Князь Мишкін – герой роману Ф. М. Достоєвського “Ідіот” (1867-1869)

У романі “Ідіот” Достоєвський підводив підсумок багатьом своїм роздумів про християнство, про особистості Христа і долю його вчення в миру. “Головна думка роману, – писав Достоєвський, – зобразити позитивно прекрасної людини”. Перераховуючи найкращі зразки світової літератури, на які він орієнтувався, Достоєвський каже, що єдине “позитивно прекрасне обличчя” для нього Христос. І ще Дон Кіхот, але він прекрасний тому, що в той же час і смішний, чому “є співчуття до осміяним і не знає собі ціни прекрасному”. Слово “ідіот”,

за В. Далем, означає “нерозумного, неусвідомлений від народження, тупий, убогий, юродивий”.

Достоєвський наділив М. тієї “неосмислене від народження”, від якої князь лікувався в Швейцарії у доктора Шнейдера. Він з’явився в Росії без гроша в кишені, не знаючи, де буде жити, але з величезною цікавістю до країни, де народився. Кожному зустрічному він відкритий як дитина і радісно готовий прийняти все, що світ йому покаже. При цьому М. сповнений своїх серйозних думок і не знає, кому можна їх викласти. Перший, кому він викладає свої враження про смертну кару і переконаність, що вбивати за

вбивство не можна, – це лакей в будинку генерала Єпанчіна. М. приймає цього “людини” за людини і тим зовсім збиває того з пантелику. Князь вгадує всіх персонажів роману, наскрізь бачачи їх нутро, їх задуми, але не плануючи ніякої власної ролі в їхніх долях, ніякої користі. Все виникає як би само собою.

М. бачить людей роз’єднаних, роз’єднаних – його роль в тому, щоб з’єднати те, що роз’єднане, воскресити людські душі, повернути людей один до одного. Кожного разу він апологет чужої душі і її цілитель. Але вилікувати ці душі неможливо – обставини реального життя сильніше князя, і, сам того не бажаючи, він кожного разу лише провокує катастрофи. Простодушність його і доброта тільки привід до розбратів у товаристві, де користь і власництво складають першооснову. Його здатність співчувати спочатку спантеличує, викликає у всіх підозрілість і зневіра, а потім стає для князя справжнім нещастям, тому що в плутанині й хаосі різних ситуацій він приходить до думки, що “співчуття є головний закон буття”, і відмовитися від цієї думки вже не може. Князь М. увірував у цю істину, в яку не вірить ніхто.

Страждають по-своєму все – не співчуває, однак, ніхто. Кожен прагне участі і допомоги, але допомогти іншому не вміє. Ще в Швейцарії М. зрозумів, що йому добре тільки з дітьми: “Через дітей душа лікується…” Але в романі “Ідіот” немає дітей, лише тринадцятирічний Коля Іволгін (який, до речі, розуміє про те, що відбувається більше дорослих). Достоєвський відмовився від думки описати “дитячий клуб”, що виникає близько князя. “Князь у справі”, “твердий у справі” – це залишилося поза межами роману. Ніякого “справи” у князя немає.

Його “справою” стає життя Настасії Пилипівни, Аглаї, Іполита. Дар проникливості дозволяє князю в кожному з цих дуже різних персонажів розгледіти дитини, і кожна така дитина стає мучителем князя, тому що давно виріс і захоплений своїми пристрастями і хворобами. “О, який же ви маленька дитина, Лізавета Прокопівна!” – Звертається М. до генеральші Епанчіноі, та погоджується, а потім вкрай умучівает князя своїми батьківськими турботами. Звичайно ж, дитя і Аглая, але це дитина безглузда, примхливий, розпещений. Велика частина роману присвячена Іполита, сухотному юнакові, який хоче “порозумітися” з людством перед смертю, намагається застрелитися, пише “Пояснення” і т. п. М. і тут розуміє саму суть: Іполит самотній, змучений своїми комплексами і жадає простого людського участі. Найбільша, непоправна біда для князя – це Настасья Пилипівна, обличчя якої, вперше побачене на портреті, вразило його з’єднанням страждання і гордості.

Страждання Настасії Пилипівни стають для М. мукою і жахом – він не знає, як їх лікувати. Дія роману відбувається на Гороховій, на Пісках, то в Павловську, то на Петроградській, її порушують атмосферою дивного міста. Петербург набуває як би свою владу над людьми і, зокрема, над М., але це вже не та влада, яку мав місто над Мрійником в “Білих ночах”. Та влада сповнена поезії і юного чарівності. Тепер перед нами інше місто, вірніше, той самий, але в інший час. Він вже не відокремлений від світу, пов’язаний з Європою залізницею. І те, що називають західною цивілізацією, химерно відображається в російському дзеркалі. У начерках до “Ідіот” на кожній сторінці злочин, гроші, продаж, кар’єра, суд і т. д. Все це виглядає плутаною, рукою божевільного рисуемой картиною. Одне страшне обличчя виникає, тут же стирається, закривається іншою особою, фігурою, тільки рукою, тільки оком, але і в цьому оці – та ж пристрасть, той же жах. По ходу створення роману прояснювався сюжет, і в центрі його виник неймовірний жіночий вигляд. Він і вразив князя.

Його, як слабкої дитини, затягла круговерть людських відносин, у центрі яких – Настасья Пилипівна. Він побачив її, і тепер, про що б він не думав, він живе тільки Настасьей Пилипівною. Вони, не сходячись, вже зійшлися – у них спільне самотність і висота духовності. Достоєвський пише у записній книжці: “Любов християнська – Князь”. І тричі позначає на полях чернеток: “Князь Христос”. М. наділений даром “вищої любові”, позбавленої ощадливості. Але ця “вища любов” князя, який безневинний і не знає жінок, перетворюється на муку для Настасії Пилипівни. Жінка знала (ще дівчинкою дізналася) образливу пристрасть розпусного Тоцького, потім вона дізналася пристрасть Рогожина, думавшего купити її за сто тисяч. У князя вона вперше “людини побачила”. Побачила – і полюбила, хоча й таїть це до часу. А князь нічого не таїть, “йому б тільки любити”. Поцілувати портрет Настасії Пилипівни для нього – абсолютне, повне вираження почуття, не чекає більшої повноти. З точки зору звичайних людей, це ідеалізм, безкоштовне лицарство. Остання помітила Аглая, прямо адресувавши М. вірші про “лицаря бідному”. “Щось важке і неприємне як би уразило князя”, коли він почув це читання.

Його “вища любов” стала предметом захоплення, але разом з тим і висміювання. Аглая вторглася туди, де нікому немає місця, і порушила те, що порушувати не можна. Вторгнення Аглаї в інтимне життя князя стає фатальним: М. заплутується і врешті-решт вже не знає, не може сказати, кого він любить, Аглаю або Настасію Пилипівну. Він приходить до того, що любить обох; крім волі князь зіштовхує двох жінок у жорстокому двобої. А потім князь М. остаточно заплутується – втішає Настасію Пилипівну, покірно стає її нареченим, зовні спокійно приймає звістка, що та втекла з Рогожиним, по всьому місту шукає Настасію Пилипівну і Рогожина, власне, вже знаючи, що трапилося. Розум князя не витримав усього, що довелося йому побачити і пережити в Росії, – “князь потрапив знову за кордон, в швейцарське заклад Шнейдера”.

На російській сцені в інсценуваннях “Ідіота” виступали найбільші майстри театру. У 1899 році в Малому театрі М. грав Н. І. Васильєв, а в Олександрійському Р. Б. Аполлон-ський. Знаменитим виконавцем цієї ролі був М. М. Ходоту. У 1957 р. завдяки І. М. Смоктуновському великою подією стала вистава БДТ (постановка Г. А. Товстоногова). У 1958 р. в спектаклі, поставленому А. І. Ремізова в театрі ім. Вахтангова, князя М. зіграв Н. О. Гриценко. Серед численних екранізацій роману виділяються фільми А. Куросави (1951) та І. А. Пир ‘єва, в яких роль М. виконували відповідно Р. Сімура і Ю. В. Яковлєв. М. був однією з перших кіноролей Ж. Філіпа (1946). Несподіваний відгук образ князя М. знайшов в Англії. У 1981 р. Кетрін Менсфілд (1888-1923), письменниця новозеландського походження, пише свій кращий розповідь “Je Ne Parle Pas Francais” (Я не говорю по-французьки), який називає своєю “даниною Любові”. Для Менсфілд її героїня Мишка, названа так, по всій видимості, не без впливу Ф. М. Достоєвського, втілює в собі ідеал чистої любові і, можливо, музу поезії. А в 1970-х рр.. на цей образ як би луною відгукнувся один із самих значних англійських письменників нашого часу, Джон Фаулз, що створив у романі “Вежа з чорного дерева” образ художниці Діани, яку головний герой називає поперемінно то Мишею, то Музою.