Князь Валківський – центральний персонаж роману Ф. М. Достоєвського “Принижені і ображені” (1861)
Дворянин, “голяк – нащадок галузі старовинної”, красивий, що володіє ефектними манерами, обдарований гострим розумом, підприємливістю, віртуозною спритністю в плетінні інтриг, він – втілення зухвалого, щасливого, переможно зла в романі. Зла, що володіє сатанинської притягальною силою, – і від того вкрай небезпечного.
Саме князь, на думку багатьох дослідників, головний герой роману. Всі приховані пружини дії зосереджені в його руках, і тільки його зла воля визначає долю всіх персонажів. У першій частині роману він відсутній,
Ще молодим В. одружився на перезрілої дочки купця-відкупника, скористався її станом і незабаром забив її, а сина Альошу “підкинув”
В. безмежно егоїстичний. Щоб досягти своєї мети чи задовольнити скороминущу примха, каприз, він готовий крокувати по трупах. (“Швидше Лісабон провалиться, чому не збудеться по моєму бажанню”.) Життя для нього – комерційна угода, єдиний “двигун людських справ”, їм визнається, – гроші. В. жадає “золотих дощів”, бачить щастя виключно в мільйонах. У загробне відплата він не вірить, ідеалів і моральних принципів позбавлений (“Ідеалів я не маю і не хочу мати”). Над оточуючими В. має дивну, майже містичну владу: дочка Сміта, що покохала його безмежно, не винесла “перетворення” ангела на демона; Микола Сергійович Іхменев, зачарований князем і простягає Свою прихильність до нього “до космічного”, розорений і зганьблений; Наташа і Катя – маріонетки в руках В.
За задумом Достоєвського, В. мав скластися в образ наполеонівського або рот-шільдовского толку – ділка, капіталіста. Але, проявляючи ділову хватку і певний талант фінансиста, В. відрізняється від наполеонів і РОТШИЛЬДІВ тим, що гроші і влада для нього не мета, а лише засіб витягти з життя побільше насолод. Він – споживач, витончений, пересичений гурман. Внутрішня самотність (як наслідок повної атрофії природних людських почуттів та уподобань) його не обтяжує – скоріше є найоптимальнішою формою існування.
В. – Зловісний інтриган, матеріаліст, теоретик і практик розпусти, примикає до величезної когорти негативних героїв світової літератури. Це й злочинець з творів Шиллера, Гофмана, Сю, Сульє, Бальзака, і сладострастнікі Шодерло де Лакло, маркіза де Сада, Октава Мірбо. Щодо літературних прототипів, прообразів і попередників В. існує велику літературу (це В. Туніманов як безсумнівного попередника князя називає барона Гектора Юло з високо цінованого Достоєвським роману Бальзака “Кузіна Бетге”; В. Я. Кірпо-тин, В. І. Етов, Є. А. Маймін зіставляють сюжетну лінію роману з повістю О. С. Пушкіна “Дубровський”, К. В. Мочульський проводить аналогії одкровень В. з парадоксальними поглядами племінника Рамо з однойменної філософської повісті Дідро і т. д.). Але від мелодраматичних лиходіїв французьких романів В. відрізняє його оригінальна, цинічна філософія життя, круто замішана на російському менталітеті; вражаюча сцена “заголенія” (тобто граничного, що викликає одкровення) князя перед Іваном Петровичем вночі в ресторані – це по суті перша ” філософська бесіда “у творчості Достоєвського, предтеча бесіди в трактирі Версилова з сином (” Підліток “) і повчання Івана Карамазова Альоші, теж у трактирі (” Брати Карамазови “).
” Ідея особистості “В. у творчості Достоєвського сходить до поважного чиновнику Юліану Мастаковічу, сладострастніку, що одружився на зовсім юної дівчини (“Петербурзька літопис”, “Ялинка і весілля”), а “потомство” князя досить велике. За однією лінії від нього відбуваються “сладострастнікі” (Свид-рігайлов в “Злочин і кару”, Федір Павлович Карамазов у “Братах Карамазових”). За іншою – “надлюди” – Раскольников (“Злочин і кара”), Іван Карамазов (“Брати Карамазови”). Обидві ці лінії з’єднуються в Ставрогіна (“Біси”), що надає раннього і недосконалому образу В. особливий інтерес.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)