла. Бан-бан-Бан — стукається у двері, кричить:
- Мама, мама! Відімкни!
Відповідає мати:
- Ти навіщо прийшла, тому зерно на току не сушиш?
- Я за ситом прийшла.
Відімкнула мати двері, впустила дочку. А у вогнищі вогонь палахкоче, з казана пар валить.
Запитує дочка:
- Мама! Ти що робиш?
- Батькові маслені млинці печу.
- Пахне смачно! Дай один покуштувати.
Сказала так Дин-чжер, зняла кришку з казана, дивиться — млинець підрум'янився, жаром пишет, схопила його і їсти прийнялася.
Говорить їй мати:
- Ти, донечка, так і бути, їж, тільки дивися, на струм відвертаєш, сестрам нічого не розповідай.
Погодилася Дин-чжер, з'їла млинець, сито побрала й пішла. Замкнула мати двері й другий млинець пекти прийнялася. Тільки став він підрум'янюватися, друга дочка прибігла. Бан-бан-Бан — стукається у двері, кричить:
- Мама, мама! Відімкни!
- Ти навіщо прийшла? Тому зерно на току не сушиш?
- Я за решетом прийшла.
Відімкнула мати двері, впустила дочку. А у вогнищі вогонь подихає, з казана пар валить.
Запитує дочка:
- Мама! Ти що робиш?
- Батькові маслені млинці печу.
- Пахне смачно! Дай один покуштувати!
Сказала так дочка, зняла кришку з казана, побрала млинець і їсти прийнялася.
Говорить їй мати:
- Ти, донечка, так і бути, їж, тільки дивися, на струм відвертаєш, сестрам нічого не розповідай.
Засміялася дочка, доїла млинець, побрала решето й пішла. Закрила матір двері, третій млинець пекти прийнялася. Тільки став він підрум'янюватися, третя дочка прибігла. Бан-бан-Бан — у двері стукається, кричить:
- Мама, мама! Відімкни!
- Ти навіщо прийшла! Тому зерно на току не вієш?
- Я за віником прийшла.
Відімкнула мати двері, впустила дочку. У вогнищі полум'я палахкоче, з казана пар валить.
Запитує дочка:
- Мама! Ти що робиш?
- Батькові маслені млинці печу.
- Пахне смачно! Дай один покуштувати!
Зняла дочка кришку з казана, побрала млинець, їсти прийнялася.
Говорить їй мати:
- Ти. донечка, так і бути, їж. Тільки помни, на струм відвертаєш, сестрам нічого не розповідай.
Закивала головою дочка, доїла млинець, побрала віник і пішла. Замкнула мати двері, четвертий млинець на стінку казана налепила. Тільки став він підрум'янюватися, четверта дочка прийшла. Бан-бан-Бан — у двері стукається, кричить:
- Мама, мама! Відімкни!
- Ти навіщо прийшла? Тому зерно на току не метеш?
- Я за мішком прийшла.
Відімкнула мати, впустила дочку. У вогнищі вогонь палахкоче, з казана пар валить.
Запитує дочка:
- Мама! Ти що робиш?
- Батькові маслені млинці печу.
- Пахне смачно! Дай один покуштувати!
Відкрила Ер-Чжур казан, дістала млинець, їсти прийнялася.
Говорить їй мати:
- Ти, донечка, так і бути, їж, тільки дивися, на струм відвертаєш, сестрам нічого не розповідай.
Засміялася Ер-Чжур, доїла млинець, побрала мішок і пішла. Замкнула мати двері, останній млинець на стінку казана налепила, хмизу підкинула, спечу, думає, млинець і сховаю подалі. Раптом чує: бан-бан бан — у двері застукали. Це п'ята дочка прибігла, кричить:
- Мама, мама! Відімкни!
Говорить мати:
- Ти навіщо прийшла? Тому зерно на току у мітки не насипаєш?
- Я за коромислом прийшла.
Відімкнула мати двері, впустила дочка, дала їй коромисло й говорить:
- Темно вже, швидше біжи до сестер, підсоби їм зерно тягати!
А дочка відповідає:
- Дай мені млинця покуштувати!
- Немає у мене млинців, рисової кашки ріденької співай!
- Сестрам дала млинців покуштувати, а мені не даєш! Виходить, їх любиш, а мене немає!
Сказала так Хе-Бор, сльозами горючими залилася.
Зітхнула мати, витяглася з казана останній млинець, віддала молодшої дочки й говорить:
- Тільки один і залишився, їж, донечка.
Побрала Хе-Бор млинець, посміхнулася весело і їсти прийнялася. Побачила строката собачка, що Хе-Бор млинець маслений їсть, підняла голову, дивиться. Відламала Хе-Бор шматочок, собачці кинула:
- Покуштуй і ти, собачка, довідаєшся, які смачні млинці маслені.
Доїла дівчина млинець, а отут і сонечко за гори сховалося. Рознощик додому відвертав, зняв із плеча коромисло й говорить:
- Виходив я уздовж і поперек чотири села так вісім селищ, пройшов хутора східні, у західних селищах побував. Притомився, їсти захотів. Скоріше подавай мені млинці маслені.
Відповідає дружина:
- Млинці маслені дочки з'їли.
Почув це торговець, закипіла у ньому злість — вода забурлила. Нічого не сказав, а сам план хитромудрий придумав. На інший день ранком припас він сокира хмиз рубати, закинув за спину мотузку міцну, побрав ціпок товсту, суху шкіру баранячу, розсміявся й говорить:
- Ну, донечки, піду я нині у гори за хмизом, у горах квіти розпустилися, метелики пурхають. Та ви із мною йдіть, за день нагуляєтеся.
Дівчата довірливі, почули, що у гори підуть відіграти так гратися, обрадувалися. Побрала старша, Дин-чжер, кошичок, яблучка-дички, говорить, збирати буду. Захопила друга — Шоу-чжор — лопатку, говорить: викопувати буду цілюще коріння гортензії. Припасла третя — Цзе-Чжир — маленьку цапкові, трави запашні, говорить, добувати буду. Четверта — Ер-Чжур — козуб на спину повісила, гриби, говорить, збирати стану. П'ята — Хе-Бор — малий серп побрала, гілки туї, говорить, зрізати буду, Прихопили вони ще дружка — строкату собачку, щоб у шляху не нудно було. Вийшов за ворота рознощик, слідом за ним п'ятеро сестер весело вибігли.
Дев'яносто дев'ять обмілин пройшли, дев'яносто дев'ять закрутів обігнули й прийшли на Ведмежу гору.
Говорить рознощик:
- Донечки, я під горою хмиз рубати буду, а ви на гору підніміться, пограйте так порезвитесь. Як замовкне моя сокира, так униз спускайтеся.
Піднялися сестри на гору, а там краса така, що й не розповіси. Небо різнобарвне, дерева зелені, трави соковиті, а квітів яких тільки ні, так птахів разноперих! Персиків гірських так яблук диких тьма-тьмуща, аж гілки гнуться. У озерах мальки зелені, червоні, жовті, сині. Узялися сестри за руки, пішли квіти рвати, яблука збирати, метеликів ловити, на траві кататися. Вирвалися вони на волю — пташки із клітки вилетіли, — не нарадуються. Набрала старша сестра повний кошик яблук і говорить:
- Давайте до батька відвертаємо.
Відповідають їй сестри:
- Перегоди! Чуєш, батько ще хмиз рубає?
Ідуть вони далі. Накопала друга сестра корінь гортензії й говорить:
- Вистачить відіграти, давайте до батька відвертаємо.
А три молодші сестри їй у відповідь:
- Не бійся! Чуєш, батько ще хмиз рубає?
Ідуть вони далі. Нарубала третя сестра цілу оберемок запашного рогоза й говорить:
- Далеко ми зайшли, давайте назад відвертаємо!
А дві молодші сестрички їй відповідають:
- Не далеко — близько, не далеко — близько! Чуєш, батько ще хмиз рубає?
Ідуть вони далі. Набрала Ер-Чжур повний козуб грибів і говорить:
- Швидке сонечко сховається, додому пора!
Почува це Хе-Бор, губи надула й говорить:
- У вас у всіх кошика повні, у мене однієї нічого немає!
Побачили сестри: невесела Хе-Бор, поговорили меж собою у говорять:
- Раз так, пройдемо ще небагато. Батьків сокира поки не замовкла.
Прагнуть вони далі йти, а собачка їм поперек дороги встала, гавкає: ван-ван-ван!
- Не кусай нас, дружок, ми пограємо малість і назад відвертаємо.
Пішли вони далі й забрели у саму хащу лісову. Зрізує Хе-Бор ніжні гілки туї, сестри їй допомагають, цілу у'язку нарізали. Сонечко за гори сіло, птаха у гніздах поховалися, темно стало. Пішли сестри назад, боязно їм, дороги не розбирають, — і заблудилися. Уперед ідуть — гори круті, назад — ліс густої. У траві світлячки блискають, у ущелинах звірі ревуть. Птахи нічні по лісу літають, вітер у деревах свистить так виє, у траві шелестить. Страшно у горах темної вночі, аж серце завмирає. Плутали, плутали сестри по Ведмежій горі, зовсім з дороги збилися. Говорить отут старша, Дин-чжер:
- Не треба боятися, не треба зі сторони убік метатися. Чуєте? Батько усе ще хмиз рубає!
Прислухалися сестри, узялися за руки й разом із собачкою повільно пішли на звук сокири. Перейшли гору, минули дві ущелини, раптом дивляться — дорога гірська. Чутно, як сокира дерево рубає:
Бан-бан-Бан! Обрадувалися сестри, закричали разом:
- Батько, батько, ми прийшли.
Тільки луна ним відповіло, а голосу вітчима не чути. Дивилися вони, дивилися при світлі зірок, бачать — висить на високому дереві суха бараняча шкіра, поруч ціпок товстий прив'язана. Ціпок від вітру гойдається, по шкірі, б'є: бан-бан-бан! А сокири ніякого немає.
Батько, батько, зле у тебе серце, не пошкодував ти дочок, темною ніччю у глухих горах на поживу вовкам так тиграм кинув. Додому б відвертати — ніч темна, гори круті, дороги не мабуть. Куди ж подітися? Де голову прихилити?
Раптом далеко, у самій хащі гірського лісу, вогник блиснув. Раз лампа горить — виходить, люди є.
Обрадувалися сестри, усе разом заговорили:
- Підемо подивимося, нас тільки б на ніч хто дав притулок, а завтра ледве світло дорогу знайдемо, додому відвертаємо.
Здолали вони страх, стали у гору підніматися. Вертиться собачка під ногами, іти не дає, гавкає що є сили.
Говорять їй сестри:
- Не гавкіт, дружок, не злися, зараз у будинок прийдемо, їжі знайдемо, тебе досита нагодуємо!
Узялися сестри за руки, разом із собачкою на далекий вогник пішли. А це й не лампа зовсім — ліхтар у входу у печеру світиться. Піднялися сестри на кам'яні сходи, дивляться — двері кам'яні двостулкові, одна половинка відкрита. Заглянули — а там стара баба сидить. Подивилася вона на сестер, — що за диво чудове? - і запитує:
- Як це ви, діти, темною ніччю сюди забрели?
Відповідають дівчини:
- Пішли ми у гори хмиз збирати, так заблудилися. Дозволь, добра бабуся, на ніч у тебе залишитися.
Зітхнула отут бабуся й говорить:
- Мабуть, не знаєте ви, у яке місце забрели. Гора ця Ведмежої зветься й печера теж, тому як живе у ній ведмідь-перевертень. Не їсть він вареної їжі, людей жере. Хто тут пройде — той у лабети до нього потрапить. Бачите, білі кісточки у печері горою нагромаджуються?
- А ти, бабуся, хто ж будеш? Тому ведмідь тебе не з'їв, пощадив?
Відповідає баба:
- Він і мене зжерти праг, у лабетах сюди притяг. Тільки стара я так худа. Кістки так шкіра. Ось і не став він мене є, велів за будинком доглядати.
- А де він зараз, ведмідь? Чому ми його не бачили?
- Дурненькі ви, мої діти! Добре, що не бачили. Дивитеся, як би він вас не примітив.
Вийшла баба з печери, подивилася на небо й говорить:
- Пішов ведмідь на полювання людей ловити, скоро назад відвертає. Ідете-но ви звідси по доброму!
Ніч темна, гори глухі, де дівчатам голову прихилити?
Запитують вони:
- Бабуся, а бабуся, ведмідь відвертає, де спати ляже?
Відповідає баба:
- Коли пекуче — на холодний кан ляже, коли холодно — на теплий кан залізе.
- А де у нього теплий кан?
- У глибокому казані.
- А де у нього холодний кан?
- На плоському камені.
Порадилися меж собою сестри, поговорили тихесенько й говорять бабі:
- Не бійся, бабуся! Спрягти нас у п'ять більших корчаг, відвертає ведмідь — уклади його спати на теплий кан. Придумали ми, як від нього позбутися.
Тільки вони це сказали — зовні вітер засвистів, ведмідь на горі з'явився, отут уже не до розмов. Відкрила бабуся скоріше п'ять більших корчаг, із глини зроблених, веліла сестрам сховатися. А строкату собачку у топленні схоронила, більше ніде. Тільки вони поховалися, ведмідь-перевертень заявився.
Увійшов, носом водить, нюхає:
- Пих-Пих, що за дух?
Відповідає йому баба:
- Може, це у мене ноги так пахнуть?
- Пих-Пих, не ноги.
- Може, це від тебе кров'ю свіжої пахне?
- Пих-Пих, не кров'ю!
Бігає ведмідь по печері, по кутах шарить. Підійшов до глиняних корчаг, праг відкрити так заглянути. Злякалася стара, серце застрибало, удержати його — силоньки не вистачить, дорогу загородити — сміливості бракує: « Кепська справа! Загубить він бідних дівчат». Раптом з топлення собачка вискочила, уперед кинулася, дзявкнула, хвать ведмедя за ногу. Обернувся ведмідь, штовхнув собачку й говорить:
- Чую я дух чужий, а це паршивою собачкою пахне!
Говорить йому отут баба:
- Уж і не знаю, що за собачка така приблудна, гнала я її, гнала, не йде.
- А ти прив'яжи її, коли людину завтра не задеру, собачку знімання.
- Та те вірно. А зараз спати лягай. Час пізніше.
- Пекуче, піду на холодний кан ляжу.
- А ти подивися, який вітер дме, з напівночі холодніти почне, лягай-но краще на теплий кан.
Послухався ведмідь бабу, заліз у казан, захріп. Відкрила отут баба тихенько корчаги глиняні, випустила дівчат. Дин-чжер із Шоу-чжор валуни важкі притягли, на кришку казана поклали, не зрушиш тепер кришку з місця. Цзе-Чжир з Ер-Чжур сухого хмизу наносили, стали у печі вогонь розлучати. А Хе-Бор що є сили ковальське хутро розтягує: так! Так! Хутро пихкає, полум'я казан лиже — жарче, гаряче, жарче, гаряче!
Прокинувся ведмідь так як зареве:
- Жа-Жа-Пекуче! Гр-гр-Гаряче!
Відповідають йому сестри:
- А ти не реви! Тепліше — спати солодше!
- Ай-Я! Пекуче! Усю вовну мені спалили!
- А ти не кричи! Вовна ведмежа що шуба. Стару скинеш — нову надягнеш!
- Ай-Я! Пекуче! Усю шкіру мені спалили!
- А ти не реви! Шкіра ведмежа що плаття! Старе скинеш — нове надягнеш!
Так злого ведмедя-перевертня живцем у казані й зажарили.
Настав ранок. Тривожаться сестри. Серце у них — море бурхливе. Додому відвертати — там вітчим зле, усе століття томитися будеш. Не відвертати — туга за матінкою рідної переведе.
Бачить стара — засумували, зажурилися дівчата, і говорить:
- Чого тільки на цій горі немає — і гарбуза, і яблука, і городин різні, і трави цілющі, і зерно — усе отут росте. Мені, старої, теж голову прихилити ніде. Може, залишитеся? Разом жити будемо.
Та залишилися п'ятеро сестер на горі жити. Як засмажили вони ведмедя-перевертня — спокійно на горі стало. У любові так згоді живуть дівчини з бабою, друг дружку у всьому допомагають.
Наловили вони диких качок, фазанів так зайців, корів диких пригнали, овець так кабанів, відгодували їх, сталі звірі смирними, домашніми. Усю землю на схилі сестри сапками так мотиками перерили, пшеницю посіяли, просо. На цілині земля гладка, жирна; викопали дівчини канавки, з вершини вода по них тече джерельна, чиста. Тече й тече, ллється й ллється. Гною вдосталь, бур'яни виполоті. Пшениця паростки пустила, зелені, блискучі, на просі метелочки з'явилися. Уродилося усе на славу!
Стали сестри шовковичний аркуш збирати, шовкопрядів годувати. Зібрали бавовна дика, прийнялися матерію ткати. На яблуках вино настояли смачне, ароматне, коноплі посіяли, масла надавили пахучого. Бамбук тонкий нарізали, кошика сплели. Товсті дерева зрубали — будинок побудували. Усе у них є — і їжа, і одяг, і житло, і начиння різне — усього вдосталь.
Зима літо поміняє, жару — холод, непомітно три роки пройшло. Знову всипали червоні листи землю, знову у воріт персикове дерево розцвіло. Згадали сестри про рідну матінку, розв'язали звісточку їй подати. Зняла старша сестра наперсток мідний, зняла друга сестра браслет срібний, зняла третя сестра кільце позолочене, зняла четверта сестра нефритові сережки зелені. А молодшої що зняти? Відв'язала вона від пояса кошелечек, з атласу зшитий, парчею розшитий. Склали у нього сестри всі свої прикраси, зверху прикрили шматками шовковими так атласними, горсточку зерна всипали. Міцно-преміцно зав'язали мішечок, кликнули собачку строкату, у рідний будинок її відправили.
Довгих три роки сестри будинку не були. Довгих три роки посуха за горами стояла, немає й немає дощу. Торгівля у рознощика зовсім захиріла, який був у нього товар, увесь продав, а гроші проїв. Та й коромисла з товарами незмога тягати. У ларе — ні зернятка, у ящику — ні жмені борошна. Пекти холодна, із труби дим не йде. Сидять чоловік із дружиною, зітхають так охають. Раптом дивляться — собачка строката біжить, хвостом виляє, у зубах — вузлик. Побрала дружина вузлик, розв'язала, а там наперсток мідний, браслет срібний, кільце позолочене, серги нефритові та ще кошелечек, з атласу зшитий, парчою розшитий. Заплакала мати від радості й говорить:
- Живі мої донечки, усі п'ятеро. Про те мені шпабоки так шпабоки у мішечку атласному сказали. Є у них їжа, є одяг. Про те мені шматочки так зернятка сказали! Скоріше біжи вперед, собачка строката, приведи мене до моїх детушкам!
Почув це злий вітчим і не знає, вірити йому або не вірити. Тільки вдома усе єдине з голоду помреш. Та розв'язав він разом із дружиною йти. Собачка спереду біжить, чоловік із дружиною слідом за нею. Пройшли дев'яносто дев'ять обмілин, обігнули дев'яносто дев'ять закрутів, до гори підійшли — Десять тисяч скарбів зветься. Стали нагору підніматися. По схилах так по кручах поля зелені, доглянуті; корови мукають, кози скакають, кури, качки, свині, зайці по горі бігають. Посередині гори — будинок високий, двір просторий. Дзявкнула строката собачка три рази: ван-ван-ван!
П'ять дівчат, п'ять сестер до воріт вийшли. Радіють, дивують, слова вимовити не можуть. Кинулися вони до своєї бідної матінки й давай її обіймати. Три роки не видались, нині раптом зустрілися.
Вітчим у сторонці коштує, почервонів увесь, соромно йому, совісно. Зітхнув він тихенько й думає: «Винуватий я перед дочками, повиниться потрібне».
Повинился, вибачення випросив, на тому й казці кінець. А коли запитаєте, чому п'ять сестер мати з вітчимом пригощали, відповім вам: вином так м'ясом, та ще млинцями масленими багатошаровими, цілими блюдами їх подавали.