Короткий виклад оповідання Буніна “Окаянні дні”

В 1918-1920 роки Бунін записував у формі щоденникових заміток свої безпосередні спостереження й враження від подій у Росії того часу. От кілька фрагментів:

Москва, 1918г.

1 січня (старого стилю). Скінчився цей проклятий рік. Але що далі? Може, щось ще більш жахливе. Навіть напевно так…

5 лютого. З першого лютого наказали бути новому стилю. Так що по-ихнему вже вісімнадцяте…

6 лютого. У газетах – про настання, що почалося, на нас німців. Усі говорять: “Ах, якби!”. На Петрівці ченці колють лід. Перехожі тріумфують, зловтішаються:

“Ага! Вигнали! Тепер, брат, змусять!”

Далі дати опускаємо. У вагон трамвая ввійшов молодий офіцер і, почервонівши, сказав, що він “не може, на жаль, заплатити за квиток”. Приїхав Дерман, критик, – біг із Сімферополя. Там, говорить, “невимовний жах”, солдати й робітники “ходять прямо по коліно в крові”. Якогось старого-полковника живцем зажарили в паровозному топленні. “Ще не прийшов час розбиратися в російської революції неупереджено, об’єктивно…” Це чуєш тепер поминутно. Але теперішньої неупередженості однаково ніколи не буде А головне: наша “упередженість” буде адже

дуже й дуже дорога для майбутнього історика. Хіба важлива “пристрасть” тільки “революційного народу”? А ми-те що ж, не люди, чи що? У трамваї пекло, Хмари солдатів з мішками – біжать із Москви, боячись, що їх пошлють захищати Петербург від німців. Зустрів на Кухарського хлопчиська-солдата, обірваного, худого, паскудного й ущент п’яного. Тикнув мені мордою в груди й, відхитнувшись назад, плюнув на мене й сказав: “Деспот, сукин син!” На стінах будинків кимсь розклеєні афіші, що викривають Троцкого й Леніна у зв’язку з німцями, у тім, що вони німцями підкуплені. Запитую Клестова: “Ну, а скільки ж саме ці мерзотники одержали?” “Не турбуйтеся, – відповів він з мутною усмішкою, – порядно…” Розмова з натирачами підлоги:

– Ну, що ж скажете, добродії, гарненького?

– Так що скажеш. Усе погано.

– А що, по-вашому, далі буде?

– А Бог знає, – сказав кучерявенький. – Ми народ темний… Що ми знаємо? Те й буде: напустили з в’язниць злочинців, от вони нами й керують, а їх треба не випускати, а давно треба було з поганої рушниці розстріляти. Царя зсадили, а при ньому подібного не було. А тепер цих більшовиків не зіпреш. Народ ослабнув… Їх і всього-те Сто тисяч набереться, а нас скільки мільйонів, і нічого не можемо. Тепер би казенку відкрити, дали б нам волю, ми б їх із квартир усіх по жмутах розтаскали”.

Розмова, випадково підслуханий по телефоні:

– У мене п’ятнадцять офіцерів і ад’ютант Каледіна. Що робити?

– Негайно розстрілятися

Знову якась маніфестація, прапори, плакати, Музика – і хто в ліс, хто по дрова, у сотні глоток: “Вставай, піднімайся, рабочай народ!”. Голосу утробні, первісні. Особи в жінок чуваські, мордовські, у чоловіків, всі як один в один, злочинні, інші прямо сахалінські. Римляне ставили на обличчя своїх каторжників клейма: “Сауе гигет”. На ці обличчя нічого не треба ставити, і без усякого клейма всі видно. Читали статейку Леніна. Незначний і шахрайська – те інтернаціонал, те “росіянин національний підйом”. “З’їзд Рад”. Мовлення Леніна. ПРО, яке ця тварина! Читав про вартим на дні моря трупах, – убиті, утоплені офіцери. А отут “Музична табакерка”. Вся Лубянская площа блищить на сонце. Рідкий бруд бризкає з-під коліс. І Азія, Азія – солдати, хлопчиськи, торг пряниками, халвою, маковими плитками, цигарками… У солдатів і робітників, раз у раз гуркітливих на вантажівках, морди торжествуючі. У кухні в П. солдат, толстомордый… Говорить, що, звичайно, соціалізм зараз неможливий, але що буржуїв все-таки треба перерізуватися

Одеса. 1919 г.

12 квітня (старого стилю). Уже майже три тижні із дня нашої погибелі. Мертвий, порожній порт, мертве, запаскуджене місто-лист із Москви… від 10 серпня прийшло тільки сьогодні. Втім, пошта російська скінчилася вже давно, ще влітку 17 року: з тих самих пор, як у нас уперше, на європейський лад, з’явився “міністр почт і телеграфів…”. Тоді ж з’явився вперше й “міністр праці” – і тоді ж вся Росія кинула працювати. Та й сатана Каїнової злості, кровожерливості й самої дикої самоправності дохнув на Росію саме в ті дні, коли були проголошені братерство, рівність і воля. Тоді відразу наступила несамовитість, гостре божевілля. Усі репетували один на одного за найменше протиріччя: “Я тебе заарештую, сукин син!”.

Часто згадую те обурення, з яким зустрічали мої нібито суцільно чорні зображення російського народу. …І хто ж? Ті самі, що вигодувано, вигодувані тією самою літературою, що сто років ганьбила буквально всі класи, тобто “попа”, “обивателя”, міщанина, чиновника, поліцейського, поміщика, заможного селянина – словом, вся й усіх, за винятком якогось “народу” – безкінного, звичайно, – і босяків

Зараз всього будинку темні, у темряві все місто, крім тих місць, де ці розбійницькі кубла, – там палають люстри, чутні балалайки, видні стіни, обвішані чорними прапорами, на яких білі черепи з написами: “Смерть, смерть буржуям!”

Говорить, кричить, заїкаючись, зі слиною в роті, ока крізь криво висяче пенсне здаються особливо лютими. Галстучек високо виліз позаду на брудний паперовий комірець, жилет донезмоги запакощенный, на плечах куцого пиджачка – лупа, сальні рідкі волосся скуйовджені… І мене запевняють, що ця гадюка одержима нібито “полум’яною, беззавітною любов’ю до людини”, “жаждрй краси, добра й справедливості”!

Є два типи в народі. В одному переважає Русь, в іншому – Чудь. Але й у тім і в іншому є страшна мінливість настроїв, обликов, “хиткість”, як говорили за старих часів. Народ сам вказал про себе: “з нас, як із древа, – і дрюк, і ікона”, – залежно від обставин, від того, хто це древо обробляє: Сергий Радонежский або Емелька Пугачов. “Від перемоги до перемоги – нові успіхи доблесної Червоної Армії. Розстріл 26 чорносотенців в Одесі…”

Чув, що й у нас буде цей дикий грабіж, який уже йде в Києві, – “збір” одягу й взуття… Але моторошно й удень. Все величезне місто не живе, сидить по будинках, виходить на вулицю мало. Місто почуває себе завойованим начебто якимось особливим народом, що здається набагато більше страшним, чим, я думаю, здавалися нашим предкам печеніги. А завойовник валандається, торгує з лотків, плює насіннячками, “криє матом”. По Дерибасовской або рухається величезна юрба, що супроводжує для розваги труна якого-небудь шахрая, видаваного неодмінно за “полеглого борця” (лежить у червоній труні…), або чорніють бушлати граючих на гармонях, що танцюють і скрикують матросів: “Эх, яблучко, куди котишся!”

Взагалі, як тільки місто стає “червоним”, негайно різко міняється юрба, що наповнює вулиці. Відбувається якийсь підбор осіб… На цих особах насамперед немає щоденності, простоти. Всі вони майже суцільно різко відразливою, страхаючою злою тупістю, якимось похмуро-холуйським викликом всьому й всім

Я бачив Марсово Поле, на якому тільки що зробили, як якесь традиційне жертвопринесення революції, комедію похорону нібито полеглих за волю героїв. Що потреби, що це було, властиво, знущання над мертвими, що вони були позбавлені чесного християнського поховання, забиті в труни чомусь червоні й протиприродно закопані в самому центрі міста живих. З “Звісток” (чудовийий російський Мова ): “Селяни говорять, дайте нам комуну, аби тільки позбавте нас від кадетів…” Підпис під плакатом: “Не зарись, Денікін, на чужу землю!”

До речі, про одеський чрезвычайке. Там тепер нова манера пристрілювати – над клозетною чашкою. “Попередження” у газетах: “У зв’язку з повним виснаженням палива, електрики незабаром не буде”. Отже, в один місяць усі обробили: ні фабрик, ні залізниць, ні трамваїв, ні води, ні хліба, ні одягу – нічого!

Учора пізно ввечері, разом з “комісаром” нашого будинку, з’явилися вимірювати в довжину, ширину й висоту всі наші кімнати “на предмет ущільнення пролетаріатом”.

Чому комісар, чому трибунал, а не просто суд? Всі тому, що тільки під захистом таких священно-революційних слів можна так сміло крокувати по коліно в крові…

У червоноармійцях головне – розбещеність. У зубах папироска, ока мутний, нахабні, картуз на потилицю, на чоло падає “шевелюр”. Одягнені в якесь збірне дрантя. Вартові сидять у входів реквізованих будинків у кріслах у самих зламаних позах. Іноді сидить просто босяк, на поясі браунінг, з одному боку висить німецький тесак, з іншого кинджал

Заклики в чисто російському дусі: “Уперед, рідні, не вважайте трупи! В Одесі розстріляно ще 15 чоловік (опублікований список). З Одеси відправлено “два поїзди з подарунками захисникам Петербурга”, тобто із продовольством (а Одеса сама дохне з голоду).

Р. S. Отут обриваються мої одеські замітки. Листки, що випливають за цими, я так добре закопав в одному місці в землю, що перед втечею з Одеси, наприкінці січня 1920 року, ніяк не міг знайти їх.